Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 03 липня 2019 року
у справі № 369/11268/16-ц
Цивільна юрисдикція
Щодо права звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника
Фабула справи: ПАТ «Банк Фамільний» звернулось з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус, про визнання договору дарування недійсним і скасування державної реєстрації права власності.
ПАТ «Банк Фамільний», посилаючись на те, що вироком суду першої інстанції ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину та видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк Фамільний» боргу, однак ОСОБА_1 уклав договори дарування зі своїми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , передавши безоплатно у власність обдаровуваним будинок та земельну ділянку. Відчужуючи нерухоме майно на користь своїх дітей, ОСОБА_1 знав про судове рішення про стягнення з нього боргу на користь позивача, тому міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на нерухоме майно, а отже оспорювані правочини є фіктивними.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, позов задоволено.
Додатковим рішенням суду першої інстанції у задоволенні вимог ПАТ «Банк Фамільний» про скасування державної реєстрації права власності відмовлено.
Постановою апеляційного суду додаткове рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ПАТ «Банк Фамільний» про скасування державної реєстрації права власності задоволено, оскільки правочини на підставі яких вчинено вказані вище записи про реєстрацію права власності є недійсними.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_1 зазначив, що ПАТ «Банк Фамільний» не довів жодної правової підстави для виникнення у нього цивільних прав щодо об'єкта дарування та не надав суду жодних доказів того, що укладенням оспорюваних договорів дарування порушені його права чи інтереси. Також ОСОБА_1 вказував, що на момент укладення оскаржуваних правочинів ОСОБА_1 був єдиним власником будинку та земельної ділянки і мав право розпоряджатися ними на власний розсуд. Спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою. Позивач не довів, що договори дарування є фіктивними.
Правова позиція Верховного Суду: у ст.202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у ст.203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у ст.215 ЦК України.
Згідно зі ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом ч.5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту ст.234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Висновки: позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч.3 ст.13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст.234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст.228 ЦК України.
Ключові слова: чинний правочин, зміст правочину, наслідки недійсності правочину, намір створення правових наслідків
Правова позиція зроблена на основі відеоогляду судової практики від адвоката Ростислава Кравця
