Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 10 квітня 2018 року
у справі № 5015/2298/11
Господарська юрисдикція
Щодо підстав для відмови у затвердженні мирової угоди в справі про банкрутство
Фабула справи: ухвалою суду першої інстанції порушено провадження у справі про банкрутство Приватного підприємства «Реліквія» (далі - ПП “Реліквія”).
Ухвалами суду першої інстанції введено процедуру розпорядження майном боржника.
Ухвалою суду першої інстанції введено процедуру санації боржника, керуючим санацією призначено арбітражного керуючого. Арбітражним керуючим подано заяву про затвердження мирової угоди, до якої долучено мирову угоду, протокол засідання комітету кредиторів, список кредиторів. Заява мотивована тим, що згідно з протоколом засідання комітету кредиторів кредитори вирішили укласти мирову угоду та доручили голові комітету кредиторів ПП «Реліквія» підписати мирову угоду від імені кредиторів, зобов'язали керуючого санацією ПП «Реліквія» подати до господарського суду заяву про затвердження мирової угоди у даній справі.
Ухвалою суду першої інстанції, залишеною без змін постановою апеляційного суду, у задоволенні заяви керуючого санацією про затвердження мирової угоди відмовлено.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_2 зазначає про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій положень ст. 203 ЦК України, ст. 38 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон № 2343-XII) та неповне з'ясування обставин справи.
Правова позиція Верховного Суду: Законом № 2343-XII визначено, що мирова угода - це домовленість між боржником та кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов'язання за угодою сторін.
Ч. 3 ст. 36 Закону № 2343-XII встановлено, що для конкурсних кредиторів, які не брали участі в голосуванні або проголосували проти укладення мирової угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, які висловили згоду на укладення мирової угоди, вимоги яких віднесені до однієї черги.
Водночас, за змістом запропонованої мирової угоди передбачається прощення значної суми заборгованості боржника, що становить 98 % від непогашеної заборгованості, і лише 2 % заборгованості підлягає відстрочці та розстрочці.
Суди першої та апеляційної інстанцій вірно вказали, що керуючим санації не надано доказів погашення всіх вимог першої та другої черг. Також керуючий санацією звертався до суду із клопотанням про відкладення розгляду справи з метою надання звіту про оцінку всіх майнових активів боржника, що свідчить про незавершення всіх дій щодо визначення майнового стану боржника та його дійсної можливості погашення заборгованості.
Висновки: положення ст.ст. 4, 35 Закону України № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» свідчать, що мирова угода у справі про банкрутство одночасно є і цивільно-правовою угодою (правочином), і судовою процедурою у справі про банкрутство. Згідно з ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Оскільки умови мирової угоди не відповідають засадам справедливості, добросовісності та розумності, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для затвердження мирової угоди на відповідних умовах.
Ключові слова: судові процедури банкрутства, правова природа мирової угоди, порядок затвердження мирової угоди, вимоги до чинності правочину
