Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 22 травня 2019 року
у справі № 757/49315/16-ц
Цивільна юрисдикція
Щодо застосування до трудового договору підстав недійсності правочину
Фабула справи: ПАТ «ВіЕйБі Банк» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання трудового договору недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що між ПАТ «ВіЕйБі Банк» та ОСОБА_5 було укладено трудовий договір. Наказом ОСОБА_5 прийнято на посаду національного директора з продажів. Згідно з наказом № 866-п відповідача переведено на посаду національного директора з продажів РБ, у зв`язку з цим до вищезазначеного трудового договору були внесені відповідні зміни, що оформлено наказом № 866-п. Відповідно до цього наказу відповідачу встановлено посадовий оклад у розмірі 31 500,00 грн та індивідуальна надбавка у розмірі 13 500,00 грн, згідно зі штатним розписом, з чим він був ознайомлений. Між сторонами було укладено трудовий договір від 01 жовтня 2014 року, відповідно до якого відповідача було прийнято на посаду із щомісячною оплатою праці у розмірі 45 000,00 грн та додатковою заробітною платою у розмірі 270 000,00 грн. Однак, жодного наказу на підставі даного трудового договору не видавалось, а відповідач виконував свою роботу на підставі трудового договору, оформленого наказами про прийняття на роботу та про переведення.
При цьому на той період банк перебував у важкому фінансовому стані та не мав можливості та підстави для укладення договорів, які збільшують його зобов`язання.
Позивач вважав, що трудовий договір, укладений між сторонами, не є трудовим договором у розумінні трудового законодавства України, оскільки сторонами недодержано в момент вчинення даного правочину вимог ч.5 ст.203 ЦК України, зокрема оскаржуваний правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного, ПАТ «ВіЕйБі Банк» просило суд визнати трудовий договір від 01 жовтня 2014 року недійсним.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, в задоволенні позову ПАТ «ВіЕйБі Банк» відмовлено. Відмовляючи у задоволенні позову, суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що укладений між сторонами трудовий договір від 01 жовтня 2014 року не є правочином у розумінні ст. 202 ЦК України, на який поширюються передбачені нормами ст.ст. 203, 215 ЦК України загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених цивільним законодавством, із застосуванням наслідків недійсності правочину.
Мотивація касаційної скарги: ПАТ «ВіЕйБі Банк» вважало, що судами неправильно застосовано норми матеріального права до спірних правовідносин, вважав, що спірний трудовий договір є нікчемним.
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до ч. 5 ст.203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з ч. 1,3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання і момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3,5,6 ст. 203 ЦК України. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 9 КЗпП України визначено, що умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.
Аналогічні гарантії закріплені у ст. 22 Закону України № 108/95-ВР «Про оплату праці».
Відповідно до ст. 91 КЗпП України підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників. Підприємство може матеріально заохочувати працівників медичних, дитячих, культурно-освітніх, учбових і спортивних закладів, організацій громадського харчування і організацій, що обслуговують трудовий колектив і не входять до його складу.
Згідно з ч.1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Враховуючи, що відповідно до ст. 21 КЗпП України предметом трудового договору (контракту) є праця (трудова функція) особи, яка є об`єктом саме трудових правовідносин, які повною мірою врегульовані трудовим законодавством (зокрема ст. 3, 7, 9, 91 , 44 КЗпП України) положення ЦК України щодо умов дійсності правочину та правових наслідків недійсності правочину не підлягають застосуванню для регулювання суспільних відносин, які виникають у зв`язку з укладенням трудового договору (контракту).
Аналогічна правова позиція викладена і у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року в справі № 6-530цс15.
Висновки: встановивши наявність між сторонами договору трудових правовідносин, які регулюються нормами трудового й спеціального законодавства, та факт укладення цього договору саме у зв`язку з існуванням трудових правовідносин, Суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що оспорюваний договір не є правочином у розумінні ст.202 Цивільного кодексу України, на який поширюються передбачені нормами ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України загальні вимоги щодо чинності правочину та який може бути визнаний недійсним із передбачених Цивільним кодексом України підстав із застосуванням наслідків недійсності правочину.
Ключові слова: трудові спори, укладення трудового договору, розмежування трудового договору та договору цивільно-правового характеру
