Єдиний державний реєстр судових рішень
Справа № 147/642/21
Провадження №11-кп/801/876/2025
Категорія: 227
Головуючий у суді 1-ї інстанції ОСОБА_1
Доповідач: ОСОБА_2
ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
ВИРОК
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 серпня 2025 року м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - ОСОБА_2 (суддя-доповідач),
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участюсекретаря судовогозасідання ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
захисника ОСОБА_8 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 04 серпня 2020 року № 12020020300000162, за апеляційними скаргами прокурора у кримінальному провадженні прокурора Гайсинської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 , потерпілого ОСОБА_10 , цивільного відповідача ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» на вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 10 травня 2024 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Солнечногорськ російської федерації, з вищою освітою, працюючого головою первинної профспілкової організації «Бурштинської ТЕС», одруженого, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,
у с т а н о в и в :
Зміст оскарженого судового рішення та встановлені судом обставини
Вироком Тростянецького районного суду Вінницької області від 10 травня 2024 року ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та призначено покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі, без позбавленням права керувати транспортними засобами.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_7 звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки, з покладенням на нього обов`язків, передбачених ч. 1 та п. 2 ч. 3 ст. 76 КК України.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_10 задоволено частково, стягнуто із ОСОБА_7 на його користь моральну шкоду у розмірі 100 000 гривень.
Цивільний позов Комунального некомерційного підприємства «Тростянецький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» задоволено, стягнуто на користь указаного підприємства: із ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» страхове відшкодування у розмірі 130 000 гривень; з ОСОБА_7 шкоду у розмірі 11 400,22 грн.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат та речових доказів, зокрема, автомобіль, марки «Ореl» моделі «Соmbо», реєстраційний номер НОМЕР_1 , з написом «Медична допомога», повернуто КНП «Тростянецький районний центр первинної медико-санітарної допомоги».
За обставин встановлених судом та детально викладених у вироку суду ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 03 серпня 2020 року близько 20:00 год, керуючи технічно справним автомобілем марки «BMW-728», реєстраційний номер НОМЕР_2 , рухався на перехресті нерівнозначних доріг по другорядній автодорозі зі сторони м. Бершадь в напрямку с. Гордіївка, в порушення вимог пункту 12.6 (ґ) Правил дорожнього руху України (далі ПДР), зі швидкістю близько 111.9...118.8 км/год. Наближаючись до перехрестя нерівнозначних доріг, в порушення вимог пункту 16.11 ПДР та не дотримуючись вимог дорожнього знаку 2.2 ПДР «Проїзд без зупинки заборонено», водій ОСОБА_7 , перед здійсненням маневру виїзду з другорядної дороги на головну дорогу, не переконався в безпеці своїх дій, не дав дорогу спеціалізованому автомобілю марки «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , з написом «Медична допомога», під керуванням водія ОСОБА_10 , який наближався до даного перехрещення проїзних частин по головній дорозі зі сторони смт Тростянець в напрямку с. Тростянчик, унаслідок чого відбулось зіткнення указаних автомобілів.
У результаті даної дорожньо-транспортної пригоди водій ОСОБА_10 отримав тілесні ушкодження, які відносяться до категорії тяжких по критерію небезпеки для життя на час заподіяння.
Дії обвинуваченого ОСОБА_7 судом кваліфіковано за ч. 2 ст. 286 КК України, як порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому тяжке тілесне ушкодження.
Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
В апеляційній скарзі прокурор у кримінальному провадженні прокурор Гайсинської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 , не оспорюючи кваліфікацію дій обвинуваченого та доведеність його винуватості, просить вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 10 травня 2024 року скасувати в частині призначення покарання через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості.
Просить ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_7 покарання за ч. 2 ст. 286 КК України у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі з позбавленням права керування транспортними засобами на 3 (три) роки.
Строк відбування основного покарання у вигляді позбавлення волі ОСОБА_7 рахувати з моменту його затримання на виконання вироку.
В решті вирок залишити без змін.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
вирішуючи питання щодо звільнення ОСОБА_7 від відбування покарання з випробуванням суд першої інстанції не у повній мірі урахував ступінь тяжкості скоєного кримінального правопорушення та особу обвинуваченого;
позитивна характеристика обвинуваченого, офіційне працевлаштування, його посткримінальна поведінка, відсутність судимостей, наявність на утриманні неповнолітньої дитини та непрацездатного батька, не знижують тяжкості вчиненого кримінального правопорушення;
судом першої інстанції не у повній мірі ураховано позицію потерпілого щодо призначення міри покарання обвинуваченому, а також те, що шкода, завдана потерпілому кримінальним правопорушенням, не відшкодована;
ухвалюючи вирок місцевий суд не умотивував підстави з яких не призначив обвинуваченому ОСОБА_7 додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
В апеляційній скарзі потерпілий ОСОБА_10 просить оскаржуваний вирок місцевого суду скасувати та ухвалити новий, яким визнати винуватим ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України та призначити йому покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі з позбавлення права керувати транспортними засобами строком на 3 (три) роки, а також задовольнити його цивільний позов та стягнути з обвинуваченого на його користь моральну шкоду у розмірі 485 000 грн.
Просить повторно дослідити обставини заподіяння йому моральної шкоди унаслідок дорожньо-транспортної пригоди, які дослідженні судом першої інстанції не повністю.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
судом першої інстанції при призначенні покарання належним чином не ураховано його позицію щодо міри покарання та поведінку обвинуваченого, який після дорожньо-транспортної пригоди не проявив каяття, не відшкодував шкоду, не надав матеріальної допомоги на лікування;
поза увагою місцевого суду залишився той факт, що на час дорожньо-транспортної пригоди він був інвалідом І групи після трансплантації нирки, що зумовило важче лікування та відновлення та посилило моральну шкоду;
обвинувачений не довів, що позбавлення його права керування транспортними засобами спричинить шкоду його сім`ї чи доходу, а суд першої інстанції безпідставно не призначив додаткове покарання, оскільки таке не впливає на трудову діяльність останнього.
До початку апеляційного розгляду потерпілий ОСОБА_10 , у відповідності до ст. 403 КПК України, подав заяву про відклик апеляції, що має наслідком закриття апеляційного провадження у цій частині.
В апеляційній скарзі цивільний відповідач ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія», посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 10 травня 2024 року у частині стягнення з ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія», ОСОБА_7 на користь КНП «Тростянецький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» страхового відшкодування у розмірі 130 000 грн та 11 400,22 грн.
Апеляційна скарга мотивована тим, що:
суд першої інстанції неправильно застосував положення ч. 1 ст. 1194 ЦК України та ст. 30 ЗУ «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» №1961-IV (далі - Закон № 1961-IV), оскільки не урахував, що визнання транспортного засобу фізично знищеним є підставою застосування спеціального порядку визначення розміру страхового відшкодування - власнику відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця ДТП;
висновок № 221 є неналежним та недопустимим доказом, оскільки не містить визначення ринкової вартості автомобіля «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , після його пошкодження в дорожньо-транспортній пригоді;
оскільки витрати на відновлювальний ремонт пошкодженого транспортного засобу «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , перевищують його ринкову вартість до дорожньо-транспортної пригоди, його ремонт є економічно необґрунтованим, тому він вважається фізично знищеним;
вирішуючи цивільний позов КНП «Тростянецький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» суд першої інстанції повинен був стягнути на користь позивача страхове відшкодування у розмірі 82 640 грн з ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» та 76 200 грн з обвинуваченого.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор ОСОБА_6 підтримав доводи апеляційної скарги з підстав, викладених у ній та просив її задовольнити, заперечив проти апеляційної скарги ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія».
Обвинувачений ОСОБА_7 та захисник ОСОБА_8 заперечили проти задоволення апеляційних скарг, указали, що оскаржуваний вирок є законним і обґрунтованим.
Представник цивільного відповідача ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» в судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про апеляційний розгляд справи у його відсутність.
Представник цивільного позивача КНП «Тростянецький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» в судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про апеляційний розгляд справи у його відсутність.
Потерпілий ОСОБА_10 в судове засідання не з`явився, подав до суду заяву про відмову від апеляційної скарги та апеляційний розгляд справи у його відсутність.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає за можливе провести апеляційний розгляд за відсутністю учасників провадження, які були належним чином повідомлені про дату, час та місце його проведення, оскільки, відповідно до вимог ч. 4 ст. 405 КПК України, ця обставина не є перешкодою для апеляційного розгляду.
Мотиви суду
Заслухавши доповідача, виступи учасників провадження, дослідивши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов таких висновків.
Згідно з ч. 1 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
З оскаржуваного вироку слідує, що суд правильно встановив фактичні обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про доведеність вини ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України. Указаний висновок ґрунтується на зібраних у встановленому законом порядку та належним чином перевірених судом доказах, які в апеляційній скарзі не заперечуються і перевірці в апеляційній інстанції не підлягають.
Доводи апеляційної скарги прокурора в частині неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, що потягло призначення покарання, яке не відповідає ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості (є явно несправедливим) суд вважає частково обґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 65 КК України особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Покарання це захід державного примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, і полягає в передбаченому кримінальним законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Особа зобов`язана перетерпіти ті позбавлення й обмеження, які пов`язані з застосуванням до неї покарання. При цьому, держава має забезпечити належний захист законних прав та свобод особи, їх обмеження повинно бути належним чином обґрунтовано.
Згідно з ч. 2 ст. 52 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобіганню вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
Частиною другою статті 8 КПК України встановлено, що принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ).
ЄСПЛ у справах «Бакланов проти росії» (рішення від 09 червня 2005 року) та «Фрізан проти росії» (рішення від 24 березня2005 року) указав, що досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи лише тоді стає значимим, якщо встановлено, що під час відповідного втручання було дотримано принципу «законності» і воно не було свавільним.
У справі «Ізмайлов проти росії» (рішення від 15 жовтня 2008 року) ЄСПЛ установив, що для того, щоб втручання вважалося пропорційним, воно має відповідати тяжкості правопорушення і не становити «особистий і надмірний тягар для особи», чого суд першої інстанції не дотримав.
Отже, кримінальне покарання повинно бути справедливим балансом з однієї сторони між необхідністю застосування заходів примусу внаслідок вчиненого кримінального правопорушення та усвідомлення винною особою необхідності її понести, та з іншої сторони такі заходи примусу мають бути достатніми для перевиховання особи та попередження нових злочинів.
У п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 роз`яснено, що, призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди зобов`язані враховувати ступінь тяжкості злочину, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують та обтяжують покарання.
У постанові Верховного Суду від 01 лютого 2018 року у справі № 634/609/15-к (провадження 51-658км17) визначено поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві, яка за визначенням охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між законними альтернативами та діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК) визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування ст. 75 КК України тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і ЄСПЛ (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, у значенні ст. 414 КПК означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (ст. 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК України дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, ураховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК України розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України поняття «особа винного».
У постанові Верховного Суду від 09 жовтня 2018 року у справі 756/4830/17-к зроблено висновок, що:
«термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанцій, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання».
Згідно з ч. 1 ст. 65 КК України суд призначає покарання: 1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу; 2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу; 3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом`якшують та обтяжують покарання.
Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , суд першої інстанції, на виконання приписів указаної норми кримінального закону та положень судової практики, урахував:
характер і ступінь суспільної небезпеки скоєного обвинуваченим кримінального правопорушення, яке відповідно до ст. 12 КК України є тяжким злочином;
характеристику особи обвинуваченого, який раніше несудимий, одружений, має на утриманні неповнолітню дитину та непрацездатного батька, працює, позитивно характеризується за місцем проживання та роботи, нагороджений грамотами, організовує збір коштів на підтримку ЗСУ, сприяє у розміщенні ВПО після початку повномасштабного вторгнення, активно сприяє їх працевлаштуванню, на обліках у лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває;
відсутність обставин, що пом`якшують та обтяжують покарання.
Частиною першою статті 75 КК України встановлено, якщо суд, при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільненні від відбування покарання з випробуванням.
Підстави звільнення особи від відбування покарання з випробуванням визначив також Верховний Суд у постанові від 19 липня 2018 року (справа № 755/6254/17), де указав, що:
«згідно з законом ст. 75 КК України може бути застосована у тому разі, коли при призначенні покарання, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, оскільки звільнення з випробуванням має на меті настання позитивних змін в особистості засудженого та створення в нього готовності до самокерованої правослухняної поведінки в суспільстві».
Іншими словами, умовою звільнення від відбування покарання з випробуванням є наявність таких соціальних чинників, які б давали суду підставу дійти висновку про виправлення і перевиховання без відбування покарання.
З оскаржуваного вироку слідує, що мотивуючи свою позицію щодо можливості застосування ст. 75 КК України та достатності обраного покарання, суд першої інстанції послався на ступінь необережної форми вини дій обвинуваченого, поведінку останнього який в у судових дебатах вину в інкримінованому правопорушенні визнав повністю, критично оцінив свої протиправні дії, засудив свою поведінку, висловив щирий жаль з приводу вчиненого.
Також суд урахував висновок органу пробації, згідно якого виправлення обвинуваченого без позбавлення або обмеження волі на певний строк є можливим, з покладенням додаткових обов`язків відповідно до ч. 3 п. п. 3, 4 ст. 76 КК України.
Ураховуючи ці обставини у сукупності з характером встановлених конкретних дій винного, відшкодування обвинуваченим моральної шкоди потерпілому на стадії апеляційного розгляду, відсутність претензій з боку потерпілого та позицію останнього щодо міри покарання, апеляційний суд погоджується з висновком місцевого суду щодо можливості звільнення обвинуваченого ОСОБА_7 на підставі ст. 75 КК від відбування призначеного покарання з випробуванням та покладенням на нього обов`язків, передбачених ст. 76 цього Кодексу.
Колегія суддів вважає таку аргументацію переконливою та погоджується з тим, що указані обставини давали суду першої інстанції обґрунтовані підстави вважати, що виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів можливе без ізоляції від суспільства, але в умовах здійснення контролю за його поведінкою під час звільнення від відбування покарання з випробуванням, яке є достатнім для того, щоб засуджений довів своє виправлення.
Призначене судом першої інстанції обвинуваченому ОСОБА_7 основного покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі та встановлений судом першої інстанції, передбачений ч. 4 ст.75КК України іспитовий строк у 2 (два) роки, на переконання апеляційного суду з урахуванням обставин кримінального провадження та особи обвинуваченого, є справедливим через повністю буде відповідати його загальній меті.
Водночас, санкцією ч. 2 ст. 286 КК України передбачено можливість призначення особі покарання у виді позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.
Відтак призначення додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами у цьому випадку віднесено до дискреційних повноважень суду.
Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Отже, як і основне покарання, прийняття рішення про призначення чи непризначення додаткового покарання, судом має бути належним чином умотивоване.
Для вибору такого покарання суд повинен урахувати ступінь тяжкості кримінального правопорушення, конкретні обставини його вчинення, форму вини, наслідки цього діяння, дані про особу винного, обставини, що впливають на покарання, ставлення винної особи до своїх дій, інші обставини справи, які впливають на забезпечення відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Необхідно також урахувати, що позбавлення права займатися певною діяльністю як додаткове покарання має бути призначене за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого з заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права займатися певною діяльністю.
У постанові Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04 вересня 2023 року у справі № 702/301/20 зроблено висновок, що:
«правова природа додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами не зводиться виключно до вилучення посвідчення водія та не вичерпується такою дією, а застосовується на певний період, тривалість якого визначається судом відповідно до санкції відповідної частини статей 286, 2861 КК України, і полягає у забороні керувати транспортними засобами.
Позбавлення права керувати транспортними засобами має відповідати загальній меті будь-якого покарання, передбаченій ч. 2 ст. 50 КК України. У контексті розглядуваного питання особливої уваги набуває досягнення мети покарання щодо запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженим, так і іншими особами, з дотриманням засади справедливості та принципу рівності всіх перед законом.
Так, унаслідок порушення особою правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту створюється реальна небезпека для життя і здоров`я інших осіб та спричиняється відповідна шкода, а тому додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами в окремих випадках є необхідним з метою попередження спричинення такою особою шкоди здоров`ю чи навіть смерті іншим особам через порушення нею правил дорожнього руху в майбутньому, а також для дієвого впливу на сприйняття суспільством, у тому числі іншими водіями».
Відповідно до роз`яснень, викладених у п. п. 1-4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24 жовтня 2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» судам при призначенні покарання у кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, необхідно суворо дотримуватись вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.
Справедливість покарання повинна визначатися з точки зору врахування інтересів усіх суб`єктів кримінально-правових відносин, у тому числі й потерпілого.
Ухвалюючи вирок, місцевий суд у порушення вимог статей 50, 65 КК України не мотивував свого рішення та належним чином не обґрунтував підстав, з яких дійшов висновку про можливість виправлення ОСОБА_7 без призначення йому додаткового покарання у виді позбавлення права керування транспортними засобами.
Зокрема, суд залишив поза увагою та не проаналізував характер й обсяг допущеного обвинуваченим грубого порушення правил дорожнього руху (п. п. 16.11, 12.6 (г) ПДР України та дорожнього знаку 2.2 ПДР України) та наслідків злочинної недбалості (отримання потерпілим ОСОБА_10 тяжких тілесні ушкодження).
Указані обставини мають значення при виборі заходу примусу та для забезпечення його мети.
Отже, сукупність цих обставин свідчить про те, що обране ОСОБА_7 покарання без призначення додаткового покарання у вигляді позбавлення права займатись певною діяльністю (керувати транспортними засобами) не забезпечить відповідності покарання характеру й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а відтак таке додаткове покарання має бути призначено в межах санкції частини статті закону про кримінальну відповідальність.
Позбавлення обвинуваченого права керувати транспортними засобами не позбавляє його джерела доходу, оскільки ОСОБА_7 не здійснює трудову діяльність, пов`язану з керуванням транспортними засобами, а є головою первинної профспілкової організації «Бурштинської ТЕС».
Водночас, апеляційний суд звертає увагу на те, що закон про кримінальну відповідальність не містить імперативних обмежень щодо можливості позбавлення права керувати транспортними засобами осіб, для яких діяльність, пов`язана з користуванням таким правом, є основним джерелом доходу. Існування такої обставини потребує лише більш виваженого та обережного підходу при обранні заходу примусу, виходячи із загальних засад справедливості, гуманізму та індивідуалізації.
Правилами дорожнього руху регламентований єдиний порядок дорожнього руху на всій території України, якого повинні неухильно дотримуватися усі його учасники, оскільки автомобіль є джерелом підвищеної небезпеки.
До водіїв транспортних засобів пред`являються підвищені вимоги щодо дотримання ними цих Правил, адже порушення такими особами ПДР може призвести до травмування, у тому числі, пасажирів, а також інших учасників дорожнього руху.
Відсутність претензій матеріального та морального характеру, з урахуванням наслідків вчиненого злочину, не знижує тяжкості та небезпечності кримінального правопорушення, вчиненого обвинуваченим.
Такий висновок колегії суддів відповідає практиці суду касаційної інстанції, зокрема висновку Верховного Суду викладеному у постанові від 08 серпня 2023 року у справі №599/1247/22.
Ба більше, апеляційний суд ураховує позиції потерпілого щодо не застосовування до обвинуваченого додаткового покарання, однак звертає увагу на те, що думки потерпілих щодо призначення покарання у справах цієї категорії не є обов`язковими для суду, не обмежують суд у реалізації своїх дискреційних повноважень, визначених законом про кримінальну відповідальність, однак вони ураховуються в сукупності з обставинами, передбаченими ст. 65 КК України, і не мають над ними пріоритету.
Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постановах від 21 лютого 2019 року у справі №742/584/18 та від 21 серпня 2019 року у справі № 682/956/17).
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «О`Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства» від 29 червня 2007 року указав, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов`язки у правовому полі.
Ураховуючи обставини вчинення кримінального правопорушення, зокрема, відверте нехтування обвинуваченим ПДР України, а також наслідки у вигляді спричинення тяжких тілесних ушкоджень потерпілому ОСОБА_10 , колегія суддів вважає, що виправлення обвинуваченого можливе лише з призначення йому додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами.
Таке покарання відповідає вимогам ст. 65 КК України та є необхідним для досягнення його мети, тобто, необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченого та запобігання вчиненню нових злочинів як ним, так і іншими особами.
Отже, доводи апеляційної скарги прокурора у цій частині є необґрунтованими.
Щодо доводів апеляційної скарги представника цивільного відповідача ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» апеляційний суд виходить з такого.
Згідно з ч. 2 ст. 127 КПК України шкода, завдана кримінальним правопорушенням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами цивільного позову у кримінальному провадженні.
При вирішенні цивільного позову суд зобов`язаний об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати учасників і характер правовідносин, що склалися між ними, встановити розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, а також визначити порядок її відшкодування.
З матеріалів кримінального провадження слідує, що під час судового провадження у суді першої інстанції керівник КНП «Тростянецький районний центр первинної медико-санітарної допомоги» пред`явив цивільний позов до ОСОБА_7 (Відповідач № 1) та ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» (Відповідач № 2) про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок вчинення дорожньо-транспортної пригоди.
Уважав, що пошкоджений внаслідок ДТП автомобіль «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , відновленню не підлягає, а ринкова вартість подібного автомобіля може становити приблизно 141 400,22 грн, тому на користь Позивача підлягає відшкодуванню матеріальна шкода, пов`язана з втратою автомобіля: з Відповідача № 2 в розмірі 130 000 грн, а з Відповідача № 1 у сумі 11 400,22 грн.
Згідно зі ст. 30 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з аварійним сертифікатом (рапортом), звітом (актом) чи висновком про оцінку, виконаним аварійним комісаром, оцінювачем або експертом відповідно до законодавства, витрати на відновлювальний ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до дорожньо-транспортної пригоди. Якщо транспортний засіб вважається знищеним, його власнику відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після дорожньо-транспортної пригоди, а також витрати на евакуацію транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди.
Установлено, що згідно полісу № АО/2197031 цивільно-правову відповідальність власника автомобіля «BMW-728», номерний знак НОМЕР_3 , ОСОБА_7 було застраховано в ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія», строк дії полісу з 09 листопада 2019 по 08 листопада 2020 року, ліміт відповідальності за шкоду завдану майну - 130 000 грн, франшиза - 0 грн.
З висновку експерта № 221 від 16 вересня 2020 року з додатками слідує, що середня ринкова вартість автомобіля «Opel Combo», 2009 року випуску, з технічним станом до пошкодження становить 141 400,22 грн, вартість відновлювального ремонту цього автомобіля станом на 16 вересня 2020 року складає 433 059,86 грн з урахування ПДВ на матеріали та запасні частини (т. 2, а. п. 146-174).
Відтак цей транспортний засіб вважається фізично знищеним.
Суд першої інстанції вірно указав, що аварійний сертифікат № 60-D/79/6 від 26 серпня 2020 року, складений на замовлення ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія», не може вважатися допустимим доказом, оскільки аварійний комісар ФОП ОСОБА_11 не попереджався про те, що висновок готується для подання до суду, а також, що він обізнаний про кримінальну відповідальність за складання завідомо неправдивого висновку, тому місцевий суд обґрунтовано керувався при прийнятті рішень висновком експерта № 221 від 16 вересня 2020 року (т. 2 а. п. 57-64).
Отже, матеріали кримінального провадження не містять допустимих відомостей та доказів щодо вартості транспортного засобу після дорожньо-транспортної пригоди.
Ураховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що автомобіль «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , 2009 року випуску, є фізично знищеним, відтак позивач має право на відшкодування ринкової вартості автомобіля до ДТП, та правомірно задовольнив позов КНП «Тростянецький районний центр первинної медико-санітарної допомоги».
Згідно з ч. 9 ст. 100 КПК України, питання про долю речових доказів і документів, які були надані суду, вирішується судом під час ухвалення судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження.
Водночас, судом першої інстанції невірно вирішено долю речового доказу автомобіля «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Відповідно до усталеної судової практики у справах за позовами про відшкодування шкоди, суд, постановляючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодування вартості майна, що не може використовуватися за призначенням, але має певну цінність, одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 125/1216/20 зроблено висновок, що:
«у випадку економічної необґрунтованості ремонту транспортного засобу він вважається фізично знищеним, а відшкодування завданої позивачу шкоди має відбуватися в порядку, визначеному у ст. 30 Закону № 1961-IV, за яким позивач має передати залишки транспортного засобу відповідачу як особі, яка відповідає за завдану шкоду, чим набути право отримати від останнього відшкодування шкоди в розмірі, що відповідає вартості транспортного засобу до ДТП».
Указане узгоджується із застосуванням цієї норми права в подібних правовідносинах Касаційним кримінальним судом Верховного Суду, зокрема, у постановах від 17 серпня 2023 року у справі № 715/723/21 та від 04 квітня 2024 року у справі № 450/3185/22.
Ураховуючи, що ремонт транспортного засобу є економічно необґрунтованим, автомобіль «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , після стягнення грошового відшкодування, слід передати у власність ОСОБА_7 (Відповідач № 1) та ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» (Відповідач № 2) в рахунок часткової компенсації страхового відшкодування, пропорційно розміру відшкодованих ними збитків.
Отже, допущене місцевим судом неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність (незастосування закону, який підлягав застосуванню) у цьому випадку потягло невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого внаслідок м`якості, а порушення вимог кримінального процесуального закону перешкодили суду прийняти законне, обґрунтоване рішення в частині вирішення долі речового доказу, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 407, п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 409, п. 1 ч. 1 ст. 413 та п. 2 ч.1 ст. 420 КПК України є підставою для скасування вироку в частині призначеного покарання та вирішення долі речового доказу, а саме автомобіля «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , з ухваленням нового вироку судом апеляційної інстанції у цій частині.
Керуючись ст. ст. 404, 405, 407, 409, 413, 420 КПК України, суд
у х в а л и в :
Закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою потерпілого ОСОБА_10 у зв`язку з відмовою від апеляційної скарги.
Апеляційну скаргу прокурора у кримінальному провадженні прокурора Гайсинської окружної прокуратури Вінницької області ОСОБА_9 задовольнити частково.
Апеляційну скаргу цивільного відповідача ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» задовольнити частково.
Вирок Тростянецького районного суду Вінницької області від 10 травня 2024 року у кримінальному провадженні, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 04 серпня 2020 року № 12020020300000162 за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України скасувати в частині призначення покарання та вирішення долі речового доказу, а саме автомобіля «Opel Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , через неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та порушення вимог кримінального процесуального закону.
Ухвалити у цій частині новий вирок.
Визнати винуватим ОСОБА_7 у вчиненнікримінального правопорушення,передбаченого ч.2ст.286КК Українита призначитийому покаранняу вигляді4(чотирьох)років позбавленняволі зпозбавленням правакерувати транспортнимизасобами строкомна 2(два) роки.
На підставі ч. 1 ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного основного покарання у вигляді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 (два) роки.
Відповідно до п. п. 1, 2 ч. 1, п. 2 ч. 3 ст. 76 КК України покласти на ОСОБА_7 обов`язки:
періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації;
повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи;
не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації.
Автомобіль марки «Opel» моделі «Combo», реєстраційний номер НОМЕР_1 , з написом «Медична допомога», після відшкодування збитків, передати у власність ОСОБА_7 та ПАТ «Українська пожежно-страхова компанія» в рахунок часткової компенсації страхового відшкодування, пропорційно розміру відшкодованих ними збитків.
В решті вирок залишити без змін.
Вирок суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржений до суду касаційної інстанції протягом трьох місяців з дня проголошення.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4
