Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Погрібного С. О., Желєзного І. В., Ткачука О. С., Шевцової Н. В.
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року
у справі№ 990/263/23 (провадження № 11-177заі23)
за позовом Акціонерного товариства «TIS GRAIN» до Президента України про визнання протиправним і скасування указу (в частині)
за апеляційною скаргою Акціонерного товариства «TIS GRAIN» на ухвалу Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2023 року (головуюча суддя Пасічник С. С., судді Васильєва І. А., Ханова Р. Ф., Хохуляк В. В., Яковенко М. М.),
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У жовтні 2023 року Акціонерне товариство «TIS GRAIN»
(далі - АТ «TIS GRAIN», Товариство) звернулося до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд) як суду першої інстанції з позовом до Президента України про визнання протиправним і скасування Указу Президента України від 12 травня 2023 року № 279/2023 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 травня 2023 року «Про застосування та внесення змін до персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» (далі - Указ № 279/2023) у частині введення в дію пункту 196 додатка 2 до рішення Ради національної безпеки і оборони України від 12 травня 2023 року «Про застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)» щодо запровадження таких заходів до АТ «TIS GRAIN».
Разом із позовом Товариство подало клопотання про відстрочення сплати судового збору, яке обґрунтовувало тим, що представниця Товариства, яке є юридичною особою іноземної держави та не має в Україні своїх філій, так само як і рахунків в українських банківських установах, звернулася до відділення Акціонерного товариства Комерційного банку «Приватбанк»
(далі - АТ КБ «Приватбанк») з метою сплати судового збору за подання позову
в цій справі, проте у вчиненні оплати відмовлено. На адвокатський запит від 09 жовтня 2023 року № 20.1.0.0.0/7-230918/38148 банк повідомив, що у зв`язку із застосуванням до АТ «TIS GRAIN» санкцій проведення платежів від його імені унеможливлено відповідно до чинного законодавства України. Відтак, внаслідок застосування до нього санкцій згідно з Указом № 279/2023 Товариство позбавлене можливості виконати вимоги закону щодо сплати судового збору для реалізації права на доступ до суду.
Стислий виклад змісту ухвал суду першої інстанції
Ухвалою від 19 жовтня 2023 року Касаційний адміністративний суд залишив без руху позов АТ «TIS GRAIN», оскільки позивач не надав документ про сплату судового збору.
Цією ж ухвалою Касаційний адміністративний суд відмовив у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору, оскільки позивач не надав відповідних доказів на підтвердження його майнового стану, а також виснував, що така підстава для відстрочення сплати судового збору, як неможливість здійснення платежу банківською установою України, законодавством не передбачена.
Ухвалою від 06 листопада 2023 року Касаційній адміністративний суд повернув позов Товариству, оскільки позивач не усунув недоліків позовної заяви, що стали підставою для залишення її без руху.
Суд першої інстанції керувався тим, що на виконання ухвали про залишення позовної заяви без руху представниця позивача надіслала повторно клопотання про відстрочення сплати судового збору, яке обґрунтовувала такими самими доводами, яким вже надана оцінка в ухвалі Касаційного адміністративного суду від 19 жовтня 2023 року та якою їх визнано такими, що не можуть слугувати підставою для відстрочення сплати судового збору.
Суд першої інстанції врахував, що представниця позивача надала лише лист-відповідь АТ КБ «Приватбанк» щодо неможливості здійснення платежу від імені АТ «TIS GRAIN» у зв`язку із застосуванням до нього санкцій, проте до клопотання не долучила ані самого запиту як такого (що унеможливлює з`ясування суті порушуваного нею питання), ані доказів вжиття будь-яких заходів, спрямованих на сплату судового збору (платіжного документа, повернутого без виконання, тощо). Суд визнав недоречним довід представниці позивача про відмову банку від підтримання з нею ділових відносин, розірвання договору і закриття рахунку, оскільки це стосується її особистих відносин з банківською установою. Виснував, що доказів неможливості сплати судового збору безпосередньо АТ «TIS GRAIN» як до позовної заяви, так і до заяви про усунення недоліків позовної заяви не додано.
ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕЛИКІЙ ПАЛАТІ ВЕРХОВНОГО СУДУ
АТ «TIS GRAIN» 20 листопада 2023 року подало до Великої Палати Верховного Суду апеляційну скаргу на ухвалу Касаційного адміністративного суду від 06 листопада 2023 року, в якій просило скасувати цю ухвалу, а справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Постановою від 22 лютого 2024 року Велика Палата Верховного Суду задовольнила апеляційну скаргу АТ «TIS GRAIN», скасувала ухвалу Касаційного адміністративного суду від 16 листопада 2023 року, направила справу до Касаційного адміністративного суду для продовження розгляду.
Велика Палата Верховного Суду визнала обґрунтованим довід Товариства, що внаслідок застосування санкцій позивач позбавлений можливості сплатити судовий збір за подання позовної заяви та, як наслідок, реалізувати своє право на оскарження в суді Указу № 279/2023, яким такі санкції й було застосовано. Позивач позбавлений можливості сплати судовий збір як у готівковій, так і в безготівковій формі не тільки через банківську установу, а й іншими передбаченими законом способами, оскільки усі вони передбачають використання платіжних систем.
Також Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що обов`язок зі сплати судового збору покладається саме на ту особу, яка звертається до суду, зокрема,
з позовною заявою. Хоча норми чинного законодавства не забороняють іншій особі сплатити судовий збір замість позивача, суд не може зобов`язати здійснити оплату судового збору у такий спосіб, зокрема представником позивача. Відносини між позивачем та його представником є індивідуальними та регулюються укладеним між ними договором про надання правової допомоги.
Ураховуючи наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла переконання, що суд першої інстанції відмовив АТ «TIS GRAIN» у відстроченні сплати судового збору за подання позовної заяви без належної оцінки обставин щодо його майнового стану, що призвело до необґрунтованого повернення позовної заяви Товариству.
ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІВ
З наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося, тому відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства (далі - КАС України) висловлюємо окрему думку.
Залишення позову без руху є процесуальною дією, яка застосовується судом
з метою усунення позивачем недоліків позовної заяви та дотримання порядку її подання.
В ухвалі про залишення апеляційної скарги без руху суд повинен зрозуміло навести недоліки такої заяви та встановити спосіб і строк їх усунення. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку потрібно сплатити (доплатити).
У разі подання клопотання про відстрочення сплати судового збору суд повинен дати йому оцінку з урахуванням поданих заявником доказів на його обґрунтування та вирішити його шляхом задоволення/відмови із наведенням відповідних аргументів.
Відстрочення (розстрочення) сплати судового збору, а також звільнення від його сплати або зменшення його розміру з підстав, передбачених частиною першою статті 133 КАС України, статтею 8 Закону України від 08 липня 2011 року
№ 3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон № 3674-VI), є прерогативою суду, який вирішує питання відкриття провадження (прийняття заяви, скарги тощо). Зазначені правові норми є диспозитивними і встановлюють не обов`язок, а право суду на власний розсуд звільнити особу від сплати судового збору (відстрочити, розстрочити його сплату або зменшити його розмір).
Суд наділений повноваженнями зменшити тягар судових витрат для особи, яка до нього звертається, водночас це не є обов`язком суду (за винятком обов`язкових підстав для звільнення від сплати судового збору, передбачених
у статтях 3, 5 Закону № 3674-VI), а знаходиться у межах суддівського розсуду, який може бути реалізований за наявності певних обставин.
Особа, яка звертається до суду, має право подати відповідне клопотання,
у якому навести відомості про обставини щодо її майнового стану чи об`єктивних перешкод у сплаті судового збору. Такі обставини мають бути підтверджені належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами.
Тож наведення доводів, обґрунтування пов`язаних з цим обставин, які підтверджують неможливість або утруднення у здійсненні оплати судового збору,
а також подання доказів на підтвердження того, що існували перешкоди в сплаті судового збору у встановленому законодавством порядку, розмірі і в строки, покладається на особу, яка подає позовну заяву.
Обґрунтовуючи клопотання про відстрочення сплати судового збору, позивач зазначав про неможливість розпоряджання коштами та майном внаслідок застосування до нього такого виду санкцій, як блокування активів, що, зокрема, полягає у забороні здійсненні фінансових операцій як самим Товариством, так й іншими особами від його імені.
Перевіривши підставність доводів Товариства, суд першої інстанції відмовив
у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору з тих мотивів, що позивач та його представниця не надали переконливих доказів неможливості сплати судового збору.
Велика Палата Верховного Суду не погодилася з таким висновком Касаційного адміністративного суду, вважаючи, що внаслідок застосування санкцій позивач позбавлений можливості сплатити судовий збір за подання позовної заяви.
Втім, на наше переконання, Велика Палата Верховного Суду не врахувала такого.
Суд може зокрема відстрочити сплату судового збору, проте це не є його безумовним обов`язком.
Визначення майнового стану сторони є оціночним та залежить від доказів, якими обґрунтовується рівень майнового стану сторони чи об`єктивна неможливість сплати судового збору.
Особа, яка звертається до суду, має право подати відповідне клопотання,
в якому навести обставини щодо її майнового стану та обставини, з якими закон пов`язує можливість реалізації судом права зменшити тягар несення судових витрат у частині сплати судового збору. Такі обставини повинні бути підтверджені належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами.
Дійсно, згідно з приписами Положення про реалізацію спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій), затвердженого постановою Правління Національного банку України від 11 травня 2023 року № 65, Товариство самостійно не може здійснити переказ грошових коштів зі сплати судового збору.
Втім, поза увагою Великої Палати Верховного Суду залишилося таке:
- саме на заявника покладається обов`язок щодо доведення фактів відповідно до його прохання, зокрема, про відстрочення сплати судового збору, зокрема процесуальний обов`язок надати достатні докази на підтвердження об`єктивної та цілковитої неможливості сплати судового збору;
- обов`язок сплатити судовий збір, запроваджений відповідно до закону, має законну мету, а тому, за загальним правилом, не визнається судом непропорційним чи накладеним свавільно;
- застосовані згідно із законом процесуальні обмеження у виді обов`язку сплатити судовий збір, за загальним правилом, не зменшують для заявника можливості доступу до суду та не ускладнюють йому цей доступ так і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права.
Питання перевірки реальної спроможності заявника сплатити судовий збір набуває особливої актуальності та має детально перевірятися судами у випадку, якщо заявник ставить питання про звільнення, зменшення та/чи розстрочення/відстрочення сплати судового збору.
Особа, яка заявила відповідне клопотання про відстрочення сплати судового збору, повинна навести доводи того, що її майновий стан чи інші обставини об`єктивно та цілковито перешкоджали (перешкоджають) сплаті нею судового збору
у встановленому порядку і розмірі, а також надати докази, які б свідчили про вжиття нею всіх необхідних заходів для своєчасної сплати судового збору.
За оцінкою суду першої інстанції, докази, подані позивачем на обґрунтування клопотання про відстрочення сплати судового збору, не є достатніми для підтвердження цілковитої неможливості Товариства сплатити судовий збір.
Так, представниця Товариства подала до суду першої інстанції лише лист-відповідь АТ КБ «Приватбанк» щодо неможливості здійснення платежу від імені
АТ «TIS GRAIN» у зв`язку із застосуванням до нього санкцій.
Втім, як слушно зауважив суд першої інстанції, позивач чи його представниця не долучили ані самого запиту до банку, що унеможливлює з`ясування суті порушуваного нею питання, ані доказів вжиття будь-яких заходів, спрямованих на сплату судового збору, зокрема платіжного документа, повернутого без виконання (як було в справі № 9901/395/21, ухвала Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року, провадження № 11-17заі23), тощо.
Вважаємо, що суд першої інстанції правильно визнав недоречним довід представниці позивача про отримання повідомлення банку про відмову від підтримання ділових відносин, розірвання договору і закриття рахунку, адже ця обставина стосується її особистих відносин з фінансовою установою та не впливає на обов`язок сплати судового збору за звернення з позовом у цій справі. Водночас, як до позовної заяви, так і до заяви про усунення недоліків не додано доказів цілковитої неможливості сплати судового збору безпосередньо як самим
АТ «TIS GRAIN», так і його представницею.
Відтак, автори окремої думки переконані, що наведені позивачем доводи не можна визнати такими, що абсолютно унеможливлюють сплату судового збору, тому не можуть вважатися достатньою підставою для відстрочення сплати судового збору, що узгоджується зі статтею 6 Конвенції, згідно з якою судові процедури повинні бути справедливі для всіх учасників процесу.
Протилежний підхід, застосований Великою Палатою Верховного Суду, призведе до ситуації, коли усі санкційні особи звільняються від обов`язку сплати судового збору, або ж їм має бути відстрочено сплату судового збору без належного обґрунтування неможливості сплати судового збору, що матиме наслідком порушення принципу рівності стосовно інших учасників судового процесу, до яких санкції не були застосовані.
Також вважаємо, що істотним для вирішення такого правового питання було й те, що у цих процесуальних відносинах існувала правова визначеність, оскільки було абсолютно очевидним те, що адвокат, намагаючись сплатити судовий збір
у одному із комерційних банків України від імені санкційної особи, цілком очікувано отримала відмову у здійсненні такої банківської операції.
Виходячи з очевидності та передбачуваності таких правових наслідків дій представниці позивача, подані докази не мали будь-якого розумного сенсу для доведення неможливості сплати судового збору, оскільки підтверджують саме факт виконання прямої законодавчої заборони стосовно санкційної особи. Ці обставини можна визнати загальновідомими, тому у такому контексті вони взагалі не підлягали доведенню.
Велика Палата Верховного Суду не врахувала, що з наданих до суду доказів неможливо беззаперечно встановити, що сплата судового збору у цій справі була цілком неможливою, оскільки представниця звернулася лише до одного комерційного банку, діючи як представник на підставі доручення, не використавши інші не заборонені законом правові засоби з метою виконання згаданого процесуального обов`язку, зокрема вчинивши такі дії від власного імені, проте
в інтересах особи, яку адвокат представляла (зокрема на підставі договору комісії).
Переконані, що сплата судового збору за допомогою інших правових інструментів, не заборонених законами України, була б можливою, оскільки позивач та його представниця не надали до суду доказів протилежного.
Додатково має бути враховано, що судова практика з вирішення таких процесуальних питань є сталою та передбачуваною. Зокрема, в провадженні Верховного Суду перебуває велика кількість справ за позовами юридичних осіб-нерезидентів, до позовних заяв у яких адвокатами додавалися докази сплати судового збору, зокрема, здійсненої від свого (як представника) імені, але з посиланням на позивача у відомостях про призначення платежу.
У Великої Палати Верховного Суду не було підстав для зміни зрозумілої практики Касаційного адміністративного суду як суду першої інстанції у цій категорії справи.
Наголошуємо на тому, що за частиною другою статті 44 КАС України учасники справи зобов`язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки. Відповідно до частини першої статті 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.
Добросовісне здійснення особою своїх процесуальних прав передбачає реалізацію правомочностей відповідного права з урахуванням інтересів інших учасників відносин, публічних інтересів держави тощо. Добросовісність здійснення права завжди проявляється в поведінці особи - носія такого права, яка, знаючи (повинна була знати), що здійснення нею прав або виконання обов`язків може призвести до негативних наслідків, вжила доступні їй заходи для їх усунення. В іншому випадку така особа має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків.
Принцип добросовісності є загальноправовим принципом, який передбачає необхідність сумлінної та чесної поведінки суб`єктів при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав. У суб`єктивному значенні добросовісність розглядається як усвідомлення суб`єктом власної сумлінності та чесності при здійсненні ним прав і виконанні обов`язків.
Враховуючи викладене, вважаємо, що дії позивача та його представниці вочевидь є недобросовісними, фактично є навмисним процесуальним порушенням, яке спрямоване не на реалізацію процесуальних прав, а пов`язане зі свідомим наміром домогтися зміни усталеної судової практики, як зазначалося, задля формування висновку про те, що всі санкційні особи звільняються від обов`язку сплати судового збору, або ж їм має бути відстрочено сплату судового збору без належного обґрунтування неможливості сплати судового збору, лише у зв`язку із фактом запровадженням стосовно них санкцій, хоча Закон № 3674-VI не встановлює пільг для таких осіб. Викладене фактично й підтримано Великою Палатою Верховного Суду.
На нашу думку, за встановлених обставин невиконання позивачем такого процесуального обов`язку, як сплата судового збору, та недоведення наявності обставин, які б достеменно свідчили про існуючі об`єктивні перешкоди у сплаті судового збору при зверненні до суду з позовною заявою, відмова суду першої інстанції у відстроченні Товариству сплати судового збору у зв`язку
з невстановленням правових підстав для такого, свідчить про дотримання судом принципів правовладдя, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом та правової визначеності, і така відмова не могла бути визначена як обмеження доступу до правосуддя.
Додатково потрібно було врахувати, що законодавче запровадження судових витрат має на меті: по-перше, відшкодування державі витрат, понесених на утримання судової системи і забезпечення її діяльності (саме у цьому проявляється компенсаційна функція інституту судових витрат); по-друге, покладає певні витрати на тих, хто звертається до суду за захистом, що покликано дисциплінувати фізичних та юридичних осіб від подання до суду необґрунтованих заяв та клопотань, забезпечуючи у такий спосіб також процесуальну економію.
Не встановивши обставин, які б достеменно підтверджували об`єктивні перешкоди в сплаті судового збору при зверненні до суду з позовною заявою, суд першої інстанції обґрунтовано залишив позов без руху та встановив позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви (надання доказів сплати судового збору
у встановленому законом розмірі), відмовивши у задоволенні клопотання про відстрочення сплати судового збору. Позивач не надав доказів сплати судового збору в установленому порядку та розмірі, належних, достатніх і допустимих доказів існування безумовних перешкод у здійсненні такого процесуального обов`язку та вчинення всіх можливих дій, які б виявилися безрезультатними.
ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ АВТОРІВ ОКРЕМОЇ ДУМКИ
Враховуючи те, що позивач не усунув недоліки, вважаємо, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про повернення позовної заяви Товариства.
Обов`язок сплати судового збору є певним обмеженням при зверненні до суду, проте таке обмеження є загальним для всіх суб`єктів, узгоджується зі статтею 129 Конституції України, якою як одну із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, і не може бути визнане обмеженням права доступу до суду в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.
Це підтверджується й висновком Європейського суду з прав людини, зробленим
у рішенні від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland, заява № 28249/95), відповідно до якого вимога сплати зборів судами у зв`язку
з поданням позовів, які вони мають розглянути, не може вважатися обмеженням права доступу до суду, яке є саме по собі таким, що суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції.
Відповідно до частини восьмої статті 169 КАС України повернення позовної заяви не позбавляло права повторного звернення до адміністративного суду в порядку, встановленому законом.
З наведених підстав вважаємо, що у цій справі, підстав для задоволення апеляційної скарги не було, адже оскаржувану ухвалу від 06 листопада 2023 року суд першої інстанції постановив з дотриманням норм процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі твердження позивача не спростовують правильності висновків суду.
Судді: С. О. Погрібний
І. В. Желєзний
О. С. Ткачук
Н. В. Шевцова
