Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 17 вересня 2019 року
у справі № 369/418/14-к
Кримінальна юрисдикція
Щодо провокації злочину з боку правоохоронних органів
Аналогічна правова позиція висловлена
Касаційним кримінальним судом у складі Верховного Суду
від 09 жовтня 2018 року у справі № 372/4155/15-к
від 04 липня 2019 року у справі № 200/25054/15
від 17 квітня 2019 року у справі № 724/179/17
ФАБУЛА СПРАВИ
Вироком суду першої інстанції ОСОБА_1 та ОСОБА_4 засуджено за ч. 2 ст. 28 ч. 1 ст. 263 КК, ОСОБА_2 – за ч. 1 ст. 263 КК; ОСОБА_3 виправдано за ч. 3 ст. 28 і ч.1 ст. 263 КК за недоведеністю, що у його діянні є склад кримінального правопорушення.
Ухвалою апеляційного суду зазначений вирок залишено без змін.
У касаційній скарзі прокурор не погоджується з висновками суду про наявну провокацію злочину з боку працівників правоохоронних органів.
ККС ВС скасував оскаржувані судові рішення та призначив новий розгляд в суді першої інстанції.
ОЦІНКА СУДУ
Для відмежування провокації від допустимої поведінки правоохоронних органів ЄСПЛ виробив ряд критеріїв, такі як: a) змістовний критерій, б) процесуальний критерій. При цьому під змістовним критерієм розуміється наявність/відсутність суттєвих змістовних ознак, притаманних провокації правоохоронних органів, а під процесуальним – наявність у суду можливості перевірити відомості про ймовірну провокацію під час судового засідання з дотриманням принципів змагальності та рівності сторін.
Так, у рішенні «Матановіч проти Хорватії» ЄСПЛ зазначив, що «підбурювання, за змістом кримінального процесуального закону, мало б місце тільки тоді, коли таємний агент перед тим, … як було прийнято рішення про закупку і продаж наркотиків разом з іншими співвиконавцями злочину, неодноразово б заохочував [обвинуваченого] до вчинення злочину (або сприяв утвердженню у прийнятті такого початкового рішення обвинуваченим). Втім, докази чітко показують, що така пропозиція була лише загальним абстрактним виразом готовності таємного агента платити певну суму грошей за поставлені наркотики, після чого скаржник добровільно продовжував спілкуватися з ним, щоб отримати особисту користь від абстрактної готовності «покупця» [купувати наркотики]. Звернення таємного агента в цьому випадку не було обов’язковою умовою для злочинної діяльності скаржника, тобто дія, яку б в іншому випадку він би не вчинив. Навпаки, суди дійшли висновку, що навіть без [агентів під прикриттям] він мав намір вчинити злочин, за який він був засуджений».
У своєму рішенні «Банніков проти Росії» на обґрунтування факту порушення вимог п. 1 ст. 6 Конвенції ЄСПЛ посилається на своє рішення «Худобін проти Російської Федерації», «Тейшейро де Кастро проти Португалії», однак зміст цих рішень зводиться до вислову «не було б скоєно, якби не було спровоковано».
Отже, згідно з практикою ЄСПЛ, зокрема у справах «Банніков проти Російської Федерації», «Веселов та інші проти Російської Федерації», «Раманаускас проти Литви» застосування особливих методів ведення слідства – зокрема, агентурних методів – саме по собі не може порушувати право особи на справедливий суд. Ризик провокації з боку працівників правоохоронних органів, викликаний вказаними методами, означає, що їх використання повинно бути суворо регламентованим. Для застосування цих методів у правоохоронних органів мають бути докази на підтвердження аргументу схильності особи до вчинення злочину.
Для визначення провокації злочину ЄСПЛ встановив, зокрема, такі критерії: чи були дії правоохоронних органів активними, чи мало місце з їх боку спонукання особи до вчинення злочину, наприклад, прояв ініціативи у контактах з особою, повторні пропозиції, незважаючи на початкову відмову особи, наполегливі нагадування, підвищення ціни вище середньої; чи був би скоєний злочин без втручання правоохоронних органів; вагомість причин проведення оперативної закупівлі, чи були у правоохоронних органів об’єктивні дані про те, що особа була втягнута у злочинну діяльність і ймовірність вчинення нею злочину була суттєвою.
ВИСНОВКИ: у цій справі судом першої інстанції було передчасно та необґрунтовано визнано недопустимими ряд доказів обвинувачення, здобутих під час огляду автомобіля, обшуку в квартирі, огляду автомобіля, обшуку будинку та під час обшуку гаражного приміщення. Так, зокрема, зі змісту вироку суду першої інстанції вбачається, що суд, допустивши неприйнятне припущення, формально пославшись на те, що правоохоронні органи мали «цілеспрямовану мету виявити у його автомобілі зброю та кошти, здобуті злочинним шляхом», а також, зважаючи на перебування ОСОБА_2 під час огляду автомобіля у кайданках, дійшов передчасного та необґрунтованого висновку, що такі докази здобуті з порушенням вимог КПК.
Отже, зважаючи на прецедентну практику ЄСПЛ стосовно п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів вважає, що висновки суду про те, що органи досудового розслідування діяли в активний спосіб та підбурювали засуджених до вчинення злочину, є передчасними.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: злочини проти громадської безпеки, сприяння виникненню в особи наміру на вчинення злочину, викриття особи злочинця, принцип пасивного розслідування, порядок проведення НСРД, критерії недопустимості доказів
