Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 11 серпня 2021 року
у справі № 914/1049/18[1]
Господарська юрисдикція
Щодо належного способу захисту права власності на нерухоме майно як приналежності
ФАБУЛА СПРАВИ
Релігійна громада звернулася до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, Міністерства культури та інформаційної політики України (далі - Міністерство), Фонду державного майна України (далі - Фонд), міської ради (далі - Рада), Виконавчого комітету міської ради, Державного історико-культурного заповіднику (далі - Заповідник), за участю третіх осіб - Державного реєстратора Управління державної реєстрації юридичного департаменту міської ради, обласної державної адміністрації, про:
- встановлення/визнання факту, що Комплекс сакральних споруд є приналежністю головної речі - Костелу Пр. Діви Марії, який знаходиться у власності позивача;
- усунення перешкод в користуванні спільним майном шляхом: визнання незаконним та скасування рішення міської ради про передачу спірного майна баланс Заповідника; скасування рішення Виконавчого комітету міської ради про присвоєння цьому майну окремої поштової адреси; скасування реєстрації Комплексу сакральних споруд в Єдиному реєстрі об'єктів державної власності щодо державного майна; скасування державної реєстрації права власності на це майно за єдиним реєстраційним номером за Міністерством; зобов`язання відповідачів не чинити позивачу перешкод у користуванні цим майном;
- витребування Комплексу сакральних споруд від Міністерства та Заповідника на користь позивача.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково. Витребувано від Міністерства та Заповідника на користь Релігійної громади Комплекс сакральних споруд (згідно з наведеним судом переліком) як майно, що є приналежністю до головної речі - споруди Церкви та яке зареєстроване за Міністерством як окремий об'єкт державної власності. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.
ОЦІНКА СУДУ
Стаття 2 Закону передбачає, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Із офіційним визнанням державою права власності пов`язується можливість матеріального об'єкта (майна) перебувати в цивільному обороті та судового захисту права власності на нього.
Отже, законодавець визначив, що до інших правових наслідків, крім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення як підстави виникнення права власності не має.
Таким чином, державна реєстрація визначає лише момент виникнення права власності і є завершальною стадією юридичного складу набуття права власності за наявності юридичних фактів, що вимагаються законом для виникнення права власності.
Судами встановлено, що державна реєстрація права власності Міністерства на Комплекс сакральних споруд проведена державним реєстратором на підставі: листа Фонду та витягу Фонду з Єдиного реєстру об'єктів державної власності щодо державного майна.
Указані лист та витяг з Єдиного реєстру об'єктів державної власності, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав Міністерства, не є тими юридичними фактами, які породжують виникнення права державної власності на спірне майно, не змінюють його правового статусу з огляду на встановлення у справі приналежності цього майна до споруди Церкви, яка належить на праві приватної власності позивачу.
При цьому жодним з відповідачів не надано документів, які б підтверджували, на якій правовій підставі та коли саме спірне майно було включено Фондом до Єдиного реєстру об'єктів державної власності, а єдиний документ, в якому вперше фігурує спірне майно, це рішення Ради про передачу Комплексу сакральних споруд на баланс Заповідника, яке за жодних умов не породжує юридичних наслідків у вигляді переходу права власності на спірне майно до держави.
У зв`язку з чим здійснення державної реєстрації права власності держави на спірне майно не ґрунтується на первинних документах, які підтверджують набуття права власності на окрему річ, та прямо суперечить нормам законодавства, які виключають набуття права власності на приналежність в інший спосіб, ніж одночасно з набуттям права власності на головну річ. Більше того, частина 4 статті 5 Закону містить пряму заборону здійснення державної реєстрації речових прав окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі.
ВИСНОВКИ: правильно встановивши обставину порушення речових прав позивача на приналежність, суди попередніх інстанцій помилились щодо способу захисту права позивача, задовольнивши його віндикаційну позовну вимогу, яка може бути застосована тільки щодо окремого індивідуально визначеного майна. За обставинами даного спору саме здійснення державної реєстрації прав Міністерства порушує право власності Релігійної громади на Комплекс сакральних споруд, як приналежність, оскільки перешкоджає позивачу у реалізації правомочностей власника цього майна. Отже, право власності позивача підлягає захисту шляхом задоволення спрямованої до Міністерства негаторної позовної вимоги про усунення перешкод у користуванні майном шляхом скасування державної реєстрації права власності на спірне майно.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: способи захисту цивільних прав, правова природа речі, захист речових прав, об'єкти цивільних прав
