Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 10 серпня 2023 року
у справі № 911/1310/21
Господарська юрисдикція
Щодо правових наслідків заявлення арбітражним керуючим, який є ліквідатором боржника та виконує повноваження його керівника, про застосування позовної давності
Фабула справи: АТ "Мегабанк" в межах справи про банкрутство ТОВ "СПП-Агро" подало заяву про грошові вимоги кредитора до Боржника, в якій просив: визнати Банк кредитором Боржника із загальною сумою 8631,76 грн та включити в перелік кредиторів; включити вимоги Банку до Боржника в сумі 8631,76 грн до реєстру вимог кредиторів у справі у відповідній черговості; включити до реєстру вимог кредиторів Боржника вимоги в сумі 5368,00 грн як вимоги першої черги задоволення (витрати на оплату судового збору).
Ухвалою господарського суду, яка залишена без змін постановою апеляційного господарського суду, відхилено кредиторські вимоги Банку до Боржника в сумі 8631,76 грн.
Мотивація касаційної скарги: на думку Банку, заява про застосування позовної давності, подана арбітражним керуючим не може бути підставою для відмови в позові відповідно до ч.ч. 4, 5 ст. 267 ЦК України, оскільки він не є стороною у справі про банкрутство, а згідно з положеннями ст. 1 КУзПБ відповідна заява має бути подана виключно конкурсним кредитором (представником комітету кредиторів), забезпеченим кредитором, боржником (банкрутом).
Правова позиція Верховного Суду: згідно з положеннями ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України суб'єктом звернення із заявою про застосування строків позовної давності є виключно сторона у спорі.
Ст. 1 КУзПБ відносить до сторін у справі про банкрутство (неплатопроможність) - конкурсних кредиторів (голову комітету кредиторів), забезпечених кредиторів, боржника (банкрута).
Верховний Суд у постанові від 09.09.2021 у справі №916/4644/15 виходячи з аналізу ст. 23 Закону про банкрутство та ст. 45 КУзПБ, дійшов висновку про необхідність застосування норм глави 19 ЦК України про позовну давність у відносинах банкрутства з урахуванням відповідних особливостей розгляду справ про банкрутство, цілей правового регулювання, правового статусу учасників, зокрема, важливого значення розпорядника майна боржника у процедурі розгляду грошових вимог кредитора, а також розширеного тлумачення поняття "сторона спору", закріпленого у ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, із включенням до кола відповідних суб'єктів учасників, які беруть участь у розгляді кредиторських вимог, - інших кредиторів, розпорядника майна та боржника.
Верховний Суд зважає на те, що наведена правова позиція стосується визначення правомочних суб'єктів звернення із заявою про застосування позовної давності під час розгляду грошових вимог кредитора саме в процедурі розпорядження майном боржника, тоді як у справі, що розглядається, грошові вимоги до Боржника заявлені Банком уже на стадії ліквідаційної процедури. Однак відповідні висновки щодо необхідності прийняття до уваги особливостей розгляду справ про банкрутства, зокрема під час розгляду грошових вимог кредиторів, цілей правового регулювання, статусу арбітражного керуючого підлягають врахуванню не залежно від стадії провадження у такій справі.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 10 КУзПБ арбітражний керуючий з моменту постановлення ухвали (постанови) про призначення його керуючим санацією або ліквідатором до моменту припинення здійснення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства-боржника.
Водночас у силу ч. 1 ст. 61 КУзПБ ліквідатор з дня свого призначення, зокрема, виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута.
Висновки: заявлення арбітражним керуючим, який є ліквідатором боржника та виконує повноваження його керівника, про застосування позовної давності стосовно заявлених до боржника вимог є за своєю суттю відповідною заявою сторони у справі про банкрутство в розумінні ч.ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України, а тому є підставою для застосування передбачених зазначеною статтею наслідків спливу позовної давності.
Ключові слова: сторони справи про банкрутство, повноваження арбітражного керуючого, умови застосування позовної давності, формування доказової бази
