Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 12 лютого 2025 року
у справі № 756/8527/22
Цивільна юрисдикція
Щодо підстав для застосування судом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорі про оскарження спадкоємцем права власності іншого спадкоємця на частку в спільному майні подружжя
ФАБУЛА СПРАВИ
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - міжрегіональне управління Міністерства юстиції, про визнання недійсним свідоцтва та визнання права власності на майно в порядку спадкування за заповітом.
Рішенням суду першої інстанції у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.
ОЦІНКА СУДУ
Відповідно до положень частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Для приватного права апріорі властивими є такі засади, як розумність та добросовісність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм.
Водночас добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» («ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці»). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності.
Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Якщо особа, яка має право на оспорення документу (наприклад, свідоцтва про право на спадщину) чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право на оспорення суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.
ВИСНОВКИ: оскільки за життя вітчима позивачка не оскаржувала його права власності на частку в спільному майні подружжя та погодилась на отримання свідоцтва про право на спадщину після своєї матері у вигляді 1/2 частини спірної квартири, то оскарження такого права вітчима у цій справі лише після його смерті свідчить про суперечливу поведінку зі сторони позивача, наявність у неї мети нового розподілу спадкового майна та підстав для застосування судом доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) як однієї з підстав відмови у задоволенні позовних вимог.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: спадкові спори, обов'язки позивача, правовий режим спільної власності
