Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 03 грудня 2025 року
у справі № 744/629/24[1]
Цивільна юрисдикція
Щодо правомірності звільнення працівника, який набув статусу внутрішньо переміщеної особи, за прогул у разі відмови у наданні йому відпустки без збереження заробітної плати у період дії воєнного стану
ФАБУЛА СПРАВИ
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Семеніка Агро Плюс», у якому просив скасувати наказ ТОВ «Семенівка Агро Плюс» як незаконний, поновити його на роботі водієм автотранспортних засобів ТОВ «Семенівка Агро Плюс» та стягнути з ТОВ «Семенівка Агро Плюс» 8 772,50 грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у позові відмовлено.
ОЦІНКА СУДУ
За приписами пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (у тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.
Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі в трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі надається виходячи з конкретних обставин.
Відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов'язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».
Згідно з частиною другою цієї статті в період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об'єктах критичної інфраструктури, робіт з виробництва товарів оборонного призначення або до виконання мобілізаційного завдання (замовлення).
ВИСНОВКИ: за встановленими судами обставинами, ТОВ відмовило ОСОБА_1 у наданні відпустки без збереження заробітної плати за його заявою і, такого обов'язку в цій ситуації не мав, оскільки позивач був залучений до виконання мобілізаційного завдання (замовлення).
При цьому встановлено, що позивачу було відомо про відмову в наданні йому відпустки та про наслідки невиходу на роботу.
Проте, незважаючи на це, позивач до роботи не повернувся.
Таким чином, установивши, що позивач допустив прогул без поважних причин, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано вважав, що звільнення позивача з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, є законним, у зв`язку з чим правильно відмовив у позові.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: право на відпустку, ВПО, правовий режим воєнного стану, підстави звільнення
