Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 09 вересня 2026 року
у справі № 607/15144/20[3]
Цивільна юрисдикція
Щодо необхідності доведення наявності самостійної цивільно-правової підстави для подальшого користування келією після припинення зв’язку особи з монастирем
ФАБУЛА СПРАВИ
Спір у цій справі виник між сторонами щодо права користування колишньою монахинею приміщенням (келією), яке належить на праві власності Релігійній організації «Спасо-Преображенський монастир Української Греко-Католицької церкви» (далі - Спасо-Преображенський монастир, УГКЦ відповідно).
Спасо-Преображенський монастир у вересні 2020 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, в якому просив визнати відповідачку такою, що втратила право користування приміщенням.
ОСОБА_1 у листопаді 2020 року звернулася до суду із зустрічним позовом до Спасо-Преображенського монастиря, в якому просила зобов`язати останнього усунути перешкоди у користуванні житловим приміщенням площею 8,40 кв. м, позначеним в інвентарній справі, розташованим на першому поверсі будинку, шляхом надання їй постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та передачі дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей і зазначеного приміщення.
Рішенням міськрайонний суд відмовив у задоволенні позовних вимог Спасо-Преображенського монастиря та частково задовольнив вимоги зустрічного позову ОСОБА_1. Суд зобов`язав Спасо-Преображенський монастир усунути та не чинити перешкоди ОСОБА_1 у користуванні житловим приміщенням шляхом надання постійного безперешкодного доступу до цього житлового приміщення та надання дублікатів ключів від воріт, вхідних дверей цього житлового приміщення. У задоволенні інших вимог зустрічного позову відмовив.
Справа переглядалась судами неодноразово.
Під час нового розгляду ухвалою апеляційний суд прийняв відмову Спасо-Преображенського монастиря від первісного позову в цій справі, рішення міськрайонного суду в частині первісного позову Спасо-Преображенського монастиря визнав нечинним, провадження у справі в цій частині закрив.
Постановою апеляційний суд залишив рішення міськрайонного суду в частині задоволених вимог зустрічного позову ОСОБА_1 без змін.
ОЦІНКА СУДУ
релігійні організації мають право володіти, користуватися і розпоряджатися майном, яке належить їм на праві власності, а право власності релігійних організацій охороняється законом.
За змістом статей 316, 317, 319 і 321 ЦК власник здійснює права володіння, користування та розпоряджання своїм майном за своєю волею і на власний розсуд, якщо його дії не суперечать закону, а право власності є непорушним і не може бути протиправно обмежене.
Спірне приміщення не є звичайним житловим приміщенням, переданим особі у користування на підставі цивільного договору, ордера, сервітуту чи іншого самостійного цивільно-правового титулу. Воно є келією у монастирі, функціональне призначення якої пов`язане не лише з фактичним проживанням, а й із забезпеченням монашого життя та релігійної діяльності відповідної спільноти.
Попереднє користування ОСОБА_1 спірною келією було пов`язане з її перебуванням у монашій спільноті. Саме в цьому статусі вона проживала у монастирі та користувалася відповідним приміщенням.
Матеріали справи не свідчать про те, що Спасо-Преображенський монастир або інша уповноважена особа передали ОСОБА_1 спірне приміщення у користування на підставі договору найму, позички, встановленого сервітуту чи іншої цивільно-правової підстави, яка зберігала б чинність незалежно від її належності до монашої спільноти.
Реєстрація місця проживання ОСОБА_1 сама по собі не створила для неї речового, зобов'язального чи іншого самостійного права користування спірною келією. Така реєстрація засвідчує зв`язок особи з відповідним місцем у певний період, однак не є правовстановлюючою підставою користування конкретним приміщенням і не замінює договору, сервітуту, закону чи іншого матеріально-правового титулу на користування чужим майном.
Так само попереднє проживання у келії не створило для ОСОБА_1 постійного або безстрокового права користування цим приміщенням.
Визнання такого права лише з факту попереднього проживання фактично означало б, що особа, яка певний час проживала у монастирі у зв`язку зі своїм монашим станом, набуває самостійного цивільного права на подальше проживання у приміщенні монастиря незалежно від збереження відповідного статусу, волі релігійної організації, її внутрішнього устрою та правового режиму відповідного майна.
Такий висновок був би несумісним із правовим режимом майна монастиря, функціональним призначенням келії та автономією релігійної організації, гарантованою Конституцією України, Законом № 987-XII та статтею 9 Конвенції.
Позивачка повинна була довести наявність самостійної цивільно-правової підстави, яка після припинення її зв`язку з монастирем надавала б їй право вимагати від релігійної організації постійного доступу до келії та передачі ключів.
Такої підстави суди першої та апеляційної інстанцій не встановили. Натомість, задовольняючи зустрічний позов, суди фактично ототожнили попереднє проживання ОСОБА_1 у келії та реєстрацію її місця проживання за адресою монастиря із правом подальшого користування спірним приміщенням.
Велика Палата вважає такі мотиви судів попередніх інстанцій помилковими, оскільки суди не перевірили і не з`ясували, чи існував самостійний цивільно-правовий титул, який після припинення обставин, з якими було пов`язане проживання ОСОБА_1 у монастирі, давав би їй право вимагати постійного доступу до келії.
Велика Палата враховує, що тривале фактичне користування приміщенням, реєстрація місця проживання та наявність достатнього зв`язку особи з відповідним приміщенням можуть мати значення для оцінки того, чи є таке приміщення «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції, а також для перевірки пропорційності втручання у право особи на повагу до житла. Однак у цій справі такі обставини самі собою не доводять наявності у ОСОБА_1 права на подальше користування келією, оскільки спірне приміщення є частиною монастиря, його функціональне призначення пов`язане з монашим життям відповідної релігійної спільноти, а попереднє користування ним було похідним від обставин, з якими сторони пов`язували проживання ОСОБА_1 у монастирі.
Задоволення заявлених вимог у цій справі означало б не лише усунення перешкод у користуванні майном, а фактично поклало б на монастир обов`язок надати особі, яка більше не перебуває у статусі, з яким сторони пов'язували її проживання у монастирі, постійний доступ до приміщення, розташованого у просторі монастирського життя, та передати їй ключі від воріт, вхідних дверей і келії.
Такий обов`язок без наявності самостійної матеріально-правової підстави користування спірним приміщенням становив би втручання держави через суд у внутрішній порядок життя монастиря, зокрема у визначення кола осіб, які можуть постійно перебувати на території з обмеженим доступом - у клявзурі, користуватися келіями та брати участь у просторі спільнотного монашого життя.
Крім того, перебування у просторі монастирського життя особи, яка не належить до відповідної монашої спільноти, може впливати не лише на права монастиря як релігійної організації та власника майна, а й на права інших монахів, які продовжують вести спільнотне монаше життя, дотримуватися правил клявзури, молитовного розпорядку, послуху та інших елементів релігійної практики. Тому судове рішення про надання такій особі постійного доступу до келії без доведеної цивільно-правової підстави порушувало б баланс між заявленим інтересом позивачки та автономією релігійної організації, правом власності монастиря і свободою релігії інших членів монашої спільноти.
Це було б несумісним із конституційним принципом відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, законодавчою забороною втручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, автономією релігійної організації, гарантованою статтею 9 Конвенції, а також із правом монастиря як власника визначати порядок користування майном, необхідним для здійснення його релігійної діяльності.
ВИСНОВКИ: надання іншій особі постійного безперешкодного доступу до приміщення, яке належить монастирю на праві власності та використовується для забезпечення його релігійної діяльності, становить втручання у здійснення власником правомочностей щодо такого майна. Таке втручання може бути виправданим лише за наявності правової підстави, яку має довести особа, що заявляє відповідну вимогу.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: спори з релігійною організацією, правила визначення судової юрисдикції, житлові спори
