Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 01 квітня 2026 року
у справі № 711/6615/24
Цивільна юрисдикція
Щодо зняття арешту з майна особи за відсутності можливості встановити виконавче провадження та стягувача
ФАБУЛА СПРАВИ
ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відділу державної виконавчої служби у місті міжрегіонального управління Міністерства юстиції про звільнення майна з-під арешту.
Рішенням районного суду міста. позов ОСОБА_1 задоволено.
Постановою апеляційного суду рішення районного суду міста скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
ОЦІНКА СУДУ
Застосування арешту майна боржника як обмежувальний захід не повинен призводити до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), що свідчить про необхідність його застосування виключно у випадках та за наявності підстав, визначених законом.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Стала судова практика свідчить про те, що має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
У частині першій статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. У разі набрання законної сили судовим рішенням про зняття арешту з майна боржника арешт з такого майна знімається згідно з постановою виконавця не пізніше наступного дня, коли йому стало відомо про такі обставини.
Отримавши заяву про скасування арешту, відділ державної виконавчої служби вживав заходів зі встановлення конкретних підстав завершення/існування виконавчого провадження (проваджень), однак зазначив, що встановити, в якому саме виконавчому провадженні було накладено арешт на майно, хто саме є стягувачем, немає можливості.
Суд першої інстанції врахував, що останнє виконавче провадження щодо боржника, який є спадкодавцем позивача, було закінчено понад дев`ять років тому.
Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що всупереч статей 12, 81 ЦПК України відділом державної виконавчої служби не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження законних правових підстав для збереження обтяження спірного майна.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачем не надано доказів правомірності та правових підстав для застосування відповідного обтяження та не доведено наявності будь-яких виконавчих проваджень, для забезпечення виконання яких можливо використати таке обтяження спірного нерухомого майна.
Стаття 1 Першого протоколу покладає на державу позитивні зобов'язання забезпечити непорушність права приватної власності та контроль за виключними випадками позбавлення особи права власності не тільки на законодавчому рівні, а й під час здійснення суб'єктами суспільних відносин правореалізаційної та правозастосовної діяльності. Обмеження позитивних зобов'язань держави лише законодавчим врегулюванням відносин власності без належного контролю за їх здійсненням здатне унеможливити реалізацію власниками належних їм прав, що буде суперечити нормам Конституції України та Конвенції.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для захисту прав позивача шляхом зняття арешту з 1/2 частки спірної квартири.
ВИСНОВКИ: наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно особи, щодо якої неможливо встановити ні стягувача, ні безпосередньо виконавче провадження, в якому накладено обтяження, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: негаторний позов, підстави обтяження майна, звільнення майна з-під арешту
