Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 01 липня 2026 року
у справі № 372/2845/22
Цивільна юрисдикція
Щодо недопустимості перегляду заочного рішення про розірвання шлюбу за заявою відповідача після смерті позивача та спливу значного часу
ФАБУЛА СПРАВИ
ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_3, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Заочним рішенням районного суду позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено.
Ухвалою районного суду у заяву ОСОБА_2 про перегляд заочного рішення у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу задоволено. Скасовано заочне рішення районного суду. Справу вирішено розглядати за правилами спрощеного провадження.
Ухвалою районного суду клопотання ОСОБА_2 про закриття провадження у справі задоволено. Закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу.
Постановою апеляційного суду ухвалу районного суду про закриття провадження у справі залишено без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, зокрема, право на справедливий судовий розгляд. При цьому ключовими принципами, які мають скеровувати тлумачення статті 6 Конвенції, є верховенство права, правова певність і належне відправлення правосуддя.
Принцип правової певності є одним з основних аспектів верховенства права вимагає, серед іншого, щоб остаточні рішення судів не могли бути поставлені під сумнів.
У його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов'язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»).
Додержання вимог процесуальної форми (у тому числі й щодо належного повідомлення учасників справи про час та місце судового розгляду) є важливою гарантією їх прав та передумовою ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
Разом з тим надмірний процесуальний формалізм, який не враховує вимог справедливості, добросовісності й розумності, може спотворити завдання цивільного судочинства, спричинивши прийняття явно несправедливого рішення.
Формалізм у процесі є позитивним й необхідним явищем, оскільки забезпечує чітке дотримання судами процесу, проте надмірний формалізм заважає практичному та ефективному доступу до суду, не сприяє правовій визначеності, належному здійсненню правосуддя, у тому числі виконання судового рішення, та є порушенням статті 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі «Перед де Рада Каваніллес проти Іспанії», від 13 січня 2000 року у справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії», від 8 березня 2017 року у справі «ТОВ «Фріда» проти України»),
Слід також зважати на те, що вимога добросовісності є загальною для усіх суб'єктів права, у тому числі - для усіх суб'єктів цивільних правовідносин, включаючи правовідносини сімейні.
Ця вимога ґрунтується на приписах статей 3 та 13 ЦК України, відповідно до яких дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними (пункт 6 статті 3 ЦК). Тобто такі дії мають відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Зазначені норми цивільного права постають як загальні принципи, які є, по суті, нормами прямої дії.
У свою чергу, порушення учасником правовідносин вимог добросовісності під час здійснення своїх суб`єктивних прав має наслідком відмову у їх захисті та сприянні у їх реалізації. Зазначене стосується і процесуальних прав, зловживання якими неприпустиме (статті 2, 44 ЦПК України).
ВИСНОВКИ: апеляційний суд не врахував, що суд першої інстанції скасував своє заочне рішення через значний проміжок часу (через три роки) й після смерті сторони у спорі, відносини за яким не допускають правонаступництво, без наміру відновлення сімейних відносин в силу смерті однієї із сторін, що дестабілізує приватні відносини. Водночас суд першої інстанції не перевірив дійсних підстав та обставин подання заяви про перегляд заочного рішення та того, чи буде задоволення такої заяви виправданим за обставин, що настільки змінились з того часу (одруження позивача та смерть позивача), і чи відповідатиме вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Апеляційний суд не врахував, що за наявності рішення суду про розірвання шлюбу, навіть і ухваленого з певними процесуальними порушеннями, але яке було чинним протягом трьох років і до смерті позивача, суд першої інстанції надав перевагу зазначеним процесуальним порушенням, не врахувавши, що в такому випадку порушується принцип правової визначеності.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: межі здійснення процесуальних прав, заочне провадження, принцип уникнення надмірного формалізму, припинення шлюбних відносин
