Єдиний державний реєстр судових рішень
ОКРЕМА ДУМКА
судді Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.03.2024 у справі № 800/330/17 (провадження № 11-171заі23), ухваленої за результатами розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16.10.2023 у справі за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, третя особа - Громадська рада доброчесності, про визнання незаконним та скасування рішення
Короткий виклад історії справи
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:
- визнати незаконним та скасувати рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі - ВККС, Комісія, відповідач) від 04.07.2017 № 168/вс-17 про визнання його таким, що не підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду;
- зобов`язати Комісію в пленарному складі розглянути питання щодо визнання кандидата ОСОБА_1 таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
В обґрунтування заявлених вимог щодо незаконності оскаржуваного рішення Комісії, позивач зазначив про те, що воно прийняте:
- з порушенням принципу рівності та з проявом щодо нього ознак дискримінації порівняно з іншими конкурсантами;
- з порушенням принципу обґрунтованості, тобто без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, оскільки Комісією не враховано конституційної гарантії щодо забезпечення судді житлом за місцем роботи та його (позивача) відповідне право;
- не на підставі закону, оскільки жодна норма не передбачає обов`язку кандидата на посаду судді надавати документальне підтвердження походження грошових коштів, які отримані іншими особами (у випадку позивача - його сестрою);
- з порушенням принципу розсудливості та добросовісності, оскільки задекларовані ним земельні ділянки та грошові кошти (щодо яких ВККС зробила висновок про його неспроможність у достатній мірі пояснити фінансову можливість їх придбати) він отримав безоплатно на підставі закону (земельні ділянки) та у вигляді заробітної плати і спадку.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (далі - Касаційний адміністративний суд, КАС ВС) рішенням від 16.10.2023 у задоволенні позову відмовив.
У числі іншого, Касаційний адміністративний суд виснував, що повноваження членів Комісії оцінювати певні факти як такі, що узгоджуються чи не узгоджуються з поняттям доброчесності, є виключними. Ніхто інший, окрім Комісії, не має повноважень оцінювати доброчесність кандидата на посаду судді.
ОСОБА_1 оскаржив рішення Касаційного адміністративного суду від 16.10.2023 до Великої Палати Верховного Суду, зазначивши, зокрема, про те, що воно є невмотивованим, оскільки містить лише загальні формулювання стосовно правомірності оскаржуваного рішення відповідача; жодних посилань на конкретні докази, їх оцінку, мотиви, з яких докази прийняті судом чи відхилені, як того вимагає стаття 242 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), у рішенні суду першої інстанції не наведено.
Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду
Постановою Великої Палати Верховного Суду від 07.03.2024 у справі № 800/330/17 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що повноваження Комісії стосовно кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду судді є дискреційними та виключною компетенцією її як уповноваженого органу, який на постійній основі діє в національній системі судоустрою. При цьому оцінювання кандидатів відбувається з метою визначення їх здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді за встановленими законом критеріями, до яких належать компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо), професійна етика, доброчесність. Рішення приймається за внутрішнім переконанням членів Комісії. Жоден суб`єкт, у тому числі й суд, не вправі втручатися у здійснення Комісією компетенції щодо оцінювання кандидатів на посаду судді в межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів. Така правова позиція неодноразово була викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема від 28.08.2018 у справі № 800/294/17, від 26.03.2019 у справі № 800/336/17, від 27.01.2021 у справі № 9901/116/19, від 13.05.2020 у справі № 9901/212/19, від 19.05.2021 у справі № 9901/126/19.
Водночас суд здійснює контроль за дотриманням ВККС вимог закону при проведенні кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду судді в разі оскарження рішення (дії чи бездіяльності) Комісії. Судовий контроль щодо дискреційних повноважень Комісії надати оцінку кандидату на посаду судді на предмет його відповідності встановленим законом критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності згідно з положеннями частини другої статті 2 КАС повинен забезпечити, щоб ці повноваження були використані відповідно до мети, з якою вони були надані, безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом (запобігаючи всім формам дискримінації), пропорційно (зокрема, з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи та цілями, на досягнення яких спрямоване прийняте Комісією рішення за результатами кваліфікаційного оцінювання). Іншими словами, суд повинен забезпечити, щоб реалізація ВККС дискреційних повноважень при проведенні кваліфікаційного оцінювання не була свавільною (пункт 7.14 постанови).
Суд першої інстанції встановив (і це підтверджується доказами у справі), що позивач не заперечує обставини, оцінка яких ВККС лягла в основу рішення щодо результатів його кваліфікаційного оцінювання, але не згодний з оцінкою цих обставин Комісією. Фактично ОСОБА_1 просить суд здійснити переоцінку фактів, які стали підставою для визнання його ВККС таким, що не підтвердив здатності здійснювати правосуддя в КАС ВС, а саме: зазначення ним в декларації доброчесності судді відомостей, які не відповідають дійсним обставинам щодо вчинення ним дисциплінарного проступку; претендування на службову квартиру в місті Києві за фінансової спроможності її придбати; непідтвердження права користування житловим будинком сестри та спроможності останньої купити житловий будинок. Водночас, ураховуючи викладений вище висновок щодо виключної компетенції Комісії щодо оцінювання кандидатів на посаду судді в межах конкурсу, переоцінка судом зазначених фактів знаходиться поза межами судового контролю правомірності рішення ВККС (пункт 7.17 постанови).
Причини висловлення окремої думки
Відповідно до частини третьої статті 34 КАС України суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються особи, які беруть участь у справі, без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.
Вимушений не погодитися в окремих аспектах із загальним висновком Великої Палати Верховного Суду про те, що за результатами судового контролю за дотриманням ВККС вимог закону при проведенні кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду судді на предмет його відповідності критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності у прийнятому Комісією рішенні від 04.07.2017 № 168/вс-17не встановлено порушень щодо безсторонності, добросовісності, розсудливості, дотримання принципу рівності перед законом та пропорційності.
Європейський суд з прав людини, досліджуючи межі дискреційних повноважень адміністративного органу, виснував, що суди повинні утриматися від перевірки обґрунтованості актів, які прийняті органом влади, однак все ж таки суди повинні проконтролювати, чи не є викладені в них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (рішення у справі Sigma Radio Television Ltd. v. Cyprus, заяви № 32181/04 та № 35122/05, пункти 156, 157; у справі Putter v. Bulgaria, заява № 38780/02, пункти 47-56; Bryan v. the United Kingdom, заява № 19178/91, пункт 44).
У спірних правовідносинах ВККС дійшла висновку, що доводи Громадської ради доброчесності (далі - ГРД) про невідповідність кандидата критеріям доброчесності та професійної етики частково знайшли підтвердження під час процедури кваліфікаційного оцінювання ОСОБА_1 в межах конкурсу на зайняття вакантної посади судді Верховного Суду, внаслідок чого прийняла оскаржуване рішення про визнання його таким, що не підтвердив здатності здійснювати правосуддя у КАС ВС.
Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі, дослідивши аргументи ОСОБА_1 щодо незаконності рішення ВККС, вважали, що Комісія діяла в межах своїх дискреційних повноважень, та, здійснивши оцінку досьє кандидата та висновку ГРД за своїм внутрішнім переконанням, не допустила помилок, необґрунтованості, нерозсудливості, свавільності та / або нераціональності.
Проте, на мій погляд, ВККС зробила помилкові негативні висновки стосовно окремих дій позивача, які вплинули на визнання його таким, що не підтвердив здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
Стосовно тверджень позивача в декларації доброчесності судді
Комісія визнала твердження ОСОБА_1 в пункті 22 розділу ІІ декларації доброчесності судді за 2015 рік: «Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності» недостовірним, урахувавши, що в рішенні Вищої ради юстиції від 20.10.2015 встановлено порушення суддею ОСОБА_1 норм процесуального права, що призвело до порушення права особи на перегляд судових рішень і що може свідчити про ознаки дисциплінарного проступку. Підставою ж для відмови у відкритті дисциплінарного провадження Вища рада юстиції визнала ту обставину, що передбачений законом строк, протягом якого застосовується дисциплінарне стягнення до судді, сплинув.
У зв`язку із цим ВККС констатувала прояв позивачем недоброчесності та відзначила, що цей прояв мав місце у прямій суперечності з поданою ним декларацією доброчесності судді, що підтверджується рішенням Вищої ради юстиції від 20.10.2015.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «за встановленого в рішенні Вищої ради юстиції від 20.10.2015 щодо ОСОБА_1 факту порушення норм процесуального права при здійсненні правосуддя у ВККС були обґрунтовані сумніви щодо визнання його твердження в пункті 22 розділу ІІ декларації доброчесності судді таким, що відповідає фактичним обставинам» (пункт 7.20 постанови).
Вважаю, що наведені висновки ВККС та Великої Палати Верховного Суду є помилковими, оскільки засновані на неправильному тлумаченні змісту пункту 22 розділу ІІ декларації доброчесності судді.
Відповідно до статті 62 Закону України від 02.06.2016 № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) суддя зобов`язаний щорічно до 1 лютого подавати шляхом заповнення на офіційному вебсайті ВККС декларацію доброчесності за формою, що визначається Комісією. Декларація доброчесності судді складається з переліку тверджень, правдивість яких суддя повинен задекларувати шляхом їх підтвердження або непідтвердження. У декларації доброчесності судді зазначаються, зокрема, твердження про відсутність підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності. За відсутності доказів іншого твердження судді у декларації доброчесності вважаються достовірними.
Згідно з пунктом 4 Правил заповнення та подання форми декларації доброчесності судді, затверджених рішенням ВККС від 31.10.2016 № 137/зп-16, у декларації доброчесності судді заповнюються відомості, актуальні станом на 31 грудня звітного року.
На той час пункт 22 розділу ІІ декларації доброчесності судді містив таке твердження: «Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності». Наведене підтверджено кандидатом (позивачем) шляхом проставлення відповідної позначки.
Виходячи з мовного та логічного тлумачення зазначеного пункту декларації доброчесності, як він викладений, можна зробити висновок, що суддя (кандидат) має зазначити про вчинені ним у звітному році порушення, за які його можуть притягнути до відповідальності, але на кінець звітного року ще не притягнули, проте можуть притягнути в майбутньому.
Тобто, в пункті 22 розділу ІІ декларації доброчесності суддя (кандидат) має доброчесно повідомити суспільству (державі в особі ВККС) не про ті порушення, за які його вже було притягнуто до відповідальності (і відповідно суспільству, державі про них вже відомо), а про ті порушення, які він вчинив у звітному році, але за їх вчинення його ще не було притягнуто до відповідальності, (оскільки, наприклад, державі в особі компетентних органів про них ще не відомо або процедура притягнення до відповідальності триває), проте може бути притягнуто в майбутньому.
В іншому випадку, якщо б мова йшла про порушення, які були вчинені суддею (кандидатом) у звітному році та за які його вже було притягнуто до відповідальності, пункт 22 розділу ІІ декларації доброчесності судді мав би містити таке твердження: «Мною не здійснювалися вчинки, що мали наслідком притягнення мене до відповідальності».
Оскільки дії ОСОБА_1 з постановлення ухвали від 09.07.2012 вже були оцінені Вищою радою юстиції, яка за результатами розгляду скарги прийняла рішення від 20.10.2015 про відмову у відкритті дисціплінарної справи, то за вказані дії ОСОБА_1 вже не може бути притягнуто до відповідальності в майбутньому.
Відповідно, позивач у пункті 22 розділу ІІ декларації доброчесності правильно підтвердив відомості, що ним не здійснювалися вчинки, за які його може бути притягнуто до відповідальності (можуть матинаслідком притягнення до відповідальності).
Слід відмітити, що рішенням від 02.11.2023 № 120/зп-23 ВККС внесла зміни до форми декларації доброчесності судді, якими зміст пункту 22 розділу ІІ «Мною не здійснювалися вчинки, що можуть мати наслідком притягнення мене до відповідальності» було змінено. У новій редакції він став пунктом 28 розділу ІІ такого змісту: «Мною не вчинялися діяння, що мали наслідком притягнення мене до юридичної відповідальності».
У свою чергу, у пункті 9 Правил заповнення та подання форми декларації доброчесності судді, затверджених рішенням Комісії від 31.10.2016 № 137/зп-16 (в редакції рішення Комісії від 11.01.2024 № 1/зп-24), зазначено, що «Твердження у пункті 28 стосується усіх видів юридичної відповідальності та декларується у спосіб: «Не підтверджую», в тому числі у випадку оскарження та/або скасування рішення про притягнення до відповідальності, а також у випадках, якщо особа вважається такою, що не притягувалася до відповідальності у зв`язку зі спливом відповідних строків».
Отже, лише у 2023 році ВККС виклала пункт 22 розділу ІІ (пункт 28 в чинній редакції) в такому змісті, в якому вона застосувала його до позивача в 2017 році, коли він мав зовсім інший зміст.
Тому, керуючись критеріями законності, об`єктивності, розсудливості та обґрунтованості, ВККС неправильно дійшла висновку про те, що незазначення кандидатом на посаду судді Верховного Суду ОСОБА_1 в декларації доброчесності відомостей про свої вчинки (постановлення ухвали), за результатами аналізу яких Вищою радою юстиції відмовлено у відкритті дисциплінарної справи за спливом строків давності, є проявом його недоброчесності. Відповідно, Велика Палата Верховного Суду не мала підтримувати зазначений висновок.
Щодо службової квартири
У своєму рішенні ВККС погодилась з висновком ГРД, що позивач претендував на службове житло недоброчесно, оскільки мав велику зарплатню судді Вищого адміністративного суду України та досить велику кількість готівкових коштів (за даними декларації за 2015 рік), тому мав можливість придбати житло у місті Києві.
На мою думку вказаний негативний висновок стосовно судді ОСОБА_1 не має під собою належних фактичних та правових підстав.
Так, позивач був обраний на посаду судді Вищого адміністративного суду України безстроково відповідно до Постанови Верховної Ради України від 20.03.2008 № 237-41.
Статтями 126, 130 Конституції України у чинній на той час редакції визначалося, що незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції і законів України на той час визначав Закон України від 15.12.1992 № 2862-XII «Про статус суддів», частина сьома статті 44 якого передбачала, що не пізніш як через шість місяців після обрання суддя, зокрема вищого спеціалізованого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується благоустроєним житлом у вигляді окремої квартири чи будинку або службовим житлом за місцем знаходження суду. У разі незабезпечення судді благоустроєним житлом у зазначені строки суд за рахунок державного бюджету може придбати квартиру або будинок за ринковими цінами і передати їх у користування судді.
Відповідно до статті 132 Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (в редакції від 01.01.2015, далі Закон № 2453-VI) після призначення на посаду суддя Конституційного Суду України, Верховного Суду України, вищого спеціалізованого суду, апеляційного, місцевого суду, який потребує поліпшення житлових умов, забезпечується службовим житлом за місцем знаходження суду. Подібну норму містить стаття 138 нині чинного Закону № 1402-VIII.
Відповідно до пункту 8 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 11.12.1984 № 470 (в редакції від 09.11.1995, яка була чинною станом на час обрання позивача на посаду судді Вищого адміністративного суду України) квартирний облік здійснюється, як правило, за місцем проживання громадян у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів. Облік громадян, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, що мають житловий фонд і ведуть житлове будівництво або беруть пайову участь у житловому будівництві, здійснюється за місцем роботи, а за їх бажанням - також і в виконавчому комітеті Ради народних депутатів за місцем проживання.
У пункті 13 вказаних Правил зазначено, що на квартирний облік беруться громадяни, які потребують поліпшення житлових умов. Потребуючими поліпшення житлових умов визнаються громадяни: 1) забезпечені жилою площею нижче за рівень, що визначається виконкомами відповідних рад разом з радами профспілок; 2) які проживають у приміщенні, що не відповідає встановленим санітарним і технічним вимогам; 3) які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв`язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім`ї; 4) які проживають за договором піднайму жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду чи за договором найму жилого приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів; 5) які проживають не менше 5 років за договором найму (оренди) в будинках (квартирах), що належать громадянам на праві приватної власності; 6) які проживають у гуртожитках; 7) які проживають в одній кімнаті по дві і більше сім`ї, незалежно від родинних відносин, або особи різної статі старші за 9 років, крім подружжя.
У свою чергу, в Положенні про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженому постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 № 37 (в редакції від 17.01.2014, чинній на час надання позивачу службового житла) зазначено, що службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (пункт 2). Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів за клопотанням адміністрації підприємства, установи, організації (пункт 3).
Перелік категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, встановлюється законодавством Української РСР (пункт 7 зазначеного Положення). Службові жилі приміщення надаються включеним до згаданого в пункті 7 цього Положення переліку працівникам, які постійно проживають, а також прописані в населеному пункті за місцем розташування відповідного підприємства, установи, організації. Зазначені приміщення надаються незалежно від перебування працівників на квартирному обліку, без додержання черговості та пільг, установлених для забезпечення громадян житлом, за винятком надання службових жилих приміщень в будинках радгоспів (пункт 8). Для одержання службового жилого приміщення відповідний працівник подає заяву адміністрації підприємства, установи, організації. До заяви додається довідка з місця проживання про склад сім`ї і прописку. Члени сім`ї заявника, які бажають оселитися в службове жиле приміщення, дають письмову згоду на проживання в зазначеному приміщенні (пункт 9). Службове жиле приміщення має бути благоустроєним стосовно до умов даного населеного пункту, відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам (пункт 10).
З наведених норм права, чинних на час обрання позивача суддею Вищого адміністративного суду України, вбачається, що єдиною умовою забезпечення суддів службовим житлом за місцем знаходження суду закон визначав потребу в поліпшенні житлових умов. Право судді на отримання службового житла не ставилося в залежність від розміру його зарплатні та/або наявних у нього грошових заощаджень.
Як установив суд першої інстанції, позивач пояснив ВККС, що ані він, ані члени його сім`ї не мали житлової нерухомості в місті Києві за місцем знаходження Вищого адміністративного суду України, тому він був взятий на облік для отримання житла як такий, що потребує поліпшення житлових умов.
Наказом Голови Вищого адміністративного суду України від 23.01.2015 № 6 на підставі рішення житлово-побутової комісії надано трикімнатну квартиру, отриману Вищим адміністративним судом України від Головного управління житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації під службове житло у 2011 році, судді Вищого адміністративного суду України ОСОБА_1 на сім`ю у складі 5 осіб. 12.02.2015 Печерською районною в м. Києві державною адміністрацією видано ордер на право зайняття вказаного службового жилого приміщення.
У декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік позивач вказав право користування вказаною службовою квартирою відповідно до отриманого ордера, проте на засіданні ВККС зазначив, що фактично цією квартирою ніколи не користувався, оскільки забудовник перепродав її іншій особі.
З наведеного вбачається, що ОСОБА_1 не вчинював жодних протиправних дій щодо отримання службової квартири, навіть не отримав службове житло, яке відповідно до статті 132 Закону № 2453-VI мав отримати.
Також слід додати, що поняття доброчесності було введено у законодавство Законом України від 12.02.2015 № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд». У Законі № 2453-VI в редакції від 28.03.2015 зазначалося про те, що однією з підстав дисциплінарної відповідальності судді, що може спричинити звільнення з посади за порушення присяги, є допущення суддею недоброчесної поведінки, у тому числі здійснення суддею або членами його сім`ї витрат, що перевищують доходи такого судді та доходи членів його сім`ї; встановлення невідповідності рівня життя судді задекларованим ним та членами його сім`ї майну і доходам; використання статусу судді з метою незаконного отримання ним або третіми особами матеріальних благ або іншої вигоди.
У статті 69 нині чинного Закону № 1402-VIII зазначено про те, що кандидат на посаду судді має бути доброчесним, і роз`яснено, що кандидат відповідає критерію доброчесності, якщо відсутні обґрунтовані сумніви у його незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у його бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження його майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім`ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу.
У свою чергу ВККС рішенням від 03.11.2016 № 143/зп-16 затвердила Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, у пункті 10 якого визначила показники, за якими оцінюється відповідність кандидата на посаду судді критерію доброчесності. ГРД у січні 2019 року затвердила власні індикатори визначення невідповідності суддів (кандидатів на посаду судді) критеріям доброчесності та професійної етики.
У вересні 2023 року члени Вищої ради правосуддя на зустрічі з міжнародними експертами обговорили проблему неоднозначного трактування понять «доброчесність» і «етика» як правових категорій для формулювання вимог до моральних якостей суддів і кандидатів на посаду судді, зазначили, що різні конкурсні комісії розробляють різні правила та критерії, це створює непередбачуваність для кандидатів на посади. Для подолання цієї проблеми Вища рада правосуддя вбачає необхідність у тому, щоб визначити складові доброчесності та етики, усвідомити і сформувати єдині критерії в усьому ланцюзі правовідносин.
З наведеного вбачається, що саме поняття «доброчесності» було запроваджено в законодавство України пізніше того часу, коли ОСОБА_1 вчиняв дії, спрямовані на отримання службової квартири, а чіткі критерії цього поняття не сформовані й до цього часу.
У Рішенні від 12.01.2023 «Овчаренко та Колос проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що словосполучення «згідно із законом» пункту 2 статті 8 Конвенції по суті посилається на національне законодавство та встановлює зобов`язання забезпечувати дотримання його матеріально-правових і процесуальних норм (див. рішення у справі «Акопян проти України» (Akopyan v. Ukraine), заява № 12317/06, пункт 109, від 05.06.2014). Якщо було доведено, що втручання не відповідало закону, то зазвичай порушення статті 8 Конвенції встановляється без визначення того, чи переслідувало втручання «законну мету», або чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» (див., наприклад, рішення у справах «Чорап проти Молдови» (Ciorap v. Moldova), заява № 12066/02, пункт 104, від 19.06.2007, «Халікова проти Азербайджану» (Khalikova v. Azerbaijan), заява № 42883/11, пункт 128, від 22.10.2015, «Чукаєв проти Росії» (Chukayev v. Russia), заява № 36814/06, пункт 137, від 05.11.2015, та «Поровський проти Польщі» (Porowski v. Poland), заява № 34458/03, пункт 171, від 21.03.2017). До того ж словосполучення «згідно із законом» стосується якості відповідного закону та вимагає, щоб він був сумісним з принципом верховенства права і доступним для відповідної особи, яка до того ж повинна мати можливість передбачити наслідки його застосування для себе. Таким чином, це словосполучення, inter alia, передбачає, що формулювання національного законодавства має бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам належну вказівку на обставини та умови, за яких органи державної влади мають право вдаватися до заходів, що зачіпають їхні права за Конвенцією (див. рішення у справі «Фернандез Мартінез проти Іспанії» [ВП] (Fernandez Martinez v. Spain) [GC], заява № 56030/07, пункт 117, ЄСПЛ 2014 (витяги), з подальшими посиланнями). Крім того, законодавство має забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання органів державної влади. У цьому контексті необхідним є існування чітких процесуальних гарантій. Те, які саме гарантії вимагатимуться, принаймні певною мірою залежатиме від характеру та масштабів відповідного втручання (див. згадане рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine), пункт 170, з подальшими посиланнями) (пункти 93-94). У цій справі рішення про звільнення заявників ґрунтувалося виключно на статті 126 Конституції України, яка передбачала, inter alia, що у випадку «порушення присяги» суддя має бути звільнений з посади органом, який його обрав або призначив. Ці законні підстави для втручання були дуже загальними і, якщо вони не обмежувалися іншими застосовними положеннями та практикою, як вбачається, вони надавали широку свободу розсуду національним органам влади (пункт 95).
З наведених правових висновків Європейського суду з прав людини вбачається, що законодавство, яке врегульовує відносини діяльності та відповідальності судді, а також практика його застосування, мають бути достатньо ясними, чіткими та передбачуваними, щоб судді могли розуміти наслідки своїх дій, а також обставини та умови, за яких їх може бути притягнуто до відповідальності.
Повертаючись до обставин справи № 800/330/17, хочу звернути увагу, що як станом на 2008 рік (час обрання на посаду судді Вищого адміністративного суду України), так і станом на 12.02.2015 (час отримання ордеру на службову квартиру) позивач не міг передбачити, що його правомірні дії, спрямовані на отримання службового житла, можуть бути в майбутньому оцінені щодо їх доброчесності та протлумачені як недоброчесні, з огляду на відсутність на той час у законодавстві України поняття доброчесної поведінки та критеріїв невідповідності їй.
Відповідно до частини четвертої статті 54 Закону № 2453-VI (в редакції від 01.01.2015) суддя був зобов`язаний: 1) своєчасно, справедливо та безсторонньо розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства; 2) дотримуватися правил суддівської етики; 3) виявляти повагу до учасників процесу; 4) додержуватися присяги судді; 5) не розголошувати відомості, які становлять таємницю, що охороняється законом, в тому числі і таємницю нарадчої кімнати і закритого судового засідання; 6) виконувати вимоги та дотримуватися обмежень, встановлених Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»; 7) подавати щороку до 1 квітня за місцем роботи декларацію про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції».
Дії позивача, спрямовані на отримання службового житла, не свідчать про невиконання будь-якого із вказаних обов`язків судді, зокрема не можуть вважатися порушенням присяги або недотриманням правил суддівської етики.
Враховуючи зазначене, висновки ВККС та Великої Палати Верховного Суду про те, що дії позивача, спрямовані на отримання службового житла, є проявом його недоброчесності, є непередбачуваними для позивача, а тому, враховуючи наведені висновки Європейського суду з прав людини, можуть бути розцінені як такі, що не відповідають вимогам статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Висновки
Вважаю, що у межах цієї судової справи Велика Палата Верховного Суду не виконала в повній мірі своєї функції із судового контролю за діяльністю ВККС під час здійснення нею дискреційних повноважень щодо кваліфікаційного оцінювання позивача як кандидата на посаду судді Верховного Суду.
Суддя Ю. Л. Власов
