ОКРЕМА ДУМКА
суддів Пількова К. М. , Катеринчук Л. Й., Ткача І. В.
до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2022 у справі № 910/14224/20 (провадження № 12-20гс22)
Велика Палата Верховного Суду постановою від 19.10.2022 залишила без змін рішення Господарського суду міста Києва від 22.01.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.04.2021, якими задоволено позов АТ «Нікопольський завод феросплавів» (далі - Завод) до АТ КБ «ПриватБанк» (далі - Банк), визнано припиненими всі зобов`язання Заводу перед Банком за кредитним договором у зв`язку з їх повним виконанням, проведеним належним чином. Відповідно, касаційну скаргу Банку залишено без задоволення.
Велика Палата вважала за можливе здійснити у цій справі касаційний перегляд, визнавши існування підстав для передання їй цієї справи на розгляд колегією суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - колегія КГС), та дійшла висновку про існування підстав для залишення судових рішень у цій справі без змін.
Висловлюємо незгоду з цими висновками про існування підстав для здійснення Великою Палатою касаційного перегляду та з рішенням по суті.
1. Стосовно відсутності підстав для здійснення Великою Палатою касаційного перегляду
Ухвалою від 19.10.2021 колегія КГС передала цю справу на розгляд Великої Палати на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України. Суд зауважив, що «вбачається різне розуміння судом касаційної інстанції правової природи обраного позивачем способу захисту» та «в судовій практиці Верховного Суду існують різні за формою підходи у застосуванні норм ЦК України щодо способів захисту цивільних прав та інтересів».
Ухвалою від 02.02.2022 Велика Палата повернула справу колегії КГС для розгляду з огляду на необґрунтованість твердження щодо наявності у цій справі виключної правової проблеми.
Ухвалою від 12.07.2022 колегія КГС повторно передала цю справу на розгляд Великої Палати на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, зауваживши, що «існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом» та «суди касаційної інстанції дійшли різних правових висновків щодо обрання позивачем належного та ефективного способу захисту».
На обґрунтування наявності виключної правової проблеми колегія КГС послалась на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, у яких суд вказав, що: «У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2018 у справі № 905/2260/17 сформульований висновок, що нормами статей 16 ЦК України та 20 ГК України не передбачено такого способу захисту права та інтересу, як визнання договору припиненим, а реалізація такого способу захисту, як зміна або припинення правовідношення, може відбуватися шляхом розірвання договору; звертаючись до суду з вимогою щодо визнання договору припиненим, позивач прагне досягти правової визначеності, тобто прагне підтвердження судом припинення прав орендодавця на одержання орендної плати; водночас відповідно до абзацу другого частини другої статті 20 ГК України у цьому разі належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від цього висновку». Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду апеляційної інстанції про існування підстав для відмови позивачу в позові з підстави обрання ним неналежного способу захисту своїх прав.
При цьому схожа позиція відображена в таких постановах Верховного Суду: від 18.03.2021 у справі № 902/608/19; від 18.05.2021 у справі № 911/2711/18; від 19.05.2021 у справі № 390/2243/17; від 27.04.2022 у справі № 477/33/20.
На противагу вказаній позиції Великої Палати колегією КГС були наведені висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.04.2022 у справі № 480/2365/16. У цій справі суд першої інстанції (з яким погодився суд апеляційної інстанції) задовольнив позовні вимоги, зокрема, щодо визнання договорів припиненими. Натомість суд касаційної інстанції, розглядаючи такі вимоги як вимоги про визнання права (що включає в себе також відсутність права), з власної ініціативи змінив формулювання резолютивної частини рішення суду першої інстанції в частині цих вимог.
Колегія КГС зазначила, що аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду: від 29.09.2021 у справі № 910/12662/20; від 15.09.2021 у справі № 372/2583/18; від 26.01.2022 у справі № 127/26402/20.
Ухвалою від 15.09.2022 Велика Палата прийняла справу до розгляду.
В цій ухвалі суд зауважив, що виключна правова проблема полягає у «визначенні належних способів захисту прав та інтересів у спорах щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань», зазначивши також, що наведені в ухвалі від 12.07.2022 обґрунтування не давали змогу дійти такого висновку.
Щодо заявленої виключної правової проблеми
Щодо наявності виключної правової проблеми (яка полягає у тому, що «існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом»), зауважимо таке.
Визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов`язку) визнається Великою Палатою Верховного Суду як належний спосіб захисту інтересу сторони у правовій визначеності. Така позиція відображена, зокрема, і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19.
Разом з цим, у постанові Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28.04.2022 у справі № 480/2365/16 (яка в ухвалі від 12.07.2022 трактується як така, що суперечить постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19) суд також дійшов висновку, що у разі невизнання припинення зобов`язання, правомірний та ефективний спосіб захисту - визнання права (що включає в себе також відсутність права).
Тобто у вказаних постановах відсутня суперечність в контексті висновків щодо належного способу захисту. Навпаки, висновки судів в цих постановах аналогічні. Тобто правова проблема в контексті того, що «існують різні правові висновки щодо застосування положень статті 16 ЦК України стосовно способів захисту цивільних прав та інтересів судом» відсутня.
У постанові від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 Велика Палата зауважила: якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом (пункт 6.7 вказаної постанови).
Висновок, викладений у пункті 6.11 вказаної постанови Великої Палати про те, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання припиненими в минулому спірних договорів іпотеки не передбачений законом або договором та є неефективним для захисту прав позивача як іпотекодержателя за договорами іпотеки, укладеними з ТОВ «Люнакс», зроблений на підставі аналізу конкретних обставин цієї справи та не може трактуватись у відриві від них. Про це прямо свідчить формулювання «за вказаних обставин», з якого Велика Палата розпочала пункт 6.11.
Отже, такий висновок не можна трактувати як такий, що унеможливлює застосування способу захисту, який Велика Палата визнала неефективним у цій конкретній справі, за інших фактичних обставин.
Викладене також свідчить, що висновок, викладений у пункті 6.19 вказаної постанови, про те, що належним способом захисту є визнання відсутності права відповідача (на який також посилається колегія КГС в ухвалі), не може застосовуватись до всіх без винятку «спорів щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань» без надання належної оцінки фактичним обставинам справи.
Про неможливість універсалізації підходу до визначення належного способу захисту у такій широко окресленій категорії справ свідчить також висновок пункту 6.14 постанови, відповідно до якого «виходячи з обставин цієї справи належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права іпотеки відповідача та про визнання права іпотеки позивача». Необхідність одночасного заявлення таких вимог зумовлена фактичними обставинами цієї справи, дійти такого висновку без їх аналізу неможливо.
З огляду на особливості конкретних правовідносин (в тому числі і правовідносин, що виникають в контексті захисту прав та інтересів у спорах щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань) сторона має можливість обґрунтувати, що належним буде саме механізм захисту, запропонований такою стороною, навіть якщо він не визначений у законі. Натомість встановлення закритого переліку належних способів захисту позбавить сторону такої можливості та потенційно може призвести до перетворення права на судове звернення на теоретичне та ілюзорне.
Отже, без аналізу змісту конкретних правовідносин у тій чи іншій справі неможливо абстрактно виснувати щодо єдиного можливого способу захисту у такій широкій категорії, як «спори щодо правової визначеності при виконанні договірних зобов`язань».
Вважаємо, що такі загальні висновки були б проявом надмірного та невиправданого формалізму.
Щодо підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
Зі змісту ухвали від 12.07.2022 слідує, що колегія КГС стверджує про існування двох протилежних позицій, одна з яких повинна виключати існування іншої.
Водночас, навіть якщо вбачати суперечність у вищенаведених правових позиціях, на чому наполягає колегія КГС в ухвалі від 12.07.2022, така суперечність має бути вирішена або шляхом відступу від висновку Великої Палати Верховного Суду (що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати відповідно до частини четвертої статті 302 ГПК України), або шляхом відступу від висновку Верховного Суду у складі Третьої судової палати Касаційного цивільного суду (що є підставою для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини третьої статті 302 ГПК України).
Окремо зауважимо, що відповідно до положень частини шостої статті 303 ГПК України, справа, повернута на розгляд колегії (палати, об`єднаної палати), не може бути передана повторно на розгляд Великої Палати.
Зазначена обставина вже була підставою для повернення справи Великою Палатою відповідній колегії суддів КГС для розгляду (див. ухвалу Великої Палати від 11.11.2020 у справі № 916/313/18).
Однак колегія КГС в ухвалі від 12.07.2022 не посилається на іншу підставу (частину третю або четверту статті 302 ГПК України), а повторно передає цю справу на розгляд Великої Палати на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, при цьому повторно обґрунтовуючи ту саму виключну правову проблему, що і в ухвалі від 19.10.2021.
З огляду на це помилковими є висновки Великої Палати про те, що на вирішення Великої Палати була передана інша виключна правова проблема, ніж та, що була зазначена в ухвалі колегії КГС від 19.10.2021, «отже, підстава передачі справи на розгляд Великої Палати ухвалою від 12.07.2022 є іншою, відповіднотака передача не є повторною у розумінні частини шостої статті 303 ГПК України» (пункт 60 постанови).
На підставі викладеного вважаємо, що за таких обставин повторна передача цієї справи є нічим не виправданим прямим порушенням положень частини шостої статті 303 ГПК України. Велика Палата не мала процесуальної можливості прийняти цю справу до розгляду на підставі частини п`ятої статті 302 ГПК України, а прийняту справу мала повернути колегії КГС для розгляду.
2. Стосовно висновків по суті справи
Здійснивши касаційний перегляд, Велика Палата залишила без змін судові рішення, якими задоволено позов Заводу до Банку про визнання припиненими всіх зобов`язань Заводу перед Банком за кредитним договором від 02.02.2009 № 4Н09129Д (далі - Кредитний договір).
Підставами вимоги, задоволення якої Велика Палата визнала правильним, було те, що «відповідач не визнає припинення договірних зобов`язань Заводу за Кредитним договором внаслідок їх виконання, проведеного належним чином», підтвердженням чого позивач вважає «інформацію, викладену АТ КБ «ПриватБанк» у позові, поданому до суду штату Делавер (США), про нецільове використання АТ «НЗФ» кредитних коштів та їх неповернення Банку» (пункти 2, 3 постанови).
Тобто Велика Палата визнала достатньою підставою для висновку про те, що дії відповідача створюють для позивача ситуацію правової невизначеності і цим порушують його законний інтерес у цій правовій визначеності, інформацію у позові, поданому Банком в іноземній державі.
Велика Палата у своїй постанові, як і суди нижчих інстанцій в оскаржених судових рішеннях, жодним чином не обґрунтувала, як ця інформація впливає на правову визначеність у відносинах Банку та Заводу, на які права реально впливає чи потенційно може вплинути, які ризики створює.
При цьому Велика Палата зневажила, хоч формально й послалась у пункті 89 постанови власні висновки, викладені у постанові від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, які мали значення у цій справі:
«Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов`язку, зокрема у таких випадках:
- кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;
- особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов`язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником)» ( пункт 57).
У цій справі суди, з якими погодилась Велика Палата, не встановили, яким чином Банк може звернути стягнення на майно Заводу або інакше одержати виконання у позасудовому порядку, а так само не встановили, яке право не може захистити Завод в межах судового розгляду.
Натомість, без встановлення реального чи навіть потенційного впливу позову, поданого Банком в іноземній державі, чи інформації, яка міститься у поданому там позові, суди дійшли безпідставного висновку про те, що ця інформація спричиняє для позивача стан правової невизначеності, внаслідок чого його інтерес підлягає судовому захисту.
У зв`язку з цим вважаємо, що Велика Палата без належного обґрунтування відхилила аргумент відповідача про те, що подання позивачем позову в цій справі не спрямовано на захист його прав, а є спробою встановлення обставин для використання в подальшому в судових спорах в іноземних державах (пункт 71 постанови).
Оскільки позивач сам стверджує, що його інтерес порушений інформацією у поданому до суду штату Делавер позові, то йдеться про відносини, які є предметом розгляду цього іноземного юрисдикційного органу. Відповідно, потенційний інтерес, який може мати позивач у зв`язку з поданим там позовом чи інформацією у ньому, також обмежується справою в цьому органі.
Спроби одержати юридично значимі для іноземного юрисдикційного органу висновки у питаннях факту чи питаннях права, які мав би робити сам цей іноземний юрисдикційний орган, мають штучний характер, адже спрямовані на те, щоб зв`язати цей орган висновками іншого суду так, ніби вони мають для нього якесь обов`язкове значення.
З огляду на висновки судів про існування в іноземній державі судового процесу, в якому предметом дослідження є окремі обставини, стосовно яких у цій справі суди робили висновки, Велика Палата повинна була врахувати, що судове рішення українського суду в іноземному процесі може мати принаймні одне або декілька з таких значень: (1) значення res judicata з преклюзивним ефектом для наступного ідентичного позову між тими ж сторонами; (2) преюдиціальне значення стосовно окремих обставин; (3) доказове значення стосовно окремих обставин.
Залишивши без змін рішення судів у цій справі про задоволення позову, яке не має для правової визначеності у відносинах між Банком та Заводом жодного юридичного значення (оскільки у цій справі суди не встановили обставин, з якими право пов`язує необхідність захистити інтерес особи у правовій визначеності, отже інтерес позивача не потребував захисту і захищений рішенням суду не був), Велика Палата залишила задоволеним позов, який має штучний характер. З огляду на існування судового процесу в іноземному суді це також підриває авторитет судового рішення та шкодить системі взаємного визнання судових рішень між державами. Адже, розуміючи штучний характер судового провадження в Україні, іноземний суд у випадку подання йому рішень судів у цій справі з посиланням на те, що вони мають принаймні одне з наведених вище значень, обґрунтовано може зневажити їх як такі, що спрямовані лише на обмеження його розсуду.
З огляду на викладене вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду повинна була повернути справу № 910/14224/20 Верховному Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду для розгляду і не приймати засноване на помилкових висновках рішення про залишення без змін судових рішень, якими задоволено позов, що має штучний характер.
СуддіК. М. Пільков Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач
