Єдиний державний реєстр судових рішень
16.09.26
Справа № 642/1023/23
Провадження № 1-кп/642/526/26
УХВАЛА
Іменем України
14 вересня 2026 року м. Харків
Холодногірський районний суд м. Харкова у складі колегії суддів:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
обвинуваченої ОСОБА_6 ,
захисника адвоката ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження № 62022170020000493 від 19.07.2022 за обвинуваченням
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки міста Ізюм, Харківської області, громадянки України, офіційно не працевлаштованої, яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимої,
у вчиненні у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України,
ВСТАНОВИВ:
В провадженні Холодногірського районного суду м. Харкова перебуває кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України.
Стосовно ОСОБА_6 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, строк дії якого встановлено до 19.09.2026 включно.
14.09.2026 у судовому засіданні прокурор заявив клопотання про продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченої ОСОБА_6 .
В обґрунтування клопотання зазначено, що ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України державній зраді, тобто діянні, умисно вчиненому громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній та інформаційній безпеці України: переході на бік ворога в період збройного конфлікту, вчиненому в умовах воєнного стану; а також продовжують існувати ризики, передбачені п. п. 1, 4, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.
Так, прокурор вказує у клопотанні, що досудовим розслідуванням встановлено, що ОСОБА_6 , обіймаючи згідно з наказом Головного управління Національної поліції в Харківській області від 22.02.2022 № 110 о/с, посаду поліцейського - водія логістики відділення поліції № 1 Ізюмського РУП ГУНП в Харківській області, починаючи з 01.04.2022, з особистих мотивів, діючи умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній та інформаційній безпеці України, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення фактів військової агресії РФ проти України, з власної ініціативи, добровільно перейшла на бік ворога в період збройного конфлікту в умовах воєнного стану та співпрацювала з представниками збройних формувань РФ, які здійснили окупацію міста Ізюм Харківської області. Так, в період часу з 01.04.2022 по 08.06.2022, ОСОБА_6 , перебуваючи за адресою: Харківська область, місто Ізюм, провулок Сухий Ізюмець, 6, будучи працівником правоохоронного органу України, протиправно, умисно, за власним бажанням, не маючи на те відповідних встановлених законодавством повноважень, без отримання будь-яких вказівок від керівництва Національної поліції України, з метою надання допомоги ворожій державі РФ та заподіяння шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, державній та інформаційній безпеці України, в період збройного конфлікту в умовах воєнного стану, вступила у контакт з невстановленими в ході досудового розслідування представниками збройних формувань РФ на території міста Ізюм Харківської області. В подальшому ОСОБА_6 отримала від вказаних осіб пропозицію про співпрацю з представниками РФ, з метою становлення та зміцнення окупаційної влади РФ та недопущення контролю України над територією міста Ізюм Харківської області, тобто переходу на бік ворога, що виражалося у наданні інформації про місця розташування адміністративних будівель та здійсненні патрулювання міста Ізюм Харківської області, а також вступі ОСОБА_6 до незаконно створеного органу, так званої «Народной милиции», яку в подальшому було перейменовано в «Отделение полиции № 2 (дислокация г. Изюм) Управления внутренних дел Военно-гражданской администрации Харьковской области» з метою забезпечення громадського порядку в інтересах окупаційної влади міста Ізюм, а також забезпечення безпечного перебування військовослужбовців РФ на вказаній території. Реалізуючи свій злочинний умисел, спрямований на вчинення державної зради, шляхом переходу на бік ворога в період збройного конфлікту, вчинений в умовах воєнного стану, ОСОБА_6 , наприкінці квітня, у денний час доби, точна дата та час в ході досудового розслідування не встановлені, перебуваючи на вулиці Донця-Захаржевського в місті Ізюм, Харківської області, вказувала військовослужбовцям РФ на місця розташування Ізюмської окружної прокуратури Харківської області та інших адміністративних будівель міста Ізюм. Продовжуючи свій злочинний умисел, спрямований на вчинення державної зради шляхом переходу на бік ворога в період збройного конфлікту, вчиненого в умовах воєнного стану, в період часу з 01.05.2022 по 08.06.2022, більш точна дата та час в ході досудового розслідування не встановлені, ОСОБА_6 , перебуваючи у приміщенні Центру надання адміністративних послуг, розташованому за адресою: Харківська область, місто Ізюм, вулиця Соборна, 50, прийняла пропозицію від невстановлених в ході досудового розслідування представників збройних формувань РФ та окупаційної адміністрації території міста Ізюм Харківської області про перехід на їх сторону та здійснення функцій слідчого на окупованій території міста Ізюм Харківської області в незаконно створеному органі «Народная милиция», яку в подальшому було перейменовано в «Отеление полиции № 2 (дислокация г. Изюм) Управления внутренних дел Военно-гражданской администрации Харьковской области», за умови співпраці вказаного органу з представниками РФ та за законодавством РФ. При цьому ОСОБА_6 , з метою забезпечення зміцнення окупаційної влади РФ на вказаній території та безпечного перебування військовослужбовців збройних сил та інших військових формувань РФ, представників окупаційної влади РФ на окупованій території міста Ізм Харківської області, своїми діями повинна була проводити слідчі дії за законодавством РФ з метою розслідування злочинів на території міста Ізюм. Перебуваючи на вказаній посаді, в середині червня 2022 року, точна дата та час в ході досудового розслідування не встановлені, ОСОБА_6 , будучи працівником правоохоронного органу, з особистих мотивів, діючи умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній та інформаційній безпеці України, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, будучи одягнута у цивільний одяг з білою пов?язкою на руці, всупереч Закону України «Про Національну поліцію», разом із військовослужбовцями РФ здійснювала патрулювання на території міста Ізюм, Харківської області на території міста Ізюм, Харківської області, зокрема, на території ринку, що розташований за адресою: вулиця Московська, 20, місто Ізюм, Харківської області, перешкоджаючи таким чином налагодженню громадського порядку та законності.
Крім того, у період з червня по вересень 2022 року, точна дата та час органом досудового розслідування не встановлені, ОСОБА_6 , будучи працівником правоохоронного органу України, з особистих мотивів, діючи умисно на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній та інформаційній безпеці України, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи суспільно-небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, добровільно погодившись на співпрацю з представниками окупаційної влади РФ, користуючись повноваженнями представника окупаційної адміністрації, здійснювала функціональні обов?язки слідчого поліції та проводила слідчі дії за законодавством РФ, в тому числі за участю представників збройних формувань РФ та окупаційної адміністрації території міста Ізюм Харківської області, з метою розслідування злочинів на території міста Ізюм.
Прокурор зазначає у клопотанні, що вина ОСОБА_6 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України підтверджується письмовими доказами та показаннями свідків. 08.07.2022 стосовно ОСОБА_6 складено письмове повідомлення про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, яке у зв`язку із неможливістю вручення через перебування ОСОБА_6 на тимчасово окупованій території України направлено на опублікування в засобі масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора. 08.07.2022 ОСОБА_6 набула процесуального статусу підозрюваної та була викликана для проведення допиту та інших слідчий (розшукових) дій на 10 год. 14.07.2022 та 15.07.2022. Однак всупереч вимогам ст. ст. 42, 135 КПК України підозрювана ОСОБА_6 на виклики не з?явилася, причини своєї неявки слідчому не повідомила, документів, які б підтверджували поважність причин неявки не надала. У зв?язку з цим постановою слідчого від 22.07.2022 підозрювану ОСОБА_6 оголошено у розшук. 29.07.2022 ухвалою слідчого судді Київського районного суду м. Полтави надано дозвіл на затримання ОСОБА_6 . 14.09.2022 підозрювану ОСОБА_6 затримано на підставі вищевказаної ухвали слідчого судді. 15.09.2022 на підставі ухали слідчого судді Київського районного суду м. Полтави стосовно ОСОБА_6 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у ДУ «Харківський слідчий ізолятор», який в подальшому неодноразово продовжувався. 28.02.2023 обвинувальний акт відносно ОСОБА_6 направлено до Ленінського районного суду м. Харкова для розгляду по суті. 07.11.2024 прокурором у провадженні змінено обвинувачення у кримінальному провадженні та ОСОБА_6 інкриміновані кримінальні правопорушення, передбачені ч. 2 ст. 111 та ч. 7 ст. 111-1 КК України. Під час судового розгляду даного кримінального провадження колегією суддів Ленінського районного суду м. Харкова запобіжний захід відносно обвинуваченої ОСОБА_6 неодноразово продовжувався, останній раз 11.10.2024. Вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 12.12.2024 ОСОБА_6 засуджено за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК України та призначено покарання, з застосуванням положень ч. 1 ст. 70 КК України у виді 15 років позбавлення волі з конфіскацією всього її майна з позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк 15 років, який залишений без змін ухвалою Харківського апеляційного суду від 20.02.2025. Постановою Верховного Суду від 07.04.2026 ухвалу Харківського апеляційного суду від 20.02.2025 скасовано, призначено новий судовий розгляд в суді апеляційної інстанції та до ОСОБА_6 застосовано запобіжний захід у виді тримання під вартою на 60 днів. Ухвалою колегії суддів Харківського апеляційного суду від 17.06.2026 вирок Ленінського районного суду від 12.12.2024 скасовано та справу направлено на новий судовий розгляд у суд першої інстанції. Цією ж ухвалою ОСОБА_8 продовжено запобіжний захід у виді тримання під вартою до 15.08.2026. Ухвалою Холодногірського районного суду м. Харкова від 22.07.2026 задоволено клопотання прокурора та продовжено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою стосовно обвинуваченої до 19.09.2026
Прокурор вказує у клопотанні, що метою продовження строку тримання обвинуваченої ОСОБА_6 під вартою є забезпечення виконання покладених на обвинувачену процесуальних обов`язків та запобігання ризикам, передбаченим п. п. 1, 4, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні обвинуваченою інкримінованого їй кримінального правопорушення.
З огляду на вказане прокурор вважає, що до обвинуваченої ОСОБА_6 не може бути застосовано більш м`який запобіжний захід, ніж тримання під вартою без визначення розміру застави.
Крім того, 14.09.2026 у судовому засіданні обвинувачена ОСОБА_6 заявила клопотання про зміну запобіжного заходу з тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт.
В обґрунтування клопотання обвинувачена зазначила, що обмеження її права на свободу є непропорційним втручанням в її права навіть з огляду на наявність легітимної мети реалізації завдань кримінального судочинства. Посилаючись на наявність ризиків, передбачених п. п. 1, 4, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України прокурор не надає жодних доказів чи відомостей на підтвердження їх достовірності. Обвинувачена має рідного дядька ОСОБА_9 1983 р.н., який є інвалідом 1 групи зі втратою змоги самостійного пересування та вчинення самообслуговування; на сьогоднішній день ОСОБА_9 залишився без опіки, єдиною рідною людиною, яка може забезпечити догляд за ОСОБА_9 є ОСОБА_6 . При цьому ОСОБА_9 має у власності житловий будинок у м. Ізюм та необхідне обладнання для життя. За таких обставин обвинувачена вважає, що задля спасіння ОСОБА_9 необхідно змінити запобіжний захід ОСОБА_6 з тримання під вартою на цілодобовий арешт або визначити розмір застави. Також ОСОБА_6 просить взяти до уваги тривалий термін перебування обвинуваченої під вартою 4 роки, а також відомості стосовно особи обвинуваченої. Зазначає, що в неї загострився ряд захворювань, які перейшли у розряд хронічних, подальше перебування під вартою негативно вплине на стан здоров`я обвинуваченої та її психологічно-емоційний стан.
Також обвинувачена надала суду копію свідоцтва про право на спадщину № 8343 від 11.12.2025; копію витягу з Державного реєстру речових праві № 456178493 від 11.12.2025, відповідно до яких ОСОБА_10 успадкував право власності на житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями, розташований за адресою: АДРЕСА_2 ; копію витягу з Реєстру територіальної громади № 2025/018057437 від 02.12.2025, згідно з якими ОСОБА_10 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Окрім того, 14.09.2026 у судовому засіданні захисник обвинуваченої заявив клопотання про зміну запобіжного заходу стосовно ОСОБА_6 , в якому просив суд змінити запобіжний захід обвинуваченій з тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт із перебуванням цілодобово за адресою: АДРЕСА_2 .
В обґрунтування вказаного клопотання захисник обвинуваченої зазначив, що ОСОБА_6 є єдиною особою, яка може надавати допомогу її рідному дядьку - ОСОБА_9 , який є інвалідом першої групи з втратою змоги самостійного пересування та самообслуговування. Місцевий територіальний центр соціальної допомоги в м. Ізюмі не надає цілодобового догляду, а соціальна допомога, що призначена ОСОБА_9 є занадто низькою задля оплати послуг доглядальниці. На теперішній час ОСОБА_9 тимчасово опікується його мачуха, яка заявила останньому про те, щоб він шукав собі доглядальницю, оскільки вона має намір покинути м. Ізюм. Спасіння інваліда ОСОБА_9 можливе у разі зміни судом запобіжного заходу ОСОБА_6 з тримання під вартою на домашній арешт, оскільки у такому випадку вона зможе здійснювати піклування за ОСОБА_9 за місцем мешкання останнього.
У підготовчому судовому засіданні прокурор підтримав подане ним клопотання про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченої ОСОБА_6 , посилався на обставини, викладені у клопотанні, заперечив проти задоволення клопотання сторони захисту про зміну запобіжного заходу стосовно ОСОБА_6 , зазначив, що у ОСОБА_9 є особа, яка здійснює за ним догляд, і в будь-якому разі наявність дядька-інваліда не може бути підставою для звільнення особи з-під варти, оскільки існують ризики, передбачені ст. 177 КПК України, а для виконання функцій догляду за одинокими інвалідами є відповідні компетентні державні органи і установи, а також недержавні, водночас доказів звернення до таких сторона захисту не надала.
Обвинувачена ОСОБА_6 у підготовчому судовому засіданні заперечувала проти задоволення клопотання прокурора про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченої, підтримала подане обвинуваченою клопотання про зміну запобіжного заходу, посилалася на обставини, викладені у такому клопотанні, просила суд змінити запобіжний захід стосовно неї з тримання під вартою на цілодобовий домашній арешт або визначити їй розмір застави.
Захисник обвинуваченої у судовому засіданні заперечував проти задоволення клопотання прокурора про продовження дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо обвинуваченої ОСОБА_6 , просив обрати щодо обвинуваченої запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту, посилався на обставини викладені у своєму клопотанні про зміну запобіжного заходу.
Заслухавши думку учасників судового провадження, розглянувши клопотання прокурора, клопотання обвинуваченої та її захисника, дослідивши матеріали справи, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати, обрати або продовжити запобіжний захід щодо обвинуваченого.
Відповідно до ст. 201 КПК України обвинувачений, до якого застосовано запобіжний захід, його захисник, має право подати до місцевого суду клопотання про зміну запобіжного заходу, в тому числі про скасування чи зміну додаткових обов`язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України та покладених на нього судом, чи про зміну способу їх виконання.
Зміна запобіжного заходу передбачає виникнення, після постановлення ухвали про застосування запобіжного заходу, нових обставин, які безпосередньо можуть вплинути на висновок про наявність обґрунтованої підозри або свідчать про зміну, зменшення чи збільшення встановлених ризиків кримінального провадження та/або впливають на виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов`язків. Такий висновок можна зробити, зокрема, із аналізу положень ч. 5 ст. 201 КПК України.
Так, згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.
Частиною 1 статті 183 КПК України встановлено, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частинами шостою та восьмою статті 176 цього Кодексу.
Згідно з п. 4 ч. 2 ст. 183 КПК України запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як зокрема до раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п`ять років.
Відповідно до ч. 1 ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов`язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м`яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
При цьому суд враховує, що поняття «обґрунтована підозра» не визначене у національному законодавстві та, виходячи з положень ч. 5 ст. 9 КПК України, бере до уваги позицію Європейського суду з прав людини, відображену у пункті 175 рішення від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», відповідно до якої «термін «обґрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об`єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення (рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 року, п. 32, Series A, № 182). Вимога обґрунтованості підозри передбачає наявність доказів, які об`єктивно зв`язують підозрюваного з певним злочином і вони не повинні бути достатніми, щоб забезпечити засудження, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення звинувачення (рішення у справі «Мюррей проти Об`єднаного Королівства» від 28 жовтня 1994 року, «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 року).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права обвинуваченого, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів. Забезпечення таких стандартів, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства.
Судом встановлено, що 08.07.2022 стосовно ОСОБА_6 складено письмове повідомлення про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, яке у зв`язку із неможливістю вручення через перебування ОСОБА_6 на тимчасово окупованій території України направлено на опублікування в засобі масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.
22.07.2022 підозрювану ОСОБА_6 оголошено у розшук. 29.07.2022 ухвалою слідчого судді Київського районного суду м. Полтави надано дозвіл на затримання ОСОБА_6 . 14.09.2022 підозрювану ОСОБА_6 затримано та 15.09.2022 на підставі ухали слідчого судді Київського районного суду м. Полтави стосовно ОСОБА_6 обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою у ДУ «Харківський слідчий ізолятор», який в подальшому неодноразово продовжувався ухвалами Ленінського районного суду м. Харкова, Харківського апеляційного суду, Верховного Суду, останній раз ухвалою Харківського апеляційного суду від 17.06.2026 зі строком дії до 15.08.2026.
07.11.2024 прокурором змінено обвинувачення у кримінальному провадженні та ОСОБА_6 інкриміновані кримінальні правопорушення, передбачені ч. 2 ст. 111 та ч. 7 ст. 111-1 КК України.
Відповідно до ст. 12 КК України ОСОБА_6 обвинувачується у вчиненні особливо тяжких кримінальних правопорушень-злочинів, передбачених: ч. 2 ст. 111 КК України, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк п`ятнадцять років або довічного позбавлення волі з конфіскацією майна; ч. 7 ст. 111-1 КК України, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від дванадцяти до п`ятнадцяти років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від десяти до п`ятнадцяти років та з конфіскацією майна або без такої.
Матеріали справи та наявні у клопотанні прокурора відомості свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні ОСОБА_6 кримінальних правопорушень, що їй інкримінуються.
Колегія суддів враховує положення пункту 3 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої сама лише наявність обґрунтованої підозри, а також тяжкість обвинувачення чи суворість можливого покарання не можуть автоматично виправдовувати тривале тримання під вартою. Підстави для подальшого позбавлення свободи мають бути «відповідними» та «достатніми», а суд повинен реально розглянути альтернативні засоби забезпечення явки особи до суду (Buzadji v. the Republic of Moldova [GC], no. 23755/07, §§ 87, 102, 5 July 2016).
Щодо тривалості тримання під вартою колегія суддів окремо враховує значну загальну тривалість фактичного перебування ОСОБА_6 під вартою. Водночас для цілей пункту 3 статті 5 Конвенції період, який підлягає оцінці як попереднє тримання під вартою, не є тотожним усьому календарному часу її перебування в установі виконання покарань або слідчому ізоляторі.
З матеріалів клопотання прокурора вбачається, що ОСОБА_6 затримано 14 вересня 2022 року; 12 грудня 2024 року Ленінським районним судом м. Харкова щодо неї постановлено обвинувальний вирок; 17 червня 2026 року цей вирок скасовано судом апеляційної інстанції з направленням кримінального провадження на новий судовий розгляд.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини період попереднього тримання під вартою у розумінні пункту 3 статті 5 Конвенції закінчується з постановленням обвинувального вироку судом першої інстанції, після чого позбавлення свободи охоплюється пунктом 1 (a) статті 5 Конвенції; у разі подальшого скасування вироку і повернення справи на новий розгляд починається новий період, що знову підпадає під пункт 3 статті 5 Конвенції (див. Buzadji, § 85, з посиланням на Solmaz v. Turkey, no. 27561/02, §§ 23-24, 16 January 2007). Отже, для оцінки за пунктом 3 статті 5 Конвенції у цій справі мають значення періоди з 14 вересня 2022 року до 12 грудня 2024 року та з 17 червня 2026 року до часу постановлення цієї ухвали.
Разом з тим і така сукупна тривалість є значною. Тому суд повинен оцінити кожний заявлений прокурором ризик станом на час розгляду клопотань.
Прокурор посилається, зокрема, на ризики переховування обвинуваченої від суду, перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином та вчинення іншого кримінального правопорушення.
Колегія суддів не погоджується з прокурором у тій частині, в якій ризик перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином обґрунтовано тим, що ОСОБА_6 у минулому була працівником правоохоронного органу, обізнана зі способами і методами оперативно-розшукової діяльності та нібито може використати ці знання для виготовлення документів на спростування обвинувачення, залучення інших осіб чи одержання від них показань на свою користь.
Стороною обвинувачення не доведено наявність у обвинуваченої відповідних спеціальних знань та професійного досвіду. Пошук, одержання і подання документів на спростування обвинувачення, збирання стороною захисту доказів та звернення до осіб, які можуть повідомити відомості на користь обвинуваченої, за відсутності конкретних даних про підроблення доказів, підкуп, примушування свідків чи інші незаконні дії є формами реалізації права на захист, а не перешкоджанням кримінальному провадженню. Тому наявності ризику, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 177 КПК України, колегія суддів не встановила.
Також колегія суддів не вважає доведеним ризик вчинення обвинуваченою іншого кримінального правопорушення. Припущення прокурора про можливість майбутнього вербування обвинуваченої представниками спеціальних служб держави-агресора або отримання нею від них певних завдань не підтверджено конкретними відомостями про наявні контакти, домовленості, спроби підтримувати такі контакти чи іншими фактичними даними. Характер висунутого обвинувачення сам по собі не може підміняти доказування цього ризику.
Водночас колегія суддів доходить висновку про збереження ризику переховування ОСОБА_6 від суду, передбаченого пунктом 1 частини першої статті 177 КПК України.
При оцінці цього ризику колегія суддів не обмежується лише посиланням на тяжкість інкримінованих кримінальних правопорушень чи суворість покарання, яке може бути призначено у разі постановлення обвинувального вироку.
ОСОБА_6 інкримінується, зокрема, державна зрада, вчинена в умовах воєнного стану. За фактичним змістом обвинувачення йдеться не про одиничну ситуативну дію, а про добровільний, за версією сторони обвинувачення, перехід працівника українського правоохоронного органу на бік ворога під час окупації м. Ізюм, прийняття функцій у створеному окупаційною владою правоохоронному органі, виконання відповідних службових функцій та взаємодію з представниками збройних формувань держави-агресора протягом певного періоду.
Суд не використовує ці обставини як встановлений факт винуватості та виходить із презумпції невинуватості. Проте для вирішення питання про запобіжний захід суд вправі враховувати конкретний характер висунутого обвинувачення, тривалість та стверджувану форму поведінки, а також ті обставини, які, у разі їх доведеності, характеризують здатність особи розірвати звичайні правові та соціальні зв`язки з державою, в якій здійснюється кримінальне переслідування.
На час постановлення цієї ухвали збройна агресія Російської Федерації проти України триває, а в Україні продовжує діяти воєнний стан. Цей контекст сам по собі не створює автоматичного висновку про необхідності тримання особи під вартою, однак є релевантним для оцінки конкретного ризику у провадженні, де особі інкримінується державна зрада в умовах воєнного стану.
Крім того, вироком Ленінського районного суду м. Харкова від 12 грудня 2024 року ОСОБА_6 вже було призначено покарання у виді п`ятнадцяти років позбавлення волі. Вказаний вирок надалі скасовано і він не може використовуватися як доказ винуватості. Водночас сам факт того, що обвинувачена вже особисто зіткнулася з реальною перспективою призначення їй тривалого строку позбавлення волі, є обставиною, яка може враховуватися для оцінки мотиву до ухилення від суду.
Колегія суддів також враховує, що посилання прокурора на оголошення ОСОБА_6 у розшук у 2022 році не може мати самостійного вирішального значення, оскільки відповідні процесуальні події відбувалися у період, коли м. Ізюм перебувало під тимчасовою окупацією, і сам факт неявки у таких умовах без додаткових даних не є тотожним доведеному свідомому переховуванню від українських органів влади.
Отже, висновок про збереження ризику переховування ґрунтується не на одному факторі, а на сукупності обставин: конкретному характері висунутого обвинувачення, стверджуваній тривалості та формі взаємодії з окупаційною владою, триваючій збройній агресії, стадії судового розгляду та реальній перспективі тривалого позбавлення волі у разі доведення обвинувачення.
За таких обставин на підставі викладеного судом встановлено наявність обставин, передбачених пунктами 1 та 2 частинами ст. 194 КПК України, а саме: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, на які вказує прокурор.
Колегія суддів враховує відсутність у ОСОБА_6 судимостей до цього провадження, її соціальні зв`язки, наявність місця проживання, доводи про стан здоров`я, а також доводи обвинуваченої та її захисника щодо тяжкого стану здоров`я її дядька ОСОБА_9 , який є особою з інвалідністю I групи та потребує стороннього догляду. Суд не ставить під сумнів значущість цих сімейних обставин. Водночас вони не є гарантією, яка в конкретних обставинах цієї справи усуває встановлений ризик переховування.
Щодо можливості застосування більш м`якого запобіжного заходу колегія суддів зазначає таке.
Частина шоста статті 176 КПК України встановлює особливий порядок застосування запобіжного заходу під час дії воєнного стану щодо осіб, підозрюваних або обвинувачених, зокрема, у вчиненні злочинів, передбачених статтею 111 КК України. Водночас ця норма не встановлює абсолютної безальтернативності тримання під вартою.
У Рішенні Конституційного Суду України від 19 червня 2024 року № 7-р(II)/2024 (пункт 6.3) зазначено, що застосування тримання під вартою за частиною шостою статті 176 КПК України залежить не лише від тяжкості злочину, а й від наявності ризиків, визначених статтею 177 КПК України, а суд зобов`язаний з`ясувати обставини, передбачені статтями 178 і 194 КПК України. Конституційний Суд України окремо наголосив, що припис частини шостої статті 176 КПК України не позбавляє суд можливості застосувати інший, більш м`який запобіжний захід, а положення частини четвертої статті 183 КПК України закріплюють дискрецію суду визначити або не визначити заставу з урахуванням підстав та обставин, установлених статтями 177 і 178 КПК України.
Європейський суд з прав людини у справах Kolesnyk and Smelnytskyy v. Ukraine, nos. 24465/23 and 25217/23, 23 July 2026, §§ 70-76, та Derevyanko and Tarasova v. Ukraine, §§ 63-64, виходив із того самого розуміння українського законодавства: положення про тримання під вартою під час воєнного стану та винятки щодо обов`язкового визначення застави не усувають повноваження національного суду застосувати заставу або інший менш суворий захід; вирішальним залишається індивідуальне встановлення конкретних ризиків і оцінка того, чи здатний альтернативний захід їх нейтралізувати.
У цій справі колегія суддів не виходить із автоматичного правила про необхідність тримання ОСОБА_6 під вартою лише у зв`язку з правовою кваліфікацією обвинувачення. Разом з тим більш м`які запобіжні заходи за своїм змістом не створюють достатніх гарантій, здатних нейтралізувати встановлений судом ризик переховування. Домашній арешт, у тому числі цілодобовий із застосуванням електронного засобу контролю, є істотно менш суворим заходом, однак він передусім дає можливість фіксувати порушення покладених обов`язків і реагувати на них після їх вчинення. За встановленого судом ступеня ризику переховування, з огляду зокрема на характер обвинувачення та реальність тривалого позбавлення волі у разі доведення такого обвинувачення, більш м`які запобіжні заходи є недостатніми для належного забезпечення явки обвинуваченої до суду.
Відповідно до абзацу восьмого частини четвертої статті 183 КПК України під час дії воєнного стану суд, постановляючи ухвалу про застосування або продовження тримання під вартою у кримінальному провадженні щодо злочинів, передбачених, зокрема, статтею 111 КК України, має право не визначати розмір застави, враховуючи підстави та обставини, передбачені статтями 177 та 178 КПК України.
Колегія суддів виходить із того, що наведене повноваження є судовою дискрецією, а не автоматичним наслідком правової кваліфікації обвинувачення. Саме тому питання про заставу підлягає окремій оцінці з наведенням індивідуальних мотивів. Такий підхід прямо випливає з пункту 6.3 Рішення Конституційного Суду України від 19 червня 2024 року № 7-р(II)/2024.
Оцінюючи можливість застави саме у цьому провадженні, суд враховує природу встановленого ризику. Ризик переховування у цій справі обумовлений не лише абстрактною суворістю санкції, а сукупністю конкретних обставин, наведених вище: характером висунутого обвинувачення у державній зраді під час воєнного стану, стверджуваною добровільною та неодноразовою взаємодією з окупаційною владою, триваючою збройною агресією та усвідомленням обвинуваченою реальності можливого тривалого строку позбавлення волі.
За таких обставин покладення на ОСОБА_6 лише майнового обтяження у вигляді ризику втрати внесеної суми застави не створює гарантії, співмірної з установленим ризиком. Застава не встановлює фізичного контролю за місцеперебуванням особи та не перешкоджає фактичному ухиленню від суду; її забезпечувальний ефект полягає переважно у майновому стимулі виконувати процесуальні обов`язки. Колегія суддів вважає, що в конкретних обставинах цієї справи такий стимул є недостатнім для нейтралізації встановленого ризику переховування.
При цьому суд не виходить із припущення про винуватість ОСОБА_6 і не розглядає саме обвинувачення як самодостатню підставу для невизначення застави. Висновок ґрунтується на індивідуальній оцінці ризику, його характеру, обставин, передбачених статтею 178 КПК України, та здатності конкретного альтернативного заходу забезпечити належну процесуальну поведінку.
Тому колегія суддів доходить висновку, що застава у цій справі не є достатнім засобом запобігання встановленому ризику, тому підстав для визначення її розміру немає.
При продовженні строку дії запобіжного заходу обвинуваченій колегія суддів врахувала посилання обвинуваченої на практику Європейського суду з прав людини, однак зазначає, що частина наведених нею рішень стосується інших конвенційних питань і не містить висновків щодо критеріїв продовження тримання під вартою за пунктом 3 статті 5 Конвенції.
Так, Brumгrescu v. Romania [GC], no. 28342/95, § 61, ECHR 1999-VII, стосується принципу правової визначеності та неприпустимості перегляду остаточного судового рішення; Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania [GC], no. 76943/11, зокрема §§ 116, 123-127, 29 November 2016, правової визначеності у зв`язку з глибокими та тривалими розбіжностями у судовій практиці; S.W. v. the United Kingdom, 22 November 1995, § 36, Series A no. 335-B, вимог статті 7 Конвенції щодо передбачуваності кримінального закону та допустимих меж його судового тлумачення. З огляду на предмет цих справ наведені правові позиції не стосуються питання про наявність у ОСОБА_6 конкретних ризиків, передбачених статтею 177 КПК України, і тому не є фактично та юридично релевантними до питання, яке вирішується цією ухвалою.
Справа Vrenиev v. Serbia, no. 2361/05, 23 September 2008, також істотно відрізняється за фактичними обставинами: заявник утримувався під вартою двадцять днів у провадженні про незаконне володіння наркотиками, а ключовим предметом скарги була законність позбавлення свободи в ситуації, коли національні органи не врахували його правильну адресу. Зазначена фабула не є співставною з цим провадженням щодо особливо тяжкого злочину проти основ національної безпеки в умовах триваючої збройної агресії.
Натомість загальні стандарти статті 5 § 3 Конвенції, викладені, зокрема, у справах Рідкодубський та інші проти України, а також Харченко проти України (№ 40107/02, § 79-81, 99) є релевантними та враховані колегією суддів: ризики повинні бути конкретизовані, мотиви тримання під вартою не можуть бути шаблонними, а можливість альтернативних запобіжних заходів має бути реально оцінена.
Щодо справи «Луценко проти України», то у § 72 ЄСПЛ визнав неприйнятними такі підстави тримання під вартою як відмова давати показання та визнавати вину, оскільки вони суперечать праву не свідчити проти себе та презумпції невинуватості; крім того суд встановив порушення ст. 18 Конвенції у поєднанні зі ст. 5 через використання позбавлення свободи, зокрема, як реакції на публічне відстоювання заявником своєї невинуватості. Вказаний підхід застосовується колегією суддів при вирішення питання про продовження обвинуваченій строку дії запобіжного заходу. Так колегія зазначає, що жодна реалізація ОСОБА_6 права на захист, невизнання нею своєї винуватості, у тому числі критика обвинувачення, не використовується як аргумент на користь тримання під вартою.
Щодо презумпції звільнення з-під варти колегія суддів зазначає таке.
У справі «Боротюк проти України» (Borotyuk v. Ukraine, заява № 33579/04), § 60-62, Європейський суд з прав людини зазначив, що особа, обвинувачена у вчиненні кримінального правопорушення, має бути звільнена з-під варти, якщо держава не наведе «відповідних і достатніх» підстав для продовження її тримання під вартою; тяжкість обвинувачення сама по собі не може виправдовувати тривалі періоди тримання під вартою; при цьому існує презумпція на користь звільнення з-під варти, доводи за і проти звільнення не можуть бути загальними й абстрактними, а якщо ризику переховування можливо запобігти заставою чи іншими гарантіями, особа підлягає звільненню. Аналогічні принципи викладені у справі «Смірнова проти Росії» (Smirnova v. Russia, заяви №№ 46133/99 та 48183/99), §§ 58-63. Європейський суд зазначив, що тривале тримання під вартою може бути виправдане лише конкретними ознаками існування справжнього суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає правило поваги до особистої свободи. При цьому ризик переховування не може оцінюватися виключно з огляду на суворість можливого покарання, а має визначатися з урахуванням особи обвинуваченого, його моральних якостей, майнового стану, зв`язків із державою, в якій здійснюється кримінальне переслідування, та міжнародних контактів. Доводи на користь і проти звільнення не повинні бути загальними та абстрактними.
При вирішенні питання про продовження строку дії запобіжного заходу обвинуваченій, колегія суддів врахувала зазначені обставини, а саме те, що лише тяжкість обвинувачення сама по собі не може виправдовувати тривалі періоди тримання під вартою, доводи щодо необхідності тримання обвинуваченої під вартою обґрунтовані судом, не опираються лише на тяжкість можливого покарання та не є загальними й абстрактними. При цьому суд розглянув можливість застосування більш м`яких запобіжних заходів та дійшов висновку про незабезпечення ними належної процесуальної поведінки обвинуваченої.
За сукупністю наведеного колегія суддів доходить висновку, що станом на час розгляду клопотань зберігається передбачений пунктом 1 частини першої статті 177 КПК України ризик переховування ОСОБА_6 від суду, який у конкретних обставинах цього провадження не може бути нейтралізований більш м`яким запобіжним заходом та суд не вбачає підстав для визначення застави як альтернативного запобіжного заходу.
З огляду на вказане суд дійшов висновку, що клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою підлягає задоволенню, а в задоволенні клопотання обвинуваченої та її захисника про зміну запобіжного заходу слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 177, 178, 182, 183, 194, 196, 197, 314, 372, 376 КПК України, суд
ПОСТАНОВИВ:
У задоволенні клопотань обвинуваченої ОСОБА_6 та її захисника адвоката ОСОБА_7 про зміну запобіжного заходу відмовити.
Клопотання прокурора задовольнити.
Продовжити обвинуваченій ОСОБА_6 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 (шістдесят) діб, тобто до 12.11.2026 включно, без визначення розміру застави.
Ухвала підлягає негайному виконанню після її оголошення.
Встановити строк дії цієї ухвали до 12.11.2026 включно.
Ухвала суду може бути оскаржена до Харківського апеляційного суду протягом п`яти днів з дня її оголошення.
Повний текст ухвали суду складено 16.09.2026.
Головуючий суддя ОСОБА_11
Суддя ОСОБА_12
Суддя ОСОБА_13
