Номер провадження: 22-ц/785/7532/16
Головуючий у першій інстанції ОСОБА_1
Доповідач Кравець Ю. І.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23.11.2016 року м. Одеса
Колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого судді – Кравця Ю.І.,
суддів: Фальчука В.П., Комлевої О.С.,
з участю секретаря судового засідання – Ліснік Н.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одеса цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, третя особа – ОСОБА_4, про витребування майна із чужого незаконного володіння, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на рішення Київського районного суду м.Одеси від 08.09.2016 року,
встановила
30.06.2015 року ОСОБА_2 вернулась до суду з вказаним позовом про витребування від відповідача майна – квартири 111, в буд. 19 корп.1 по проспекту Академіка Глушка в м. Одесі, мотивуючи свої вимоги тим, що спірне майно належало ОСОБА_6, яка померла 31.03.2011 року, та відповідно до складеного нею заповіту після її смерті мало перейти у власність позивача. Позивач у передбачений законом строк 13.09.2011 року звернулась до нотаріуса з відповідною заявою та прийняла у спадщину належне спадкодавиці майно, однак свідоцтво про право на спадщину на вказану квартиру їй видано не було, оскільки на той час на вирішенні суду перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_7 про визнання укладеним між ним та ОСОБА_6 договору довічного утримання, за яким ОСОБА_6 передала у власність ОСОБА_7 зазначену квартиру.
За наслідком розгляду вказаної справи Київський районний суд м. Одеси 05.05.2014 року ухвалив рішення про задоволення вимог ОСОБА_7, яке було оскаржено ОСОБА_2 та скасовано рішенням апеляційного суду Одеської області від 13.11.2014 року.
Разом з тим у період до скасування рішення від 05.05.2014 року, ОСОБА_7, не зважаючи на подану на вказане рішення апеляційну скаргу, було отримано копію такого рішення з відміткою про набрання ним законної сили, на підставі якої було оформлено право власності на спірну квартиру та відчужено її на користь ОСОБА_4 за договором дарування, а у наступному, останнім, було відчужено вказану квартиру на користь відповідача у справі за договором купівлі продажу.
Таким чином, позивач вказувала на те, що попри відсутність належного оформлення її права власності на спірну квартиру (попри неотримання нею свідоцтва про право на спадщину за заповітом), вона, в силу закону є власником такого спадкового майна з дня відкриття спадщини – 31.03.2011 року, та внаслідок ухвалення Київським районним судом м. Одеси рішення від 05.05.2014 року, що у наступному було скасовано, вказане майно вибуло з її володіння поза її волею, та на теперішній час перебуває у відповідача, а тому її права як власника підлягають захисту шляхом витребування вказаної квартири на користь позивача, у зв’язку з чим просила суд задовольнити позов.
Рішенням Київського районного суду м.Одеси від 08.09.2016 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Вирішено витребувати від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1. Вирішено питання судових витрат.
Не погоджуючись із рішенням суду, представник відповідача ОСОБА_3 - ОСОБА_5 подав апеляційну скаргу, в якій з посиланням на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм процесуального та неправильне застосування матеріального права, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволені позову, скасувати засоби забезпечення позову.
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 обґрунтовує тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про не набрання на момент реєстрації права власності на спірну квартиру ОСОБА_7 та подальшими власниками законної сили рішення Київського районного суду м. Одеси 05.05.2014 року, оскільки зазначені договори були укладені після спливу встановленого законом строку на апеляційне оскарження зазначеного рішення суду, а саме 01.06.2014 року, тоді як рішення суду було отримано позивачем 22.05.2014 року та скасовано рішенням апеляційного суду Одеської області 13.11.2014 року. Крім того зазначив, що ОСОБА_2 не було оформлено право власності на спірну квартиру відповідно до діючого законодавства, а тому вона не була власником зазначеної квартири та не мала права вимагати від відповідача повернення майна, яке їй не належало.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та заперечень на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.
Відповідно до ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних підстав.
Згідно ст. 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із Законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Задовольняючи позовні вимоги суд першого інстанції виходив з наступного.
Засади ст.ст. 3,11 ЦПК України, ст. 15 ЦК України, а також положення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року гарантують кожній особі право на захист її порушених, оспорюваних чи невизнаних прав а також охоронюваних законом інтересів судом.
Звертаючись до суду за захистом свого права позивач визначає предмет та підстави позову самостійно.
Згідно п. 26 Постанови Пленуму Верховного Суду України №2 від 12.06.2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими сторони обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
При цьому відповідно до системного аналізу положень ст.ст. 10, 11, 27, 57-60 ЦПК України, сторони при вирішенні спору зобов’язані довести перед судом ті обставини, на які вони посилаються як на підстави їх вимог.
Судом встановлено, що ОСОБА_8 за життя належала квартира за адресою: АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_9 та ОСОБА_6, посвідченого 30.09.2006 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу, ОСОБА_10 за реєстровим №357.
ОСОБА_6, 10.07.2007 року, склала заповіт на ім’я ОСОБА_2, що було посвідчено Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_11, та зареєстровано в Спадковому реєстрі 10.07.2007 року. Згідно вказаного заповіту, заповідач заповіла позивачу все своє майно.
31.03.2011 року ОСОБА_6 померла у віці 68 років. До майна померлої 13.09.2011 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_12 було заведено спадкову справу №30/2011.
Позивач вважається такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_6 оскільки звернулась до нотаріуса з відповідною заявою про прийняття спадщини за заповітом у передбачений законом строк (заява від 13.09.2011 року, що є в матеріалах справи), однак свідоцтва про право власності на спадкове майно не отримала,у зв’язку з тим, що на той час на вирішенні Київського районного суду м. Одеси перебувала цивільна справа №2-5039/11, та в рамках її розгляду судом було вжито заходів забезпечення позову шляхом тимчасової заборони на видачу відповідного свідоцтва до вирішення такої справи (роз’яснення були надані листом від 04.06.2015 року, №100/02-14).
Так, в рамках справи №2-5039/11 Київським районним судом м. Одеси розглядались вимоги за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2, ОСОБА_13, ОСОБА_14 про визнання квартири особистою класністю, визнання договору укладеним та визнання права власності, та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_7, про визнання договору нікчемним, а саме: ОСОБА_7 просив суд визнати квартиру за адресою: АДРЕСА_2 особистою власністю ОСОБА_6, визнати укладеним договір довічного утримання, що укладено між ним та ОСОБА_6, а також – визнати за ОСОБА_7 право власності на вказану квартиру, як таке, що набуто у зв’язку з укладенням зазначеного договору. Натомість за зустрічним позовом ОСОБА_2 просила суд визнати наведений договір довічного утримання нікчемним.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05.05.2014 року задоволені позовні вимоги ОСОБА_7 та визнано квартиру АДРЕСА_3 особистою приватною власністю ОСОБА_6, що померла 31.03.2011 року; визнано укладеним 11.02.2011 року договір довічного утримання між ОСОБА_6, як відчужувачем, та ОСОБА_7, як набувачем, за яким ОСОБА_6 передала йому у власність вищевказану квартиру, взамін чого він зобов'язався забезпечувати ОСОБА_6 утриманням та доглядом довічно; визнано право власності ОСОБА_7 на зазначену квартиру; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 про встановлення нікчемності договору відмовлено.
У наступному, 13.11.2014 року, за наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_2 на вказане рішення суду першої інстанції від 05.05.2014 року, апеляційний суд Одеської області ухвалив нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_7 про визнання вищевказаної квартири особистою приватною власністю, визнання договору довічного утримання укладеним, визнання права власності на нерухоме майно відмовлено, зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено та встановлено нікчемність договору довічного утримання від 11.02.2011 року між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (а.с. 9-13).
Вище наведені фактичні обставини були досліджені апеляційним судом Одеської області при розгляді цивільної справи №2-5059/11 (провадження №22-ц/785/6719/14) та встановлені вказаним рішенням від 13.11.2014 року, а отже, в силу ч.3 ст. 31 ЦПК України, додаткового доказування не потребують.
При цьому матеріали справи свідчать про те, що: 02.06.2014 року на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 05.05.2014 року №2-5059/11, яке на той час фактично не набрало законної сили (а у наступному було скасовано), але копія якого мала відмітку про набрання ним законної сили, ОСОБА_7 зареєстрував право власності на спірну квартиру за собою, що випливає з аналізу договору дарування від 11.06.2014 року, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_15 за р.№3406, де в п.1 договору вказано підстави, на яких дарувальнику, ОСОБА_7, належить предмет договору дарування - квартира АДРЕСА_3 (а.с.92); 11.06.2014 року ОСОБА_7,за наведеним договором дарування р.№3406 (а.с. 92) подарував спірну квартиру ОСОБА_4. 18.06.2014 року ОСОБА_4 продав спірну квартиру відповідачу ОСОБА_3, на підставі договору купівлі-продажу, що посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_16 за р.№908 (а.с.78).
Наведені договори р.№3406 та р.№908 за наданими суду відомостями ніким не оскаржені. Згідно інформаційних довідок від 02.10.2015 року (№44955402, а.с. 47), та від 04.06.2015 року (№38510202 а.с. 111), на час розгляду справи спірна квартира зареєстрована за відповідачем ОСОБА_3
При цьому згідно наданих стороною позивача пояснень, на підтвердження яких свідчить лист Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_17 № 100/02-14 від 04.06.2015 року (а.с. 183), де було вказано, що станом на 04.06.2015 року право власності на спадкове майно – квартиру АДРЕСА_4, за спадкодавцем не зареєстровано, а зареєстровано за іншою особою, позивач дізналась лише після повторного звернення до нотаріуса з заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину на таку квартиру.
Вказані обставини справи сторонами не заперечувались, та з огляду на те, що вони підтверджені належними доказами, суд першої інстанції дійшов виноску про те, що відповідно до положень ч.1 ст. 61 ЦПК України вони додаткового доказування не потребують.
При цьому суд зауважив про те, що представник відповідача окремо підкреслював ту обставину, що на час укладення договорів дарування та купівлі-продажу рішення Київського районного суду м. Одеси від 05.05.2014 року скасовано не було, та сторонам у таких правочинах - ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не було та не могло бути відомо про перебування спору на вирішенні апеляційного суду Одеської області.
Як зазначено вище, право власності на спірну квартиру набуто відповідачем за договором купівлі-продажу, від ОСОБА_4, який в свою чергу отримав у власність спірну квартиру за договором дарування від ОСОБА_7
Разом з тим, лише власнику майна належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч.1 ст. 317 ЦК України).
Так, з наданих суду пояснень вбачається, що у відповідача не виникало жодних сумнівів щодо дотримання процедури укладення правочину купівлі-продажу, його законності, а також законності підстав перебування спірної квартири у власності ОСОБА_4, а тому представник відповідача заперечував проти можливості задоволення позову з тих підстав, що відповідач є добросовісним набувачем, а отже у неї не може бути витребувано спірну квартиру з підстав ст. 387 ЦК України, оскільки це є неналежним способом захисту прав позивача.
За змістом частини п’ятої статті 12 ЦК України, та п. 10 ч. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» - добросовісність набувача презюмується. Тобто будь який набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне.
З матеріалів справи убачається, що відповідач не знала та не могла знати про факт відсутності повноважень у першого відчужувача майна на здійснення такого відчуження, хоча і з тих підстав, що жодного доказу протилежного суду не надано.
Щодо застосовуваного законодавцем поняття «повинен був знати», то воно характеризує недобросовісність того володільця (набувача), який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставинами його набуття міг та зобов’язаний був про це знати.
Аналогічна позиція закріплена і в п. 25 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07.02.2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», за яким - набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна.
При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
Так, з матеріалів справи та наданих суду пояснень спростування презумпції добросовісності набуття відповідачем спірної квартири не вбачається.
Відповідно до приписів статей 330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно, відчужене особою, яка не мала на це права, виникає у добросовісного набувача з моменту реєстрації права на таке майно, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу воно не може бути витребувано у нього.
Відповідно до п. 22, 23 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно з незаконного володіння набувача (статті 387, 388 ЦК). При цьому, якщо майно придбано добросовісним набувачем безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
У зв'язку із цим суди повинні розмежовувати, що коли майно придбано за договором в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право на підставі статті 388 ЦК звернутися до суду з позовом про витребування майна у добросовісного набувача, а не з позовом про визнання договору про відчуження майна недійсним. Це стосується не лише випадків, коли укладено один договір із порушенням закону, а й випадків, коли спірне майно відчужено на підставі наступних договорів.
Так, відповідно до положень ст. 388 ЦК України та роз’яснень, наданих у п. 26 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння не з його волі.
Надаючи правову оцінку запереченням проти позову представника відповідача проти задоволення позову зокрема з тих підстав, що спірна квартира не належить та ніколи не належала позивачеві, суд першої інстанції виходив з того що вони необґрунтовані з огляду на наступне.
За встановленими згідно рішення апеляційного суду Одеської області від 13.11.2014 року обставинами, спірна квартира була зареєстрована за ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу від 30.09.2006 року. 31.03.2011 року ОСОБА_6 померла. При цьому 10.07.2007 року ОСОБА_6 було складено заповіт, яким все приналежне заповідачу майно вона заповіла позивачу у справі.
Згідно положень ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), при цьому до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).
В силу ст. 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
За змістом норм статей 1268 - 1269 ЦК порядок прийняття спадщини встановлюється залежно від того чи проживав постійно спадкоємець разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини та від особливостей правового статусу спадкоємця як малолітньої, неповнолітньої, недієздатної особи або ж особи, цивільна дієздатність якої обмежена.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини (ст. 1269 ЦК України).
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ст. 1270 ЦК України). Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (ст. 1220 ЦК України).
Згідно рішення Київського районного суду м. Одеси №1512/2339/2012 від 31.05.2013 року (що набуло законної сили 11.06.2013 року), вбачається, що ОСОБА_2 прийняла спадщину за заповітом ОСОБА_6 шляхом звернення до нотаріуса з відповідною заявою від 13.09.2011 року.
Крім того на підтвердження висновку про прийняття позивачем спадщини після смерті ОСОБА_6 за заповітом свідчать долучені до матеріалів справи копії матеріалів спадкової справи №30/2014, що була заведена Приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_12, зокрема заяви про прийняття спадщини, про видачу свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом на спірну квартиру, а також лист – відповідь Приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу ОСОБА_12, №100/02-14 від 04.06.2015 року, де позивачу було повідомлено про неможливість видачі їй свідоцтва з наведених вище обставин.
При цьому незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ст. 1268 ЦК України).
Видача свідоцтва про право на спадщину та факт прийняття спадщини на є тотожними поняттями, та таким чином спадкоємець, що прийняв спадщину у встановленому законом порядку може отримати свідоцтво про право на спадщину у будь-який час, після сплину встановленого на прийняття спадщини строку, якщо на таке немає передбачених законом перешкод (зокрема спадкового спору).
Так, згідно наданих Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ у листі №24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування», при розгляді справ про визнання права власності на спадкове нерухоме майно у випадках, якщо спадщина прийнята, проте спадкоємцем не було одержано свідоцтво про право на спадщину (ст. 1297 ЦК) або не здійснено державну реєстрацію права на спадщину (ст. 1299 ЦК), слід брати до уваги, що законодавець розмежовує поняття «виникнення права на спадщину» та «виникнення права власності на нерухоме майно, що входить до складу спадщини», і пов'язує із виникненням цих майнових прав різні правові наслідки.
Відповідно до норм ч. 5 ст. 1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини та згідно із ч. 3 ст. 1296 ЦК відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Статтею 1297 ЦК встановлено обов'язок спадкоємця звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. Проте нормами цієї статті, так само як й іншими нормами цивільного права, не визначено правових наслідків недотримання такого обов'язку у виді втрати права на спадщину.
Таким чином наведені фактичні та правові обставини спростовують заперечення відповідача щодо неналежності позивача та відсутності у неї прав власності щодо спірної квартири.
Разом з тим, виходячи з наведених вище обставин реєстрації за ОСОБА_7 права власності на спірну квартиру, що у наступному була ним подарована ОСОБА_4, тобто з того, що його право власності було зареєстровано на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 05.05.2014 року, яке у наступному було скасовано (рішенням апеляційного суду Одеської області від 13.11.2014 року), суд, зазначаючи про наведену в Постанові Верховного Суду України №6-1168ц15 від 02.09.2015 року правову позицію, щодо того, що у випадку вибуття з власності особи майна за рішенням суду, яке в наступному скасовано, вважається, що таке майно вибуло поза її волею, дійшов висновку про те, що спірна квартира вибула з власності ОСОБА_2 поза її волею, та ОСОБА_7 не мав права його відчужувати.
При цьому суд окремо зазначив що представник позивача у своїх письмових поясненнях до позову посилався одночасно на положення ст. 387 та ст. 388 ЦК України, що розуміють під собою право власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, та при цьому в ході вирішення справи у наданих суду поясненнях не заперечував добросовісності набуття відповідачем спірної квартири, та у письмових поясненнях, що були надані ним до суду, виклад яких долучено до матеріалів справи, як на підстави своїх вимог зауважував про те, що спірне майно вибуло з власності позивача поза її волею.
З такого суд, задовольняючи вимоги позивача про витребування у відповідача спірної квартири, виходив саме з підстав п. 3 ч.1 та ч.3 ст. 388 ЦК України, та вказав, що обраний позивачем спосіб захисту його порушених прав - шляхом витребування приналежного їй майна із чужого незаконного володіння є належним, та таким що забезпечує реальний захист її прав як власника майна, при цьому посилання представника позивача на підстави його вимог - як на ст. 387 так і ст. 388 ЦПК України, не може бути підставою для відмови у задоволенні позову з мотивів обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права, оскільки відповідно до п.24 Постанови Пленуму ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» та практики Верховного Суду України, з питань «Застосування законодавства про право власності при розгляді цивільних справ», роз’яснено, що добросовісність набуття - це одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна, натомість з такого випливає, що суд, вирішуючи питання про витребування майна, виходячи з встановлених у справі фактичних обставин на підставі наданих пояснень та доказів, сам вирішує, положення якої правової норми, ст. 387 чи ст. 388 ЦК України слід застосувати при вирішення спору по суті.
З викладеного суд першої інстанції, враховуючи положення ст. 41 Конституції України, за якими право приватної власності є непорушним, дійшов висновку про необхідність судового захисту власності позивача.
Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду. Оскільки, суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи та давши належну оцінку зібраним доказам, дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову. Вказані висновки суду відповідають зібраним у справі доказам, яким судом дана належна оцінка, правильно визначена юридична природа правовідносин що виникли і закон, який їх регулює.
Докази та обставини, на які посилається апелянт в скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального і процесуального права. Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, обґрунтовано викладених в мотивувальної частині оскаржуваного рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Таким чином колегія суддів вважає, що суд першої інстанції розглянув справу відповідно до ст. 11 ЦПК України: за зверненням фізичних осіб, в межах заявлених ними вимог та на підставі наданих ними доказів, доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Згідно ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Керуючись ст. ст. 209, 303, 307 ч.1 п.1, 308, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів,
ухвалила:
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 – відхилити.
Рішення Київського районного суду м.Одеси від 08.09.2016 року – залишити без змін.
Ухвала суду набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий Ю.І.Кравець
Судді: В.П.Фальчук
ОСОБА_18
