Дата документу 23.10.2019 Справа № 335/5841/19
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний №335/5841/19 Головуючий у 1 інстанції Яцун О.С.
Провадження № 22-ц/807/3068/19 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2019 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.,
Крилової О.В.,
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на ухвалу Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21 серпня 2019 року про забезпечення позову у справі за позовом ОСОБА_3 до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів відчуження торгівельної марки, промислового зразка, скасування записів стосовно реєстрації прав власника, внесення відомостей до Державних реєстрів свідоцтв, патентів України,-
В С Т А Н О В И Л А:
У травні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними договорів відчуження торгівельної марки, промислового зразка, скасування записів стосовно реєстрації прав власника, внесення відомостей до Державних реєстрів свідоцтв, патентів України.
Разом з позовною заявою, позивачем подано заяво про забезпечення позову.
Ухвалою Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21 серпня 2019 року заяву ОСОБА_3 про забезпечення позову задоволено.
Заборонено Міністерству економічного розвитку і торгівлі України до набрання рішенням суду у справі законної сили вносити будь-які зміни до: Державного реєстру свідоцтв України на знак для товарів і послуг щодо торгівельних марок (Свідоцтва на знак для товарів і послуг № 85551 і № 131660), окрім продовження строку дії свідоцтв; Державного реєстру патентів України на промислові зразки стосовно Промислових зразків упаковок для насіння (Патенти №20091 і № 29945), окрім продовження строку дії патентів.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, не відповідність висновків суду обставинам справи, просить ухвалу скасувати та прийняти постанову про відмову у задоволенні заяви про забезпечення позову.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
За правилами ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 1,2 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Під забезпеченням позову слід розуміти вжиття судом заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача, які гарантують реальне виконання судового рішення, прийнятого за його позовом.
Частиною 1 ст. 150 ЦПК України встановлено перелік видів забезпечення позову. Зокрема, позов забезпечується накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб; забороною вчиняти певні дії, встановленням обов`язку вчиняти певні дії; забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору.
Суд може застосувати кілька видів заходів забезпечення позову, перелік яких визначений ч. 1 ст. 150 цього Кодексу, а також іншими заходами, необхідними для забезпечення ефективного захисту або поновлення порушених чи оспорюваних прав та інтересів, якщо такий захист або поновлення не забезпечуються заходами, зазначеними у пунктах 1-9 цієї частини.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 150 ЦПК України, заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обгрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
У пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 "Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову" Верховний Суд дав роз`яснення, що розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Згідно ст.12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).
Частиною 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відповідно до ч.ч. 1,2 статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень ч. 3 ст. 77 ЦПК України).
Проаналізувавши надані суду апеляційної інстанції докази, колегія суддів приходить до висновку, що задовольняючи заяву про забезпечення позову, суд першої інстанції вірно звернув увагу, що незабезпечення позову може викликати невиконання чи утруднення виконання рішення суду у разі задоволення позову.
При цьому, доводи наведені в апеляційній скарзі про те, що позивачем не надано жодних доказів про те, що станом на дату забезпечення позову існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, є безпідставними з огляду на наступне.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем заявлені вимоги про визнання недійсними договорів відчуження торгівельної марки, промислового зразка, скасування записів стосовно реєстрації прав власника, внесення відомостей до Державних реєстрів свідоцтв, патентів України.
У відповідачів – власників об`єктів інтелектуальної власності існує реальна можливість передання відповідних прав на дані об`єкти іншим особам до набрання рішенням законної сили у даній справі, що зробить неможливим виконання рішення суду у випадку задоволення позовних вимог.
Відповідач, як власник патенту, може скористатися правом, наданим йому ст.. 24 ЗУ «Про охорону прав на промислові зразки» та відмовитися від патенту в будь-який час повністю або частково, на підставі заяви, поданої до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.
У разі відмови відповідача від патенту, виконати рішення суду, у разі задоволенні заявлених позивачем вимог буде неможливо у зв`язку з внесенням до Державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг відомостей про припинення дії свідоцтва.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано забезпечив позов у вказаний в ухвалі Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21 серпня 2019 року спосіб. Обраний судом першої інстанції захід забезпечення позову є співмірним заявленим вимогам та ґрунтується на положенні ст. 150 ЦПК України, за змістом якої позов може бути забезпечений накладенням арешту на майно.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду та не свідчать про порушення ним норм процесуального права.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
За вказаних обставин, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду першої інстанції, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1п.1, 375, 381, 384 ЦПК України, колегія суддів,-
ПОСТАНОВИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Ухвалу Заводського районного суду м. Запоріжжя від 21 серпня 2019 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 25 жовтня 2019 року.
Головуючий
Судді:
