Справа №127/9921/21
Провадження №1-кп/127/399/21
ВИРОК
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
29 липня 2021 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: обвинуваченого ОСОБА_4 , адвоката ОСОБА_5 ,
інших учасників кримінального провадження потерпілого ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 08.03.2021 за № 12021020020000204, за обвинуваченням:
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Вінниці, громадянина України, освіта середня спеціальна, працюючого заточувальником ТОВ «Барлінек-Інвест», одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:
16.02.2021 Вінницьким апеляційним судом за частиною другою статті 185, частиною третьою статті 357, частиною першою статті 154 Кримінального кодексу України, з урахуванням положень частини першої статті 70 Кримінального кодексу України до покарання у виді 5 років позбавлення волі;
у вчиненні кримінальних правопорушень (злочинів), передбачених частиною другою статті 185, частиною третьою статті 357 Кримінального кодексу України,
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_4 близько 19.13 год. 08.03.2021, перебуваючи у приміщенні кафе-бару «Карась», що по АДРЕСА_2 , а саме у кабінці № 1, де вживав алкогольні напої, помітив, як із сусідньої кабінки вказаного закладу вийшли ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , які спільно пішли до вбиральні у зазначеному кафе.
В цей час у ОСОБА_4 виник злочинний умисел, спрямований на таємне заволодіння чужим майном, реалізовуючи який, останній зайшов до заслоненої шторою сусідньої кабінки, де попередньо залишив свої речі ОСОБА_6 та, реалізовуючи зазначений умисел, ОСОБА_4 , діючи умисно, таємно, повторно, з корисливими мотивом та метою, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, скориставшись тимчасовою відсутністю ОСОБА_6 , шляхом вільного доступу відкрив кишеню куртки ОСОБА_6 , яка лежала на лавці в зазначеній кабінці кафе-бару, де помітив належний ОСОБА_6 гаманець чорного кольору (який матеріальної цінності для потерпілого не становив), в якому знаходились грошові кошти у сумі 1700 грн., посвідчення водія на ім`я ОСОБА_6 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_2 , а також посвідчення працівника поліції на ім`я ОСОБА_6 ВНП № НОМЕР_3 , яке знаходилось в кишені окремо від гаманця.
Заволодівши вказаними речами та грошовими коштами, ОСОБА_4 залишив місце вчинення кримінального правопорушення, в подальшому викраденим розпорядившись на власний розсуд, чим завдав ОСОБА_6 матеріального збитку на суму 1700 грн.
Крім того, у ОСОБА_4 виник злочинний умисел, спрямований на таємне заволодіння чужим майном, реалізовуючи який, ОСОБА_4 , скориставшись тимчасовою відсутністю ОСОБА_6 , шляхом вільного доступу відкрив кишеню куртки останнього, яка лежала на лавці в зазначеній кабінці кафе-бару, де помітив належний ОСОБА_6 посвідчення працівника поліції на ім`я ОСОБА_6 ВНП № НОМЕР_3 , яке знаходилось в кишені окремо від гаманця. В цей час у ОСОБА_4 виник умисел заволодіти вказаним посвідченням, реалізовуючи який він, діючи умисно, таємно, повторно, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, усвідомлюючи, що посвідчення працівника поліції є важливим особистим документом, забрав його собі, після чого залишив місце вчинення кримінального правопорушення, в подальшому викраденим розпорядившись на власний розсуд.
Крім того, ОСОБА_4 , близько 19.19 год. 08.03.2021, перебуваючи у приміщенні розважального закладу «MindLaunge», що по вул. Ватутіна, 31 в м. Вінниці, де вживав алкогольні напої, помітив за сусіднім столом раніше незнайомого йому ОСОБА_8 , який відпочивав у зазначеному закладі зі своїми друзями.
Коли ОСОБА_4 помітив, що ОСОБА_8 вийшов до вбиральні, залишивши на дивані свою наплічну сумку, яку прикрив курткою, у ОСОБА_4 виник злочинний умисел, спрямований на заволодіння речами, належними ОСОБА_8 .
Реалізовуючи зазначений злочинний умисел, близько 19.25 год. 08.03.2021 ОСОБА_4 , діючи умисно, таємно, повторно, з корисливими мотивом та метою, перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, скориставшись тимчасовою відсутністю ОСОБА_8 , шляхом вільного доступу взяв у руки зазначену сумку чорного кольору, яка належала ОСОБА_8 , всередині якої знаходились паспорт громадянина України на ім`я ОСОБА_8 , газова запальничка ТМ «KantaiJT2», гаманець чоловічий ТМ «Fendi», водійське посвідчення на ім`я ОСОБА_8 НОМЕР_4 , банківська картка «BankPekao», банківська картка «ПриватБанк», клубна карту GYMFIT, які для потерпілого матеріальної шкоди не становлять.
Заволодівши вказаними речами, ОСОБА_4 залишив місце вчинення кримінального правопорушення, в подальшому викраденим розпорядившись на власний розсуд.
Вартість газової запальнички ТМ «KantaiJT2» становила 29,41 грн., вартість гаманця чоловічого ТМ «Fendi» становила 156,84 грн., вартість сумки на плече чорного кольору ТМ «UnderArmour» становила 295,63 грн.
Своїми умисними діями ОСОБА_4 завдав ОСОБА_8 матеріального збитку на загальну суму 481,88 грн.
Обвинувачений ОСОБА_4 в судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав та під час його допиту в судовому засіданні пояснив, що вчинив зазначені діяння за обставин, викладених у обвинувальному акті. При цьому обвинуваченим надані суду чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованих йому діянь.
Потерпілий ОСОБА_6 в судовому засіданні пояснив, що у нього був день народження і він разом зі своєю знайомою зайшов до кафе. Вони зробили замовлення, коли принесли їхнє замовлення, вони пішли до вбиральні. Свої речі, у тому числі й його куртку, вони залишили на стільці біля столика. Виходячи з вбиральні, він зустрів обвинуваченого, який йшов до вбиральні, однак на той час йому не було відомо, що обвинувачений заволодів його речами. Підійшовши до столика, він побачив, що його куртка валялась, і потім він виявив зникнення гаманця та посвідчення. Зауважив, що посвідчення було окремо від гаманця.
В подальшому виявив, що обвинувачений посвідчення та гаманець викинув, а з грошима кудись зник. Обвинувачений був затриманий у іншому кафе і після затримання обвинуваченого доставили до кафе, де була вчинена крадіжка його майна.
Суд відповідно до частини третьої статті 26 та частини третьої статті 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК) вважає за недоцільне досліджувати докази стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження, обмежившись дослідженням таких доказів, клопотання про дослідження яких заявлене сторонами кримінального провадження:
-протоколу затримання від 08.03.2021, відповідно до якого 08.03.2021 о 20.15 год. був затриманий ОСОБА_4 , під час його особистого обшуку було виявлено та вилучено мобільний телефон марки Xiaomi Redmi Not 9 з сім-картою № НОМЕР_5 , банківську карту Кредобанк № НОМЕР_6 , грошові кошти в сумі 1668 грн.;
-висновок експерта № 1994-1996/21-21 від 06.04.2021, згідно з яким ринкова вартість наданої на дослідження газової запальнички ТМ Kantai JT2 з урахуванням зносу станом на 08.03.2021 становила 29,41 грн., ринкова вартість наданого на дослідженні шкіряного гаманця ТМ Fendi з урахуванням зносу станом на 08.03.2021 - 156,87 грн., ринкова вартість наданої на дослідження сумки на плече ТМ Under Armour з урахуванням зносу станом на 08.03.2021 - 295,63 грн.
Здійснюючи судовий розгляд кримінального провадження відповідно до наведених вище приписів кримінально-процесуального закону, суд з`ясував, чи правильно розуміють учасники судового провадження зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Також суд роз`яснив положення щодо змагальності та диспозитивності судового розгляду кримінального провадження, з`ясувавши розуміння їх змісту учасниками судового провадження.
Аналізуючи показання обвинуваченого, потерпілого, надані стороною обвинувачення докази, суд вважає, що в судовому засіданні підтверджений факт заволодіння обвинуваченим майном потерпілих ОСОБА_6 та ОСОБА_8 . Зокрема, обвинувачений в судовому засіданні зазначених обставин не заперечував, надавши суду чіткі та послідовні показання щодо часу, місця та способу вчинення інкримінованих йому діянь. Надані обвинуваченим показання узгоджуються з показаннями потерпілого ОСОБА_6 . Також суд враховує, що надані обвинуваченим в судовому засіданні показання узгоджуються з формулюванням пред`явленого йому обвинувачення за фактом заволодіння майном ОСОБА_8 .
Суд враховує, що з показань обвинуваченого, наданих в судовому засіданні, випливає, що останній на час вчинення інкримінованих йому діянь та на час судового розгляду кримінального провадження усвідомлював протиправність своїх дій. Також з наданих суду доказів (згідно з приписами частини другої статті 84 КПК показання є одним з видів процесуальних джерел доказів) випливає, що заволодіння майном ОСОБА_6 та ОСОБА_8 обвинувачений здійснив таємно. Тому суд вважає, що вимоги пунктів 1, 2 частини першої статті 91 КПК щодо з`ясування обставин кримінального провадження виконані, а тому вважає, що в судовому підтверджено факт таємного викрадення обвинуваченим вищезазначеного майна (вчинення крадіжки).
Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинуваченого суд враховує таке.
Згідно з пред`явленим ОСОБА_4 обвинуваченням останній заволодів майном потерпілого ОСОБА_6 на загальну суму 1700 грн. Як суд зазначив вище, обвинувачений зазначені обставини в судовому засіданні не оспорював, тому відповідні клопотання щодо дослідження доказів на підтвердження розміру заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди сторони кримінального провадження в судовому засіданні не заявили і, відповідно, згідно з приписами частини третьої статті 26 КПК суд зазначені обставини в судовому засіданні не перевіряв. При цьому суд враховує, що Верховний Суд (далі ВС) у постанові від 28.05.2020 (справа № 333/2953/18) зауважив, що призначення експертизи у кожному кримінальному провадженні для визначення розміру збитків, завданих кримінальним правопорушенням, має обмежений характер, оскільки не стосується тих випадків, коли предметом злочину є гроші або інші цінні папери, що мають грошовий еквівалент, а також коли розмір матеріальних збитків, шкоди, заподіяних кримінальним правопорушенням, можливо достовірно встановити без спеціальних знань. Тому суд вважає, що в судовому засіданні підтверджений розмір заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди потерпілому ОСОБА_6 в розмірі 1700 грн.
Згідно з пунктом 5 Підрозділу 1 Перехідних положень Податкового кодексу України (далі ПК) визначено, що у разі, якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.
Відповідно до підпункту 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV ПК з урахуванням норм абзацу першого підпункту 169.4.1 пункту 169.4 цієї статті платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку.
Тобто розмір податкової соціальної пільги в розумінні пункту 5 Підрозділу 1 Перехідних положень ПК дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на один місяць працездатних осіб з 1 січня 2021 року складає 2270 гривні. Отже, розмір податкової соціальної пільги у 2020 році для кримінально-правової кваліфікації становить 1135 гривень.
Зі змісту частини другої статті 11 Кримінального кодексу України (далі КК) випливає, що не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.
Відповідно до частини третьої статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення викрадення чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на момент вчинення правопорушення не перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Натомість згідно з приміткою 2 до статті 185 КК у статтях 185, 186, 189 та 190 цього Кодексу значна шкода визнається із врахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п`ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Отже, для вирішення питання щодо наявності в діянні ОСОБА_4 ознак кримінального правопорушення або ж ознак адміністративного правопорушення необхідно визначити, чи перевищує вартість викраденого ним майна 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто 227 гривень.
Як суд зазначив вище, в судовому засіданні підтверджений розмір заподіяної ОСОБА_6 шкоди 1700 грн., тому суд вважає, що вартість викраденого обвинуваченим майна на момент його викрадення, тобто вчинення кримінального правопорушення, перевищувала 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а тому в діях обвинуваченого наявні ознаки саме кримінально караного діяння.
Суд зауважує, що розгляд кримінального провадження судом здійснено відповідно до приписів частини першої, другої та шостої статті 22, частини третьої статті 26 та частини першої статті 337 КПК, тобто в межах висунутого ОСОБА_4 обвинувачення. Згідно з пред`явленим ОСОБА_4 обвинуваченням останній заволодів майном потерпілого ОСОБА_6 таємно, режим такого заволодіння шляхом вільного доступу.
Суд також приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі ВСУ) № 10 від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», згідно з якими крадіжку і грабіж потрібно вважати закінченими з моменту, коли винна особа вилучила майно і мала реальну можливість розпоряджатися чи користуватися ним.
Зважаючи на ту обставину, що ОСОБА_4 мав реальну можливість розпорядитись викраденим ним майном, суд вважає, що в діях останнього наявні ознаки саме закінченого кримінального правопорушення.
Окрім цього, суд враховує, що у примітці 1 до статті 185 Кримінального Кодексу України (далі КК) зазначено, що у статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.
З наданих суду матеріалів кримінального провадження випливає, що 16.02.2021 Вінницький апеляційний суд ухвалив вирок, відповідно до якого ОСОБА_4 засуджений за частиною другою статті 185, частиною третьою статті 357, частиною першою статті 154 Кримінального кодексу України, з урахуванням положень частини першої статті 70 Кримінального кодексу України до покарання у виді 5 років позбавлення волі. З наданої суду належним чином завіреної копії зазначеного вироку випливає, що діяння, за вчинення яких ОСОБА_4 засуджений до кримінального покарання, останнім вчинені 17.03.2019, тобто до вчинення діянь, які є предметом судового розгляду (інкримінованих діянь).
Згідно з частиною першою статті 32 КК повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.
Зі змісту частини першої статті 88 КК випливає, що особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. При цьому частиною другою зазначеної статті визначено, що с удимість має правове значення у разі вчинення нового злочину, а також в інших випадках, передбачених законами України.
Згідно з приписами пункту 7 частини першої статті 89 КК такими, що не мають судимості, визнаються особи, засуджені до позбавлення волі або основного покарання у виді штрафу за нетяжкий злочин, якщо вони протягом трьох років з дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового кримінального правопорушення.
Частиною п`ятою статті 90 КК визначено, що у разі якщо особа, що відбула покарання, до закінчення строку погашення судимості знову вчинить злочин, перебіг строку погашення судимості переривається і обчислюється заново.
Як суд зазначив вище, з наданих суду матеріалів випливає, що ОСОБА_4 засуджений 16.02.2021 з урахуванням приписів частини першої статті 70 КК до кримінального покарання у виді 5 років позбавлення волі. Вирок відповідно до приписів частини четвертої статті 532 КПК набрав законної сили з моменту його проголошення, оскільки ухвалений судом апеляційної інстанції. Згідно із зазначеним вироком діяння, за вчинення якого ОСОБА_4 засуджений до кримінального покарання, останнім вчинене 17.03.2019, тобто до вчинення інкримінованого йому діяння. Тому суд вважає, що в діях обвинуваченого наявні ознаки повторності.
Суд враховує, що ВС у постанові від 14.09.2020 (справа № 591/4366/18) зауважив, що у ситуації, коли в одному кримінальному провадженні розглядається два і більше епізоди вчинення тотожних чи однорідних злочинів, для повторності злочинів не має значення, була чи не була особа засуджена за раніше вчинений злочин; проте у випадку розгляду різних кримінальних проваджень стосовно однієї особи, така обставина має значення, а тому повторність має місце лише у разі постановлення щодо особи обвинувального вироку за тотожний чи однорідний злочині в іншому кримінальному провадженні.
Отже, суд враховує, що суду надана копія вироку, що набрав законної сили, згідно з яким ОСОБА_4 засуджений за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 185, частиною третьою статті 357, частиною першою статті 154 КК. Вчинення зазначених діянь передувало діянню (кримінальному правопорушенню),у вчиненніякого обвинувачується ОСОБА_4 .Тому суддійшов допереконання,що вйого діяхза фактомвикрадення 08.03.2021майна потерпілого ОСОБА_6 наявні ознакиповторності.Саме томусуд вважає,що дії ОСОБА_4 за фактомзаволодіння майном ОСОБА_6 охоплюються складомкримінального правопорушення(злочину),передбаченого частиною другою статті 185 КК, за ознаками таємного викрадення чужого майна (крадіжки), кваліфікуючою ознакою якого є вчинення кримінального правопорушення повторно.
Вирішуючи питання щодо кваліфікації діяння обвинуваченого ОСОБА_4 щодо заволодіння посвідченням працівника поліції, виданого на ім`я ОСОБА_6 , суд враховує таке.
Згідно з приміткою до статті 358 КК під офіційним документом у цій статті та статтях 357 і 366 цього Кодексу слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв`язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.
Зі змісту частини першої статті 357 КК випливає, що відповідальність за вчинення зазначеного діяння настає у разі викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій відносно приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах.
Згідно з диспозицією частини третьої статті 357 КК кримінальна відповідальність за вчинення зазначеного діяння настає у разі незаконного заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом.
ВС у своїй постанові від 14.02.2019 у справі № 454/420/17 зазначив, що предметом злочину, передбаченого статтею 357 КК, зокрема є, офіційні документи, у тому числі електронні, штампи, печатки; приватні документи, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності (частини 1 і 2 статті 357 КК); паспорт або інший важливий особистий документ (частина 3 статті 357 КК). До інших «важливих особистих документів» слід відносити посвідчення, військовий квиток, трудову книжку, диплом про закінчення вищого закладу освіти, свідоцтво про народження, проїзний документ дитини, картку фізичної особи платника податків, інші офіційні або приватні документи, які засвідчують важливі факти і події в житті людини та втрата яких істотно ускладнює реалізацію її прав, свобод і законних інтересів.
Предметом складу злочину, передбаченого частиною третьою статті 357 КК, є також паспорт громадянина (підданого) іншої держави, а також інші важливі особисті документи іноземців.
Системний аналіз чинного законодавства свідчить про те, що питання, чи є той або інший документ для певної особи важливим, має вирішуватися судом у кожному конкретному випадку з урахуванням, зокрема, важливості фактів, які засвідчуються документом, можливості його відновлення, розміру збитків від втрати документа.
Відповідно до пункту 2 Порядку оформлення, виготовлення, обліку, видачі, знищення службових посвідчень Національної поліції України, затвердженого наказом Міністерства внутрішніх справ України від 26.04.2017 за № 347, службове посвідчення є офіційним документом, що посвідчує належність особи до Національної поліції, підтверджує її повноваження, встановлені законодавством України.
Зі змісту абзацу першого пункту 3 зазначеного Порядку випливає, що службовим посвідченням присвоюються серії, перелік, яких наведено в додатку 1 до цього Порядку, індивідуальні для центрального органу управління поліцією, головних управлінь Національної поліції в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі, областях, м. Києві, Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, вищих навчальних закладів МВС та відповідні порядкові номери.
Згідно з абзацом першим пункту 2 Положення про порядок видачі посвідчень водія та допуску громадян до керування транспортними засобами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1993 за № 340, особи допускаються до керування транспортними засобами за наявності у них національного посвідчення водія України на право керування транспортними засобами відповідної категорії, крім випадків встановлення особам тимчасового обмеження у праві керування транспортними засобами. При цьому абзацом другим пункту 2 зазначеного Положення визначено, що посвідчення водія є документом, що посвідчує особу та її спеціальний статус у частині підтвердження права його власника на керування транспортними засобами.
Відповідно до абзацу другого частини другої статті 16 Закону України «Про дорожній рух» водій зобов`язаний мати при собі посвідчення водія, реєстраційний документ на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, - поліс обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страховий сертифікат "Зелена картка"), пред`явити у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати дані, що містяться в посвідченні водія, реєстраційному документі на транспортний засіб, або пред`явити електронне посвідчення водія та електронне свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, чинний внутрішній електронний договір зазначеного виду обов`язкового страхування у візуальній формі страхового поліса (на електронному або паперовому носії, або відображення інформації про його наявність в електронному свідоцтві про реєстрацію транспортного засобу), а також інші документи, передбачені законодавством.
Порядок видачі реєстраційних документів на транспортний засіб, у тому числі й свідоцтва про його реєстрацію, визначений Порядком державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 07.09.1998 за № 1388. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2020 за № 844 затверджені бланки і технічні описи бланків національного та міжнародного посвідчень водія, свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, тимчасового реєстраційного талона транспортного засобу та зразка розпізнавального автомобільного знака України та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України.
Отже, аналіз наведених вище приписів законодавства свідчить, що посвідчення працівника поліції, виданого на ім`я ОСОБА_6 , посвідчення водія та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу є важливим особистим документом у розумінні диспозиції частини третьої статті 357 КК. При цьому суд враховує, що обставини заволодіння зазначеним посвідченням обвинуваченим в судовому засіданні не заперечувались. Також обвинувачений не спростовував показання потерпілого ОСОБА_6 в частині того, що посвідчення працівника поліції знаходилось окремо від гаманця. Тому, аналізуючи надані суду докази щодо зазначеного діяння, суд вважає, що дії обвинуваченого ОСОБА_4 за фактом заволодіння посвідченням працівника поліції, посвідчення водія та свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу охоплюються складом кримінального правопорушення (проступку), передбаченого частиною третьою статті 357 КК, за ознаками незаконного заволодіння будь-яким способом іншим важливим особистим документом.
Обвинувачений також в судовому засіданні не заперечував факту таємного викрадення майна ОСОБА_8 , надавши чіткі та послідовні показання з цього приводу. Під час проведення підготовчого судового засідання прокурором надана заява потерпілого ОСОБА_8 , згідно з якою останній просив його в судові засідання не викликати, зауважив, що завдана йому шкода відшкодована. В подальшому сторони кримінального провадження не клопотали про виклик для допиту в судовому засіданні потерпілого ОСОБА_8 . Правову підставу здійснення судового розгляду кримінального провадження у обсязі наданих суду доказів суд навів вище. При цьому суд вважає за доцільне зауважити, що під час досудового розслідування була проведена відповідна судова експертиза з метою встановлення вартості викраденого у ОСОБА_8 майна. Результати проведених експертних досліджень та розмір заподіяної потерпілому шкоди обвинувачений та його захисник в судовому засіданні не оспорювали. Тому, аналізуючи надані суду докази, суд вважає, що в судовому засіданні також підтверджений факт таємного заволодіння (викрадення) обвинуваченим майна ОСОБА_8 , внаслідок чого останньому була заподіяна матеріальна шкода в розмірі 481,88 грн.
Суд звертає увагу, що вище суд навів правове обґрунтування, чому в діянні обвинуваченого наявний склад саме кримінального правопорушення, а також ознаки повторності.
Суд враховує, що в обвинувальному акті зазначено, що окрім зазначеного майна ОСОБА_4 заволодів водійським посвідченням на ім`я ОСОБА_8 НОМЕР_4 та банківськими картками «BankPekao» та «ПриватБанк». Але при цьому ОСОБА_4 не пред`явлене обвинувачення за викрадення вказаних речей.
Як суд вже зазначив вище, розгляд кримінального провадження судом здійснено відповідно до приписів частини першої, другої та шостої статті 22, частини третьої статті 26 та частини першої статті 337 КПК, тобто в межах висунутого ОСОБА_4 обвинувачення і відповідно до обсягу питань, які сторонами кримінального провадження винесені на вирішення суду.
Отже, здійснюючи судовий розгляд кримінального провадження в межах висунутого, суд вважає, що дії обвинуваченого ОСОБА_4 за фактом заволодіння майном ОСОБА_8 охоплюються складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 185 КК, за ознаками таємного викрадення чужого майна (крадіжки), кваліфікуючою ознакою якого є вчинення злочину повторно.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз`яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України (далі ВСУ) № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом`якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов`язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб`єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом`якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб`єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Аналогічний висновок ВС зробив і у постанові від 06.08.2020 (справа № 155/1064/18).
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК), як зазначив ВС, наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду, як вже було зазначено вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з`ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблено ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз`яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з`явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов`язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
В ході судового розгляду кримінального провадження встановлено, що обвинувачений ОСОБА_4 вчинив умисні кримінальні правопорушення, які відповідно до приписів частини четвертої статті 12 КК є нетяжкими злочинами та кримінальним проступком, визнав винуватість у вчиненому, надавши чіткі та послідовні показання щодо обставин вчинення інкримінованих діянь, у вчиненому розкаявся. З наданих суду матеріалів також випливає, що викрадене у потерпілих майно під час досудового розслідування останнім повернуте. Також з наданих суду матеріалів випливає, що обвинувачений ОСОБА_4 за місцем проживання характеризується позитивно, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває.
Отже, обставиною, що пом`якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття.
Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченого обставин, що обтяжують його покарання, суд враховує роз`яснення, надані в пункті 19 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки» № 7 від 04.06.2010, згідно з якими у разі якщо рецидив злочинів утворює одночасно і їх повторність, яка передбачена у статті чи частині статті Особливої частини КК як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, то за змістом частини четвертої статті 67 КК як повторність, так і рецидив злочинів суд не може ще раз враховувати при призначенні покарання як обставину, що його обтяжує.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 07.06.2018 (справа № 203/921/16-к).
Разом з тим, згідно з приміткою 1 до статті 185 КК у статтях 185, 186 та 189-191 повторним визнається кримінальне правопорушення, вчинене особою, яка раніше вчинила будь-яке із кримінальних правопорушень, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу. Як випливає з пред`явленого ОСОБА_4 обвинувачення останній також обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 357 КК, який не зазначений у вищенаведеній примітці. Також суд вже вище зазначав, що наданими суду матеріалами підтверджений факт притягнення ОСОБА_4 до кримінальної відповідальності (засудження) за вчинення злочинів, передбачених частиною другою статті 185, частиною третьою статті 357, частиною першою статті 154 КК. Попереднє засудження ОСОБА_4 за частиною третьою статті 357 та частиною першою статті 154 КК не впливає на правову кваліфікацію інкримінованих йому діянь. Саме тому суд дійшов до висновку, що в діянні ОСОБА_4 наявна така обставина, що обтяжує його покарання, як рецидив злочинів.
Вирішуючи питання щодо наявності в діях обвинуваченого обставин, що обтяжують покарання обвинувачених, суд враховує висновки, викладені ВС у постанові від 03.12.2019 (справа № 571/1436/15-к), згідно з яким факт перебування в стані алкогольного сп`яніння може встановлюватися шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно медоглядом.
Відповідно до положень статті 21 КК особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані сп`яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. При цьому, згідно з пунктом 13 частини першої статті 67 КК вчинення кримінального правопорушення особою, що перебувала у стані алкогольного сп`яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, при призначенні покарання визнається обставиною, яка обтяжує покарання.
Суд має право, залежно від характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій статті 67 КК обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 6-1, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
При цьому, суд враховує висновок, зроблений ВС у постанові від 29.05.2018 (справа №484/3291/16-к), відповідно до якого перебування засудженого у стані навіть легкого алкогольного сп`яніння не можна не враховувати при призначенні покарання.
Отже, не заперечуючи того, що перебування обвинуваченого у стані алкогольного сп`яніння, було передумовою вчинення інкримінованого йому діяння, суд вважає, що вчинення об`єктивної сторони інкримінованого йому діяння також здійснене у стані сп`яніння. Саме тому, враховуючи викладене, характер вчиненого кримінального правопорушення, суд не вбачає підстав для невизнання обставиною, що обтяжує покарання, вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення в стані алкогольного сп`яніння.
З огляду на викладене, обставинами, що обтяжують покарання обвинуваченого, є вчинення кримінального правопорушення в стані алкогольного сп`яніння та рецидив злочинів.
Аналізуючи надані стороною обвинувачення докази, враховуючи особу обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, обставини, що пом`якшують та обтяжують його покарання, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі за вчинення злочину, передбаченого частиною другою статті 185 КК, та у виді обмеження волі за вчинення кримінального проступку, передбаченого частиною третьою статті 357 КК.
Санкцією кримінального закону встановлена тривалість такого виду кримінального покарання як позбавлення волі на строк до 5 років за вчинення кваліфікованої крадіжки та обмеження волі на строк до 3 років за незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом.
Зі змісту частини першої статті 61 КК випливає, що покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов`язковим залученням засудженого до праці.
Відповідно до приписів частини першої статті 63 КК покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи закритого типу.
Вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Як суд зазначив вище, ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м`якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. В ході судового розгляду кримінального провадження прокурор належними, достатніми та допустимими доказами не довела, що призначення обвинуваченому менш суворого покарання ніж обмеження та позбавлення волі на максимально дозволений санкцією кримінального закону строк не здатне забезпечити досягнення мети кримінального покарання. Тому суд вважає, що правові підстави для призначення обвинуваченому максимально дозволеного строку кримінального покарання у виді обмеження та позбавлення волі відсутні. Разом з тим, суд також вище звертав увагу на висновки, викладені у постанові ВС від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к), щодо застосування приписів статті 69-1 КК. При цьому суд вище також зауважив, що обставиною, яка пом`якшує покарання обвинуваченого, є щире каяття. Однак, аналізуючи ставлення обвинуваченого до вчиненого, суд вважає, що правові підстави для призначення мінімально допустимого строку кримінального покарання, визначеного санкцією кримінального закону, також відсутні.
Згідно з частиною першою статті 70 КК при сукупності кримінальних правопорушень суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожне кримінальне правопорушення окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.
Тому суд вважає, що ОСОБА_4 слід призначити покарання за вчинення інкримінованих йому діянь з урахуванням положень частини першої статті 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді позбавлення волі.
Відповідно до приписів частини четвертої статті 70 КК за правилами, передбаченими в частинах першій третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому кримінальному правопорушенні, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку.
Як суд вже зазначив вище, стороною обвинувачення надана суду належним чином завірена копія вирок Вінницького апеляційного суду Вінницької області від 16.02.2021, згідно з яким ОСОБА_4 засуджений за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 185, частиною третьою статті 357, частиною першою статті 154 КК, з урахуванням положень частини першої статті 70 КК до покарання у виді 5 років позбавлення волі. Діяння, за вчинення яких ОСОБА_4 засуджений зазначеним вироком останнім вчинені 17.03.2019. Інкриміновані ж ОСОБА_4 діяння, які є предметом судового розгляду в зазначеному кримінальному провадженні, вчинені 08.03.2021.
Тому правові підстави для призначення ОСОБА_4 остаточного покарання згідно з приписами частини четвертої статті 70 КК відсутні. Натомість остаточне покарання слід призначити з урахуванням приписів частини першої статті 71 КК, якою визначено, що у разі, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив нове кримінальне правопорушення, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
З вироку Вінницького апеляційного суду Вінницької області від 16.02.2021 випливає, що строк відбування покарання слід рахувати з дня затримання на виконання вироку. При цьому з наданих суду матеріалів випливає, що ОСОБА_4 був затриманий 08.03.2021 безпосередньо після вчинення інкримінованих йому діянь. Відомості про те, що ОСОБА_4 був затриманий на виконання вироку від 16.02.2021, суду надані не були. Отже, на час вчинення інкримінованих ОСОБА_4 діянь останнім покарання за вироком 16.02.2021 не відбуте і надані суду матеріали не свідчать, що ОСОБА_4 почав відбувати зазначене покарання.
Слід при цьому зауважити, що частиною четвертою статті 71 КК регламентовано, що остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
Щодо застосування приписів кримінального закону щодо призначення остаточного покарання ВС зроблений ряд правових висновків, зокрема, постанови від 07.08.2019 (справа № 199/1496/17), 03.10.2019 (справа № 755/3279/18), 10.12.2019 (справа № 760/3829/16-к), 23.09.2020 (справа № 390/235/19), 26.11.2020 (справа № 199/1926/19) тощо.
При цьому в постанові від 11.12.2018 (справа № 311/480/15-к) ВС зауважив, що частина перша статті 71 КК містить імперативну вимогу про призначення судом покарання за сукупністю вироків (шляхом повного або часткового приєднання до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком) у випадку, коли засуджений вчинив новий злочин після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання. Таким чином, приєднання невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком, є обов`язком суду, який призначає покарання за сукупністю вироків.
Отже, зважаючи на викладені вище приписи кримінального закону та висновки, зроблені ВС щодо призначення остаточного кримінального покарання, суд вважає за доцільне призначити обвинуваченому остаточне покарання із застосуванням приписів частини першої та частини четвертої статті 71 КК шляхом часткового складання призначеного покарання та невідбутої частини покарання за вироком від 16.02.2021 ОСОБА_4 слід призначити остаточне покарання у виді позбавлення волі.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченому положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення його від відбування кримінального покарання з випробуванням суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС в постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме: відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
ВС, як суд зазначив вище, зауважив, що загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Згідно з вироком від 16.02.2021 ОСОБА_4 призначене покарання у виді 5 років позбавлення волі. В судовому засіданні встановлено, що ОСОБА_4 відбувати призначене покарання не розпочав, тому його невідбута частина складає саме 5 років позбавлення волі. Також з положень частини першої та четвертої статті 71 КК випливає, що остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за нове кримінальне правопорушення, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
Отже, аналізуючи доводи сторін кримінального провадження, відомості, що характеризують особу обвинуваченого, характер вчинених ним діянь, відомості щодо попередньої судимості, суд дійшов до переконання, що правові підстави для звільнення обвинуваченого від відбування призначеного покарання на підставі частини першої статті 75 КК відсутні.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання. Тому суд вважає за доцільне зауважити, що строк відбування призначеного покарання слід рахувати з дня набрання вироком законної сили. Разом з тим, відповідно до приписів частини п`ятої статті 72 КК обвинуваченому слід зарахувати строк попереднього ув`язнення до строку призначеного покарання.
Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК. Разом з тим, з наданих суду копій ухвал слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 11.03.2021 випливає, що на речові докази у кримінальному провадженні накладений арешт, який слід скасувати.
Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченого.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
УХВАЛИВ:
Визнати ОСОБА_4 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 185 та частиною третьою статті 357 Кримінального кодексу України, та призначити покарання:
- за частиною другою статті 185 Кримінального кодексу України у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі;
- за частиною третьою статті 357 Кримінального кодексу України у виді 2 (двох) років обмеження волі.
Згідно з частиною першою статті 70 Кримінального кодексу України шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим визначити ОСОБА_4 покарання у виді 4 (чотирьох) років позбавлення волі.
Відповідно до частини першої статті 71 Кримінального кодексу України шляхом часткового приєднання до призначеного покарання невідбутої частини покарання за вироком Вінницького апеляційного суду від 16.02.2021 призначити ОСОБА_4 остаточне покарання у виді 5 (п`яти) років 6 (шести) місяців позбавлення волі.
Строк відбування покарання рахувати з дня набрання вироком законної сили.
Згідно з частиною п`ятою статті 72 Кримінального кодексу України зарахувати ОСОБА_4 строк перебування під вартою з 08.03.2021 по день набрання вироком законної сили з розрахунку 1 (один) день попереднього ув`язнення за 1 (один) день позбавлення волі.
Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_4 у вигляді тримання під вартою залишити без змін до набрання вироком законної сили, але не довше ніж до 23.59 години 27.09.2021.
Речові докази:
- DVD-R диск з відеозаписами з камер відеоспостереження, який приєднано до матеріалів кримінального провадження залишити в матеріалах кримінального провадження;
- гаманець чорного кольору, в середині якого знаходиться посвідчення водія на ім`я ОСОБА_6 , два свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , посвідчення працівника поліції ВНП НОМЕР_3 на ім`я ОСОБА_6 , грошові кошти у сумі 1668 грн. (ХЗ36370239, ФГ1694976, КЄ3567227, УГ6347785, СЖ3919798, АД9930375, УА3683940, УН1020179, ЮВ4325107, ЮЄ7509908, ПЖ8806173, НТ2038775), що передані на відповідальне зберігання потерпілому ОСОБА_6 залишити останньому;
- наплічну сумку чорного кольору, в середині якої знаходиться гаманець коричневого кольору з паспортом на ім`я ОСОБА_8 , водійське посвідчення на ім`я ОСОБА_8 , запальничка в корпусі з білого металу, клубна карта «Gim Fit», банківська карта «Bank Pekao» НОМЕР_7 , банківська карта «Приватбанк» № НОМЕР_8 , що передані на відповідальне зберігання потерпілому ОСОБА_8 залишити останньому;
- мобільний телефон марки Xiaomi Redmi Not 9 в корпусі синього кольору з номером телефону НОМЕР_5 , який поміщено до спецпакету НПУ SUD 1059614, банківську карту «Кредобанк» НОМЕР_6 , яку поміщено до спецпакету НПУ SUD 1063564, що передані на зберігання до камери речових доказів Відділу поліції № 1 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області повернути ОСОБА_4 .
Арешти, накладені на зазначені речові докази на підставі ухвал слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 11.03.2021, скасувати.
Стягнути з ОСОБА_4 на користь держави 686 (шістсот вісімдесят шість) гривень 88 копійок витрат на залучення експертів.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а засудженим, який утримується під вартою в той же строк з дня отримання копії вироку.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вирок вручається негайно після його проголошення.
Суддя:
