Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 18 жовтня 2023 року
у справі № 722/1818/22
Кримінальна юрисдикція
Щодо недопустимості доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини
ФАБУЛА СПРАВИ
За вироком суду першої інстанції ОСОБА_7 засуджено за ч. 4 ст. 185 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Апеляційний суд ухвалою залишив вирок місцевого суду щодо ОСОБА_7 без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Для оцінки допустимості показань визначальним є дотримання права особи зберігати мовчання і права користуватися правовою допомогою захисника, а, відповідно, і права бути поінформованим про такі права. Порушення цих прав має або може мати прямий вплив на зміст отриманих показань і, таким чином, такі порушення є релевантним фактором для оцінки допустимості доказів.
Обов`язок забезпечити особі фундаментальні права не залежить від ступеня обґрунтованості підозри та/або впевненості сторони обвинувачення в її обґрунтованості, а також від готовності органу правопорядку пред`явити формальну підозру. Чи буде в подальшому особа повідомлена про підозру проти неї, не є важливим для оцінки допустимості показань такої особи, отриманих за умов, що порушують її фундаментальні права, зокрема право на допомогу захисника і право зберігати мовчання.
Особа має право зберігати мовчання і не давати жодних показань чи пояснень під час проведення будь-яких процесуальних дій у рамках кримінального провадження. Також особа має бути інформована про таке право.
Стаття 52 КПК передбачає, що участь захисника є обов'язковою щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років, незалежно від їх клопотання про це або навіть попри чітко виражену відмову від правової допомоги.
Суд не залишає поза увагою, що в матеріалах кримінального провадження на момент проведення оспорюваних захистом слідчих дій, відсутні офіційні документи, які б вказували на те, що ОСОБА_7 був затриманий або йому було вручено письмове повідомлення про підозру, в порядку, передбаченому КПК.
Разом з тим обставини цієї справи свідчать про те, що працівники поліції, приїхавши на місце, de facto поводились із ОСОБА_7, як із підозрюваним. Зокрема, вони одразу відвели його в сторону і просили зізнатися у вчиненні злочину, що підтверджує свідок ОСОБА_11 (доказів, які б пояснювали інший характер такої «приватної» розмови працівників поліції із засудженим, сторона обвинувачення не надала). Більше того, вони не допустили під час цього спілкування бабусю засудженого ОСОБА_7 - ОСОБА_12, незважаючи на те, що знали, що він є неповнолітнім. При цьому, за результатом такої «розмови», працівники поліції отримали самовикривальні показаня від ОСОБА_7, тобто вже очевидно підозрювали засудженого, але після цього не роз'яснили йому право на захист і право не свідчити проти себе, а почали фіксувати його показання на відеозапис та документувати їх у протоколах огляду місця події та добровільної видачі.
ВИСНОВКИ: У цій справі Верховний Суд не знайшов підтвердження тому, що до бесіди з працівниками поліції, або під час надання показань, що були зафіксовані в оспорюваних доказах, засуджений був повідомлений про його право зберігати мовчання та про інші права, якими наділена підозрювана особа, а сторона обвинувачення не надала відомостей зворотнього. За таких умов пояснення підозрюваної особи, надані працівникам поліції і відображені у протоколі огляду місця події, протоколі добровільної видачі та відеозаписі з бодікамер поліцейських є недопустимими.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: порушення засад кримінального провадження, принцип свободи від самовикриття, привілеї проти самовикриття, право на адвоката, кримінальна відповідальність неповнолітніх
