Єдиний державний реєстр судових рішень
УХВАЛА
23 червня 2026 року
м. Київ
справа № 280/726/20
адміністративне провадження № К/990/25887/26
Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Загороднюк А.Г., перевіривши касаційну скаргу Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16 червня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
УСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства Юстиції України, Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України «Про звільнення» №4200/к від 24 грудня 2019 року із змінами відповідно до наказу Міністерства юстиції України №6/к від 02 січня 2020 року з посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області;
- поновити позивача на посаді заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області з 03 січня 2020 року або перевести на рівнозначну посаду до державного органу, якому передаються повноваження та функції такого органу.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 26 січня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року у справі №280/726/20 скасовано, а справу №280/726/20 направлено на новий розгляд до Запорізького окружного адміністративного суду.
Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 27 лютого 2023 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 16 червня 2023 року залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Міністерства юстиції України №4200/к від 24 грудня 2019 року зі змінами відповідно до наказу Міністерства юстиції України №6/к від 02 січня 2020 року з посади заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника головного територіального управління юстиції з питань державної реєстрації - начальника Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області з 03 січня 2020 року.
Стягнуто з Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03 січня 2020 року по 16 червня 2023 року включно в розмірі 1101334 (один мільйон сто одна тисяча триста тридцять чотири) гривні 71 коп., з якої утримано податки та інші обов`язкові платежі.
06 вересня 2024 року Південно-Східним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м. Дніпро) подано до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16 червня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2024 року у цій справі.
Постановою Верховного Суду від 05 березня 2026 року постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 08 серпня 2024 року скасовано з підстави не забезпечення судом належного дотримання прав скаржників на участь у судових засіданнях. Справу направлено до Третього апеляційного адміністративного суду на новий розгляд.
Ухвалою Третього апеляційного адміністративного суду від 31 березня 2026 року розгляд справи призначено у судовому засіданні за участю сторін та /або їх представників.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2026 року апеляційну скаргу Міністерства юстиції України та Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) залишено без задоволення.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16 червня 2023 р. в адміністративній справі №280/726/20 залишено без змін.
05 червня 2026 року через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16 червня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2026 року у справі №280/726/20.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Перевіривши зміст оскаржуваних судових рішень, доводи касаційної скарги, суд касаційної інстанції виходить з наступного.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів".
Згідно з частиною першою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Так, імперативними приписами частини четвертої статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Крім того, при поданні касаційної скарги на підставі пунктів 1-3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначені скаржником норми права, які на його переконання неправильно застосовано судами, повинні врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо їх застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову та/або заперечень сторін (наприклад, з точки зору порушення їх позивачем/відповідачем).
Відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.
У касаційній скарзі скаржник повинен навести мотиви незгоди з судовим рішенням з урахуванням передбачених КАС України підстав для його скасування або зміни (статті 351 - 354 Кодексу) з вказівкою на конкретні висновки суду, рішення якого оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом при прийнятті відповідного висновку. Крім того, скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або обґрунтувати необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Отже, касаційна скарга повинна містити посилання на конкретні порушення відповідної норми (норм) права чи неправильність її (їх) застосування. Скаржник повинен зазначити конкретні порушення, що є підставами для скасування або зміни судового рішення (рішень), які, на його думку, допущені судом при його (їх) ухваленні, та навести аргументи в обґрунтування своєї позиції.
З урахуванням змін до КАС України, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Перевіркою змісту касаційної скарги на предмет дотримання вимог статті 330 КАС України встановлено, що у якості підстав касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункти 1,2, 3 частини 4 статті 328 КАС України.
У контексті підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 4 статті 328 КАС України, скаржник зазначає про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 22 квітня 2021 року у справі №440/395/20, що призвело до неправильного визначення належного способу судового захисту та, як наслідок, до неправильного вирішення спору.
Так, при встановленні доцільності посилання на постанови Верховного Суду, на які покликається скаржник у касаційній скарзі, як підставу для перегляду оскаржуваного рішення за пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, кожен правовий висновок Верховного Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів.
У такому випадку правовий висновок розглядається "не відірвано" від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів.
У справі № 440/395/20 предметом судового розгляду були правовідносини, що виникли у зв`язку зі звільненням державного службовця органів юстиції внаслідок реалізації постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції». Позивач оскаржував звільнення, посилаючись на те, що фактично відбулася не ліквідація державного органу, а його реорганізація шляхом передачі функцій та повноважень новоствореному міжрегіональному управлінню юстиції, разом з тим, позивачем було заявлено вимоги про поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суд першої інстанції, із висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанції, констатував, що Законом України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу Міністерства юстиції України від 26 грудня 2019 року №4360/к «Про звільнення»), який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб`єкта призначення, а не його обов`язок щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов`язкового проведення конкурсу.
Суди дійшли висновку, що оскаржуваний наказ в частині припинення державної служби позивача відповідає вимогам статті 22 Закону України «Про державну службу», при цьому відповідачем дотримано вимоги частини 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо належного персонального попередження позивача не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення, тому відсутні підстави для поновлення позивача на посаді та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
З огляду на викладене суди констатували, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є: визнання протиправним наказу про звільнення в частині зміни формулювання причин звільнення з посади позивача.
Незважаючи на подібність норм правового регулювання у справі, яку наводить скаржник у касаційній скарзі, та у справі, яка розглядається, обставини указаних справ є відмінними, оскільки у наведеній скаржником справі урегулювання правовідносин здійснювалось на підставі нормативних актів, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, якими не встановлювався обов`язок власника щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов`язкового проведення конкурсу.
Натомість у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій констатовано, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які цей працівник може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.
Зокрема, переглядаючи цю справу у касаційному порядку Верховний Суд вказав, що за такого правового регулювання встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
Верховний Суд уважає необхідним указати, що результат вирішення у кожній справі зумовлений конкретними обставинами та оцінкою доказів. Аналіз висновків судів попередніх інстанції у цій справі та наведеним скаржником судовими рішеннями суду касаційної інстанції, свідчить про те, що вони ґрунтуються на різних фактичних обставинах справи, що зумовило різне правозастосування норм, що регулюють спірні правовідносини, а отже й різні висновки, яких дійшли суди.
Суд звертає увагу на те, що різниця у встановлених обставинах у сукупності з наданими сторонами доказами об`єктивно впливає на умови застосування правових норм, а тому сам факт наявності судових рішень, якими відмовлено у задоволенні позовних вимог у цій категорії спорів, не свідчить про неправильне застосування судами норм права у цій справі.
Посилання на практику Верховного Суду без аналізу та врахування обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було зроблено відповідні висновки, без доведення подібності правовідносин у справах щодо оцінки того чи іншого аргументу, які зроблені на підставі встановлених фактичних обставин конкретної справи і наявних в матеріалах справи доказів, не є свідченням застосування судом апеляційної інстанції у цій справі норм матеріального права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування.
Таким чином, наведені скаржником доводи не узгоджуються з наведеною підставою касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Поряд із цим, обґрунтовуючи наявність підстав допуску скарги до касаційного перегляду касант покликається на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає про необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі № 280/726/20.
Стверджує, що судового дослідження потребує питання співвідношення пункту 1 та пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»; виникла необхідність уточнення меж субсидіарного застосування норм КЗпП України до відносин державної служби після набрання чинності Законом України №117-IX; уточнення потребує питання правових наслідків припинення юридичної особи публічного права для обрання належного способу судового захисту.
В контексті заявлених скаржником підстав для касаційного перегляду, Верховний Суд зазначає, що відступленням від висновку, зокрема, є: повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (пункт 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.
Окрім того, Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію «якість закону»), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.
Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
Разом з тим, зміст касаційної скарги не дає підстав для висновку, що скаржник навів належне обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі №280/726/20.
Сама по собі незгода скаржника із позицією Верховного Суду у справі №280/726/20 не може бути підставою для відступлення від усталеної судової практики.
Інших прикладів судових рішень, ухвалених після прийняття Верховним Судом вказаних постанов, у яких Верховний Суд по іншому застосовує норми права у подібних правовідносинах скаржник не наводить.
У даному випадку Суд звертається до висновку Європейського суду з прав людини, викладеного у пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom), згідно з яким: «в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом Суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 викладено висновок, згідно з яким, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання».
Зважаючи на викладене, з урахуванням тих мотивів Верховного Суду, які наведені вище, Суд уважає, що скаржником не доведено вмотивовано обґрунтованої необхідності відступлення від відповідного висновку Верховного Суду та не убачає достатніх, переконливих та вагомих аргументів касаційної скарги у розрізі вмотивованої обґрунтованості наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України щодо відступлення від висновку із застосування норм права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі №280/726/20.
Верховний Суд при прийнятті цієї постанови керується принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 03 грудня 2003 року у справі «Рябих проти Росії», від 09 листопада 2004 року у справі «Науменко проти України», від 18 листопада 2004 року у справі «Праведная проти Росії», від 19 лютого 2009 року у справі «Христов проти України», від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.
Таким чином, доводи касаційної скарги, щодо наявності підстав відкриття касаційного провадження за пунктом 2 частини 4 статті 328 КАС України, не знайшли свого підтвердження.
Поряд із цим, у контексті підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 240-1 КЗпП України та визначення належного способу захисту у разі припинення юридичної особи публічного права.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
Так, в межах перевірки підстав для відкриття касаційного провадження у справі, суд касаційної інстанції оцінює правильність/неправильність застосування тієї чи іншої норми права судами попередніх інстанцій при постановленні оскаржуваних рішень, відтак, вказівка на незастосування/ можливість застосування норм права судами попередніх інстанцій при вирішенні указаного спору не є належним обґрунтуванням підстав касаційного оскарження у розумінні статей 328, 330 КАС України.
Суд звертає увагу скаржника, що при поданні касаційної скарги на підставі пунктів 1-3 частини четвертої статті 328 КАС України зазначені скаржником норми права, які на його переконання неправильно застосовано судами, повинні врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо їх застосування ставилося перед судами попередніх інстанції в межах підстав позову та/або заперечень сторін (наприклад, з точки зору порушення їх позивачем/відповідачем).
Своєю чергою, дослідженням змісту судових рішень у цій справі встановлено, що питання застосування статті 240-1 КЗпП України у межах підстав позову перед судами не ставилося, відтак, указане покликання автора касаційної скарги Суд вважає безпідставним.
Сам по собі факт відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування певної норми права не є достатньою підставою для відкриття касаційного провадження у справі. Необхідним є належне й аргументоване обґрунтування як помилки судів щодо її застосування, так і потреби у формуванні відповідного правового підходу.
З огляду на викладене Суд уважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Разом з тим, автор касаційної скарги покликається на частину п`яту статті 353 КАС України та стверджує про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та стверджує про неправильне розуміння судами меж обов`язковості висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26 січня 2023 року у справі № 280/726/20.
Касант зазначає, що суд першої інстанції, а згодом і Третій апеляційний адміністративний суд фактично витлумачили постанову Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі № 280/726/20, як таку, що наперед визначила результат нового розгляду справи.
Суд відхиляє таке обґрунтування скаржника, з огляду на наступне.
Так, постановою Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі № 280/726/20 скасовано рішення судів попередніх інстанцій та направлено справу на новий розгляд з огляду на неповно встановлені фактичні обставини справи щодо обставин звільнення позивача, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень.
Тобто, судом касаційної інстанції досліджувалась правова природа застосування приписів КЗпП до спірних правовідносин та особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі реорганізації, ліквідації державного органу.
Своєю чергою, дослідженням судових рішень у цій справі встановлено, що судами враховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 26 січня 2023 року у справі № 280/726/20. Разом з тим, твердження скаржника щодо того, що під час нового розгляду справи суди сприйняли указану постанову Верховного Суду «не як орієнтир для подальшого розгляду справи, а як вказівку щодо кінцевого результату спору» є припущенням, яке ґрунтується на суб`єктивному сприйнятті скаржником змісту оскаржуваних судових рішень.
На підставі викладеного Суд відхиляє покликання скаржника на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених частиною п`ятою статті 353 КАС України.
Разом із тим, скаржник стверджує про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, вважає, що постановляючи оскаржувані рішення у цій справі суди попередніх інстанції неповно з`ясували обставини справи та не дослідили питання виконуваності судового рішення; не надали оцінки доводам апеляційної скарги Міністерства юстиції України, до якої приєдналось Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро); неналежно мотивували судові рішення всупереч вимогам статті 242 КАС України, що призвело до неправильного застосування норм матеріального та процесуального права.
Так, відповідно до приписів частини третьої статті 353 КАС України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд, якщо: справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави його відводу обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; справу розглянуто адміністративними судами за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі; судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, які зазначені в судовому рішенні; судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглядала справу; судове рішення ухвалено судом з порушенням правил юрисдикції (підсудності), визначених статтями 20, 22, 25-28 цього Кодексу.
Аналіз наведеної норми дає підстави для висновку, що перелік підстав для касаційного оскарження судових рішень у зв`язку із порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права, є вичерпним і касаційна скарга повинна бути обґрунтована виключно такими доводами.
Суд звертає увагу скаржника, що суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, оскільки в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
Отже, відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження або їх некоректне (помилкове) визначення, або визначення безвідносно до предмета спору у конкретній справі, у якій подається касаційна скарга, унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Згідно з пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
При цьому, такий недолік касаційної скарги зумовлює її повернення одноособово суддею, без аналізу колегією суддів дотримання решти вимог, визначених статтею 330 КАС України.
За таких обставин, касаційна скарга підлягає поверненню як така, що не містить належно обґрунтованих підстав касаційного оскарження.
На підставі вищенаведеного та керуючись положеннями статей 328, 330, 332 КАС України,
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 16 червня 2023 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2026 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача - Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - повернути особі, яка її подала.
Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи. Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
СуддяА.Г. Загороднюк
