У х в а л а
2 березня 2021 року
м. Київ
Справа № 477/874/19
Провадження № 14-24 цс 21
Велика Палата Верховного Суду у складі
судді-доповідача Гудими Д. А.,
суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Пророка В. В., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
ознайомилася з матеріалами справи за позовом ОСОБА_1 (далі - позивачка) до ОСОБА_2 (далі - страхувальник), Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» (далі - страховик) про відшкодування шкоди
за касаційними скаргами позивачки та страховикана рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 грудня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року і
в с т а н о в и л а:
у серпні 2017 року позивачка звернулася до суду з позовною заявою, у якій з урахуванням уточнень просила стягнути:
- зі страхувальника - 20 892,24 грн відшкодування майнової шкоди, 2 990 000,00 грн відшкодування моральної шкоди, 9 050,00 грн витрат на правничу допомогу;
- зі страховика - 192 054,90 грн відшкодування майнової шкоди та 9 602,75 грн відшкодування моральної шкоди з урахуванням виплаченого страхового відшкодування.
Мотивувала позовну заяву так:
- 22 червня 2017 року на автодорозі М-14 Одеса - Мелітополь - Новоазовськ біля села Грейгового Вітовського району Миколаївської області з вини страхувальника, який керував транспортним засобом «Subaru Outback» з номерним знаком НОМЕР_1 , сталася дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) - зіткнення з автомобілем ВАЗ-2107 з номерним знаком НОМЕР_2 , яким керував ОСОБА_3 ;
- цивільно-правова відповідальність страхувальника застрахована у страховика згідно з полісом № АК/6006631 від 3 липня 2016 року;
- 1 жовтня 2018 року Жовтневий районний суд Миколаївської області у справі № 477/1981/17 ухвалив вирок, згідно з яким: визнав страхувальника винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України; призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотири роки з позбавленням права керування транспортними засобами на строк три роки; частково задовольнив цивільний позов позивачки та стягнув зі страхувальника на користь позивачки 217 374,53 грн відшкодування майнової шкоди та 200 000,00 грн відшкодування моральної шкоди;
- 19 березня 2019 року Миколаївський апеляційний суд постановив ухвалу, згідно з якою скасував вирок суду першої інстанції у частині цивільного позову, а кримінальне провадження у цій частині направив на новий розгляд до суду першої інстанції; в іншій частині вирок залишив без змін;
- внаслідок ДТП позивачка як пасажир, яка у момент зіткнення транспортних засобів перебувала на задньому сидінні автомобіля ВАЗ-2107, отримала тілесні ушкодження середньої тяжкості, у зв`язку з якими перенесла оперативне втручання, отримує довготривале лікування та продовжує отримувати медичну допомогу з відновлення здоров`я;
- через отримані тілесні ушкодження позивачці заподіяна майнова шкода, яка складається з витрат, пов`язаних із лікуванням, у сумі 20 892,24 грн і втраченого доходу у сумі 200 000,00 грн внаслідок ушкодження здоров`я фізичної особи-підприємця;
- через перенесений фізичний біль позивачка зазнала моральної шкоди, вираженої не лише у фізичних, але й душевних стражданнях, у необхідності стороннього догляду через безпорадний стан, у позбавленні можливості вести звичайний спосіб життя.
27 грудня 2019 року Жовтневий районний суд Миколаївської області ухвалив рішення, згідно з яким позов задовольнив частково: стягнув зі страховика 9 049,13 грн відшкодування майнової шкоди, 452,47 грн відшкодування моральної шкоди, 45,03 грн витрат на правову допомогу, а зі страхувальника - 199 095,06 грн моральної шкоди та 942,32 грн витрат на правову допомогу. Мотивував рішення так:
- позивачка була пасажиром одного з двох автомобілів-учасників ДТП та є постраждалою внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки. Відносини щодо відшкодування шкоди у цьому спорі регулюють «статті 1178, 1188 Цивільного кодексу України» (далі - ЦК України), з яких стаття 1188 ЦК України є спеціальною щодо статті 1166 ЦК України;
- відповідно до частин першої та другої статті 1188 ЦК України у разі відшкодування витрат потерпілій особі власником джерела підвищеної небезпеки, який не є винним у завданні зазначеної шкоди, такі витрати автоматично переходять в розряд шкоди, яку цей власник поніс із вини іншої особи, винної у ДТП; тому у такому випадку слід керуватися пунктом 1 частини першої статті 1188 ЦК України;
- якщо доведена вина особи, яка завдала шкоду, відповідальність за таку шкоду не може бути покладена на іншу особу, вина якої у її завданні відсутня. Тому немає підстав для покладення відповідальності за завдані позивачці матеріальні збитки та моральну шкоду на водія автомобіля ВАЗ-2107 ОСОБА_3 ;
- згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 4 липня 2018 року у справі № 755/18006/15-ц, саме страховик має відшкодувати шкоду позивачці в межах суми ліміту страхового відшкодування. Указаний ліміт відповідно до полісу № АК/6006631 (договору страхування) становить 200 000,00 грн на одну особу за шкоду, заподіяну життю та здоров`ю, і 100 000,00 грн за шкоду, заподіяну майну;
- страховик виплатив позивачці страхове відшкодування у сумі 9 501,61 грн, з яких 9 049,14 грн - витрати на лікування, а 452,47 грн - відшкодування моральної шкоди;
- різниця між уже здійсненою позивачці страховиком виплатою на лікування у розмірі 9 049,14 грн і визнаною страховиком загальною сумою витрат на лікування (18 098,26 грн) має бути стягнута зі страховика у сумі 9 049,13 грн, що теж не виходить за межі ліміту страхової виплати;
- згідно з частиною другою статті 25 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV) відшкодувати позивачці треба «різницю між доходом, який вона отримала протягом фактичного терміну непрацездатності, та середньомісячним доходом з розрахунку суми її сукупного доходу за попередній рік». Однак «суд позбавлений можливості визначити розмір відшкодування за вказаний період, адже позивачка не надала доказів щодо її доходу у період непрацездатності». Тому у цій частині вимоги позивачки не є обґрунтованими;
- беручи до уваги перенесені позивачкою фізичний біль від завданих тілесних ушкоджень, її моральні страждання, зумовлені безпомічністю через спричинені травми, неможливість вести повноцінне життя у період непрацездатності, приділити належну увагу та турботу своїм неповнолітнім дітям, переживання через поведінку страхувальника, винного у таких її стражданнях і який ухилився від надання будь-якої допомоги, зокрема матеріальної, ураховуючи критерії справедливості та співмірності розмір відшкодування завданої моральної шкоди становить 200 000,00 грн. З огляду на «належну до стягнення на користь позивачки зі страховика суму відшкодування витрат на лікування, а також уже виплачену суму відшкодування моральної шкоди, зі страховика належить стягнути як відшкодування моральної шкоди 452,47 грн, а решту суми у розмірі 199 095,06 грн - зі страхувальника»;
- згідно зі статтею 26-1 Закону №1961-IV і статтею 1194 ЦК України різницю між визначеною до відшкодування моральною шкодою та страховою виплатою слід стягнути зі страхувальника;
- у межах задоволених позовних вимог слід пропорційно стягнути з відповідачів витрати на правничу допомогу. Так, із заявлених вимог суд задовольнив 4,25 % від суми вимог про відшкодування майнової шкоди та 6,66 % від суми відшкодування моральної шкоди (всього - 10,91 %). Тобто з 9 050,00 грн відшкодувати треба 987,35 грн (9 050,00 х 10,91% = 987,35 грн). Із загальної суми задоволених вимог («зокрема, 208 596,66 грн») 95,44 % суд стягнув зі страхувальника, а інші зі - страховика. Тому з першого як відшкодування витрат на правничу допомогу слід стягнути 942, 32 грн (987,35 грн х 95,44 % = 942,32 грн), а зі страховика - 45,03 грн (987,35 грн - 942,32 грн = 45,03 грн).
30 квітня 2020 року Миколаївський апеляційний суд прийняв постанову, згідно з якою рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 грудня 2019 року у частині розмірів відшкодування шкоди та судових витрат змінив: стягнув зі страховика 190 950,86 грн відшкодування майнової шкоди, 9 547,53 грн відшкодування моральної шкоди та 4 525,00 грн витрат на правничу допомогу; стягнув зі страхувальника 20 892,24 грн відшкодування майнової шкоди, 190 000,00 грн відшкодування моральної шкоди та 4 525,00 грн витрат на правову допомогу. Мотивував постанову так:
- страховик має нести відповідальність за шкоду, заподіяну здоров`ю позивачки. Натомість помилковим є висновок про те, щошкоду, завдану позивачці внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, повинні нести особи, які спільно її завдали на підставі частини другої статті 1188 ЦК України та пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV. Немає доказів того, що дії водія автомобіля ВАЗ-2107 знаходяться у причинно-наслідковому зв`язку із ДТП. Це підтвердив висновок автотехнічної експертизи від 19 серпня 2017 року № 17-825, проведеної в рамках кримінального провадження. Крім того, суд не встановив протиправність поведінки водія ОСОБА_4 і причинно-наслідкового зв`язку між його поведінкою та завданою позивачці шкодою;
- суд першої інстанції визначив витрати, пов`язані з лікуванням позивачки, у сумі 18 098,26 грн на підставі висновку лікаря-експерта від 29 травня 2019 року, а також урахувавши, що частина копій наданих нею документів були неякісними. Однак, дослідивши оригінали, копії квитанцій та чеків, апеляційний суд вважає, що витрати з придбання пакетів, підгузків, пелюшок, мийних засобів і витрат на пальне у розмірі 2 793,98 грн були необхідними для належного догляду за позивачкою, яка внаслідок отриманих тілесних ушкоджень деякий час була прикута до ліжка та знаходилась у безпорадному стані. Тому у розумінні статті 24 Закону № 1961-IV ці витрати на утримання та медичне піклування слід стягнути на користь позивачки у заявленому нею розмірі;
- суд не встановив грубої необережності позивачки, яка сприяла би виникненню шкоди чи її збільшенню, а тому аргумент страхувальника про застосування частини другої статті 1193 ЦК України є безпідставними;
- через перебування «протягом 5 місяців на лікарняному у період з 22 червня 2017 року по 14 грудня 2018 року» позивачка була позбавлена можливості займатися адвокатською діяльністю. Тому неотриманий нею дохід за вказаний період становить 200 000,00 грн (5 міс. х 40 000,00 грн);
- виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, на користь позивачки слід стягнути 200 000,00 грн відшкодування моральної шкоди;
- оскільки заявлені позовні вимоги слід задовольнити частково, то понесені позивачкою витрати на оплату наданої їй професійної правничої допомоги треба відшкодувати пропорційно розміру задоволених вимог, тобто по 4 525,00 грн з кожного відповідача.
У травні 2020 року страховик подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 грудня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року у частині задоволених позовних вимог щодо страховика й ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. Страховик мотивував касаційну скаргу так:
- суди не застосували висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 17 липня 2019 року у справі № 556/1514/16-ц щодо застосування пункту 9.4 статті 9, пункту 22.1 статті 22, статті 23, пункту 36.1 статті 36 Закону № 1961-IV. Згідно з цим висновком розмір усіх здійснених страхових відшкодувань за шкоду, заподіяну життю та здоров`ю однієї особи, не може перевищувати страхову суму за таку шкоду;
- суди не застосували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2019 року у справі №161/13437/15-ц і від 3 грудня 2018 року у справі № 715/1586/17, щодо застосування частини другої статті 1188 ЦК України та пункту 36.3 статті 36 Закону № 1961-IV. Згідно з цим висновком, якщо шкоду завдано іншим особам внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, то її відшкодування треба покласти на власників джерел підвищеної небезпеки, які спільно завдали шкоду незалежно від їхньої вини;
- суди не застосували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 липня 2018 року у справі № 335/13421/15-ц і від 22 травня 2019 року у справі № 201/10980/16-ц, щодо застосування статті 25 Закону № 1961-IV під час визначення розміру шкоди у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності;
- апеляційний суд, порушивши припис частини третьої статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), безпідставно взяв до уваги подані позивачкою до цього суду нові докази: довідку про доходи, надану Миколаївською обласною колегією адвокатів (т. 3 а. с. 32), і лист Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Миколаївській області (т. 3 а. с. 33).
26 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою страховика та зупинив виконання судових рішень до закінчення касаційного провадження. У цій ухвалі вказав, зокрема, таке:
- страховик зазначив підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норми права без урахування викладених у постановах Верховного Суду у справах № 556/1514/16-ц, 161/13437/15-ц, 715/1586/17, 335/13421/15-ц, 192/506/14, 201/10980/16-ц висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- страховик стверджує про порушення норм процесуального права, що унеможливлює встановлення фактичних обставин справи, а саме те, що апеляційний суд встановив обставини справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У червні 2020 року на адресу Верховного Суду від позивачки надійшов відзив на касаційну скаргу страховика, у якому вона просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, постанову апеляційного суду змінити у частині стягнення зі страхувальника 190 000,00 грн відшкодування моральної шкоди, стягнувши з нього 2 990 000,00 грн такого відшкодування. Зазначила, що наведені у касаційній скарзі доводи страховика стосовно незастосування судами положень частини другої статті 1188 ЦК України є необґрунтованими.
У червні 2020 року позивачка подала касаційну скаргу, у якій просить рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 грудня 2019 року скасувати повністю, а постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року скасувати у частині стягнення зі страхувальника 190 000,00 грн моральної шкоди й ухвалити в цій частині нове рішення, згідно з яким задовольнити позовні вимоги про стягнення зі страхувальника 2 990 000,00 грн моральної шкоди. Мотивувала касаційну скаргу так:
- суди не застосували висновок, викладений у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2018 року у справі № 757/32334/15-ц і від 11 вересня 2019 року у справі № 191/48/16-ц, щодо застосування статті 23 ЦК України під час визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди;
- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах з наданням вичерпного переліку обставин, які треба враховати під час визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, або роз`яснення поняття «інші обставини, що мають істотне значення», передбаченого у частині третій статті 23 ЦК України;
- вказує на тривалий судовий розгляд її справи, оскільки спір залишається невирішеним «майже три роки».
6 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою позивачки. У вказаній ухвалі вказав, що позивачка зазначила підставами касаційного оскарження судових рішень неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме:
- визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суди попередніх інстанцій не врахували викладені у постановах від 11 вересня 2019 року у справі № 191/48/16-ц і від 28 березня 2018 року у справі № 757/32334/15-ц висновки Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду щодо обставин, які мають брати до уваги суди, здійснюючи відповідні розрахунки (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України);
- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах з наданням вичерпного переліку обставин, які слід врахувати під час визначення розміру грошового відшкодування моральної шкоди, або роз`яснення поняття «інші обставини, що мають істотне значення», передбаченого у частині третій статті 23 ЦК України (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України);
- позивачка вказала про порушення судами норм процесуального права, що унеможливило встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
1 липня 2020 року на адресу Верховного Суду від страховика надійшла заява про поворот виконання рішення суду. Згідно з вказаною заявою через відкриття виконавчих проваджень та арешт коштів боржника постанова апеляційного суду була виконана в повному обсязі до постановлення Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвали про зупинення виконання рішення суду. Просить вирішити питання про поворот виконання судових рішень у цій справі.
У серпні 2020 року від страхувальника до суду касаційної інстанції надійшов відзив на касаційну скаргу позивачки. Просить зазначену касаційну скаргу задовольнити частково: скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд. Страхувальник зазначив, що тілесні ушкодження були спричинені як через його дії, так і через недбалість самої потерпілої, що впливає на розмір відшкодування.
У вересні 2020 року позивачка подала відповідь на відзив страхувальника, у якому виклала доводи, аналогічні наведеним у її касаційній скарзі. Зазначила, що вину страхувальника у ДТП, у якій вона постраждала, встановив суд, з огляду на що цей факт не можна знову оспорювати у порядку цивільного судочинства.
14 вересня 2020 року позивачка подала два клопотання про внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності статтям 61, 62 і 64 Конституції України частини другої статті 1188 ЦК України, а також щодо відповідності статтям 42, 43 і 46 Конституції України пункту 2 частини першої статті 25 Закону № 1961-IV.
22 жовтня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду призначив справу до розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення сторін.
3 лютого 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Мотивував так:
1) необхідно відступити від викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду від 2 липня 2019 року № 689/1388/16-к висновку щодо застосування частини другої статті 1188 ЦК України, а саме про те, що є «необґрунтованими посилання представника на положення частини другої статті 1188 ЦК України як на підстави для стягнення з іншої або декількох осіб виплат на відшкодування шкоди, завданої потерпілій особі… (пасажиру автобуса), оскільки вказана норма визначає обов`язок осіб, які спільно завдали шкоди іншим особам внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, відшкодувати завдану шкоду незалежно від їхньої вини, а винним у ДТП і, відповідно, особою, яка завдала збитків, визнано особу…, а не водія автобуса». Тобто Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду вважав, що оскільки вина водія автобуса у спричиненні ДТП не доведена, то і покласти на нього відповідальність неможливо.
На думку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, від такого висновку слід відступити, вказавши, що у випадку завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки іншим особам застосовується правило, передбачене частиною другою статті 1188 ЦК України, а не положення статей 1166 чи 1187 ЦК України. Згідно з цим правилом, якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, то особи, які спільно завдали шкоди, зобов`язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини. Позивач має право вимагати виконання обов`язку частково або в повному обсязі як від усіх винних у скоєнні ДТП осіб, так і від будь-кого з них окремо.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зауважив, що суди попередніх інстанцій у справі № 477/874/19 для обчислення неотриманих позивачкою доходів у зв`язку з ушкодженням її здоров`я, хоча й зазначили пункт 2 частини першої та частину другу статті 25 Закону № 1961-IV, але застосували механізм, передбачений статтею 1198 ЦК України.
2) за однакових обставин суди неоднаково застосовують положення статті 1198 ЦК України та статті 25 Закону № 1961-IV. Зокрема:
- Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що неотримані доходи потерпілого треба обчислювати відповідно до положень ЦК України. Такий підхід базується на тому, що у рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012 вказано, що «конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного, Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу». Для вирішення того, яку норму слід застосувати - ЦК України чи Закону № 1961-IV, - необхідно звернутися до частини другої статті 4 ЦК України, яка закріплює пріоритет норм цього кодексу над нормами інших законів. Такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів із констатацією пріоритету норм ЦК України над нормами інших законів підтримував як Конституційний Суд України (рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), так і Верховний Суд України (постанови від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15);
- Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 липня 2018 року у справі № 335/13421/15 (провадження № 61-13924св18) виснував, що треба застосовувати частину першу статті 25 Закону № 1961-IV, оскільки доходи потерпілого, який забезпечує себе роботою самостійно, обчислюються як різниця між доходом за попередній до ДТП календарний рік і доходом, отриманим у тому календарному році, коли особа була тимчасово непрацездатною.
З огляду на зазначене Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що у справі є виключна правова проблема, вирішення якої необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики, а саме очевидною є необхідність формування єдиної практики застосування статей 1188 і 1198 ЦК України, статті 25 Закону № 1961-IV стосовновідшкодування заподіяння шкоди при взаємодії джерел підвищеної небезпеки для розумної передбачуваності судових рішень. Оскільки у переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідками вирішення вказаної правової проблеми має стати орієнтиром для вирішення подібних справ судами першої й апеляційної інстанцій.
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати (частина четверта статті 403 ЦПК України).
Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України. Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.
На думку Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), поняття «якість закону» означає, що національне законодавство має бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. G. та інші проти Болгарії» (C. G. and Others v. Bulgaria, заява № 1365/07,§ 39), від та від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine, заява № 21722/11, § 170)).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції» (Cantoni v. France, заява № 17862/91, § 31-32) та від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine, заява № 20372/11, § 65)).
Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду, та з огляду на те, що у справі є виключна правова проблема, яка полягає у неоднаковому застосуванні у подібних правовідносинах статей 1188, 1198 ЦК України та статті 25 Закону № 1961-IV під час вирішення справ, які, як правило, є малозначними в силу закону, Велика Палата Верховного Суду приймає справу № 477/874/19 до розгляду.
Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
У суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (частина перша статті 402 ЦПК України).
Отже, Велика Палата Верховного Суду розглядатиме справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами та без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення (частина одинадцята статті 272 ЦПК України).
3 листопада 2020 року страхувальник подав клопотання про зупинення розгляду справи до набрання законної сили рішенням у справі № 477/1981/17 за його заявою про перегляд вироку Жовтневого районного суду Миколаївської області від 1 жовтня 2018 року за нововиявленими обставинами.
Велика Палата Верховного Суду вважає вказане клопотання страхувальника необґрунтованим, оскільки розгляд зазначеної заяви про перегляд вироку за нововиявленими обставинами не унеможливлює розгляд справи № 477/874/19.
Керуючись частиною тринадцятою статті 7, частиною першою статті 402, частинами четвертою та п`ятою статті 403 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
у х в а л и л а :
1. Прийняти для продовження розгляду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» про відшкодування шкоди за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія «Арсенал Страхування» на рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 27 грудня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 квітня 2020 року.
2. У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення розгляду справи відмовити.
3. Призначити справу до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами на 6 квітня 2021 року у приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
4. Надіслати учасникам справи копії цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання й оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Т. О. АнцуповаВ. С. Князєв В. В. БританчукГ. Р. Крет Ю. Л. ВласовЛ. М. Лобойко І. В. Григор`єваК. М. Пільков М. І. ГрицівВ. В. Пророк В. І. ДанішевськаЛ. І. Рогач Ж. М. ЄленінаО. М. Ситнік О. С. ЗолотніковВ. М. Сімоненко Л. Й. КатеринчукІ. В. Ткач
