Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 15 вересня 2020 року
у справі № 205/4196/18[1]
Цивільна юрисдикція
Щодо порядку усунення порушення положень ч. 3 ст. 40 КЗпП України у разі звільнення працівника за контрактом у період його тимчасової непрацездатності (відпустки)
ФАБУЛА СПРАВИ
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міністерства економічного розвитку та торгівлі України (далі – Міністерство), Державного підприємства «Дніпровський електровозобудівний завод» (далі – ДП «Дніпровський електровозобудівний завод») про визнання незаконним і скасування наказу про звільнення з посади, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
08 серпня 2014 року позивач уклав з Міністерством промислової політики України контракт № 8 з керівником підприємства, що є у державній власності (далі – контракт). 17 березня 2017 року позивач був звільнений з посади директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» згідно з наказом Міністерства відповідно до пункту 8 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України) з підстав, передбачених контрактом, а саме «у зв’язку з невиконанням підприємством зобов’язань щодо виплати заробітної плати працівникам чи недотриманням графіка погашення заборгованості із заробітної плати». З 13 до 21 березня 2017 року позивач хворів, проходив лікування в умовах стаціонару (з 14 до 21 березня 2017 року), перебував у стані тимчасової непрацездатності згідно з листком непрацездатності та випискою із медичної карти хворого. А відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності.
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, посилався на те, що неодноразові та систематичні порушення трудового законодавства з боку позивача як директора ДП «Дніпровський електровозобудівний завод» призвели до виникнення заборгованості з виплати заробітної плати у період з жовтня 2016 року до січня 2017 року включно перед працівниками підприємства. Це підтверджує аудиторський звіт й обставини, встановлені Ленінським районним судом м. Дніпропетровська у вироку від 10 травня 2018 року у справі № 205/2950/17, згідно з яким суд визнав позивача винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 175, частиною першою статті 367 Кримінального кодексу України (далі – КК України). Окрім того, враховуючи те, що у сторін є спір щодо припинення трудового договору з працівником з підстав, передбачених контрактом (пункт 8 частини першої статті 36 КЗпП України), а не у зв’язку зі звільненням працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України на правовідносини сторін не поширюється.
ОЦІНКА СУДУ
У цій справі позивач вказував на незаконність його звільнення під час тимчасової непрацездатності. Суди встановили, що таке звільнення справді було під час означеної непрацездатності. Але суд апеляційної інстанції, врахувавши висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 26 грудня 2012 року у справі № 6-156цс12, констатував, що на позивача не поширюється гарантія неможливості звільнення працівника у період тимчасової непрацездатності, оскільки він звільнений не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу на підставі статей 40 і 41 КЗпП України, а за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України з підстав, передбачених контрактом.
Велика Палата Верховного Суду з цим висновком апеляційного суду не погоджується.
Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 КЗпП України, тобто через нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні), а також у період перебування працівника у відпустці (перше речення частини третьої статті 40 КЗпП України).
04 вересня 2019 року КС України ухвалив рішення № 6-р(ІІ)/2019 у справі № 3-425/2018(6960/18) за конституційною скаргою ОСОБА_2 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 КЗпП України. У цьому рішенні КС України, зокрема, вказав, що положення частини третьої статті 40 КЗпП України є такими, що поширюються на всі трудові правовідносини (абзац п’ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення).
Оскільки позивач звільнений відповідно до вимог пункту 8 частини першої статті 36 КЗпП України, а суд апеляційної інстанції встановив факти порушення позивачем умов контракту, Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні підстави для його поновлення на роботі. Наслідки порушення гарантії, визначеної у першому реченні частини третьої статті 40 КЗпП України, у цьому випадку слід усунути шляхом зміни дати звільнення позивача, а саме: визначити датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності – 22 березня 2017 року.
ВИСНОВКИ: гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки припинення контракту з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України. А у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки).
КЛЮЧОВІ СЛОВА: трудові спори, порядок розірвання трудового договору з ініціативи власника, підстави припинення трудового договору, порядок звільнення працівників, гарантії при звільненні працівників
