Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 02 жовтня 2018 року
у справі № 523/13129/17
Кримінальна юрисдикція
Щодо апеляційного оскарження вироку суду на підставі угоди про визнання винуватості
Фабула справи: вироком суду першої інстанції було затверджено угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та обвинуваченим ОСОБА_1, якого визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 309 КК України.
Суд апеляційної інстанції відмовив у відкритті провадження за апеляційною скаргою.
Мотивація касаційної скарги: заступник прокурора вказує, що відповідно до п. 9 ч.2 ст.52 КПК у разі укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості участь захисника є обов'язковою. Крім того, зазначає, що суд першої інстанції, у порушення вимог п.п.1,3 ч.9 ст.100 КПК при ухваленні вироку, не прийняв рішення щодо долі речових доказів у кримінальному провадженні.
Правова позиція Верховного Суду: за змістом засади диспозитивності сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом (ч. 1 ст.26 КПК), а слідчий суддя, суд у кримінальному провадженні вирішують лише ті питання, що винесені на їх розгляд сторонами та віднесені до їх повноважень цим Кодексом (ч.3 ст.26 КПК).
Відповідно до абз.5 ч.4 ст.469 КПК щодо кримінальних проступків та визначених процесуальним законом злочинів (абз. 2-4 ч. 4 ст. 469 цього Кодексу), внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам, між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим може бути укладена угода про визнання винуватості.
З огляду на вказані вище положення, які складають зміст засади диспозитивності, у випадку ініціювання сторонами вирішення правового спору між ними самостійно, через укладення угоди у порядку, визначеному гл.35 КПК, дії суду обмежується відповідним бажанням сторін.
Послідовно забезпечуючи реалізацію вимог засади диспозитивності, законодавець виділив в окремій нормі КПК особливості апеляційного оскарження судових рішень на підставі угод, що передбачає звуження меж вимог, які можуть ставити в апеляції суб'єкти оскарження.
Так, згідно з п.2 ч.4 ст.394 КПК вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч.4 ст.469 цього Кодексу угода не може бути укладена.
Імперативна вказівка у цій процесуальній нормі щодо виключного визначення підстав для оскарження відповідного судового рішення узгоджується із положеннями ч. 2 ст. 473 КПК.
Висновки: наслідком укладення та затвердження угоди про визнання винуватості для прокурора, підозрюваного чи обвинуваченого є обмеження їх права оскарження вироку згідно з положеннями ст.ст. 394 та 424 КПК, а для підозрюваного чи обвинуваченого - також його відмова від здійснення прав, передбачених абз. 1 та 4 п. 1 ч. 4 ст. 474 КПК. Таким чином законодавець створює процесуальні запобіжники від можливої недобросовісності та зловживання процесуальними правами учасників судового розгляду, які з метою скасування вироку суду першої інстанції на підставі угоди про визнання винуватості можуть в апеляційній скарзі відмовитися від визнання обставин, які визнавалися ними під час судового провадження на підставі угоди.
Ключові слова: засада диспозитивності, підстави оскарження вироку суду
