Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 03 серпня 2022 року
у справі № 757/25819/20-ц
Цивільна юрисдикція
Щодо правових наслідків відсутності на момент звільнення працівника з ініціативи роботодавця заяви про його звільнення за власним бажанням
Фабула справи: ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного підприємства «Інформаційні судові системи» (далі - ДП «ІСС») про зміну формулювання причини і дати звільнення з роботи, стягнення вихідної допомоги, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Позовну заяву мотивовано, зокрема, тим, що вона перебувала із відповідачем у трудових відносинах, проте 14 травня 2020 року нею було подано заяву про звільнення із займаної посади за власним бажанням. Разом із цим, ОСОБА_1 зазначала, що того ж дня її було ознайомлено з наказом про накладання дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення від 14 травня 2020 року та наказом від 14 травня 2020 року про звільнення її із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст.41 КЗпП України - одноразове грубе порушення трудових обов`язків, тобто роботодавцем вказано іншу підставу звільнення. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд змінити формулювання підстави звільнення в наказі про її звільнення від 14 травня 2020 року за ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Рішенням рішення суду першої інстанції позов ОСОБА_1 задоволено.
Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову.
Мотивація касаційної скарги: представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 вважає, що відповідач дійшов помилкового висновку про звільнення позивача з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, а не на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Суд не має права змінювати формулювання причин звільнення з тих підстав, з якими роботодавець не пов`язував обставини звільнення.
Відповідно до ч. 3 ст. 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов`язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
Відповідач як роботодавець, звільняючи ОСОБА_1 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, не пов`язував її звільненням з власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, і відсутні докази, що він помилився у формулюванні підстав звільнення, тобто відсутня згода іншої сторони трудових відносин на звільнення за цією підставою.
У випадку зазначення працівником та роботодавцем різних обставин звільнення: за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору та з інших підстав, суд не може приймати рішення про зміну формулювання причин звільнення. Належним способом захисту прав позивача у такому випадку є визнання наказу про звільнення незаконним та поновлення на роботі. Таких вимог ОСОБА_1 не заявляла.
Отже, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, встановивши, що позивач, працюючи на посаді фінансового директора ДП «ІСС», склала, підписала та подала до податкових органів декларацію з податку на додану вартість, відомості якої містять зменшений розрахунок, внаслідок чого підприємство повинно заплатити штраф у розмірі 3% від незадекларованої суми, та ураховуючи те, що за фактом таких дій повідомлення про злочин виконуючого обов`язки генерального директора ДП «ІСС» ОСОБА_4 про ухилення від сплати податків шляхом підроблення офіційних документів, дійшов правильного висновку про наявність у відповідача правових підстав для звільнення позивача з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.
Висновки: оскільки на момент вручення позивачу наказу про її звільнення із займаної посади на підставі п. 1 ч. 1 ст. 41 КЗпП України - одноразове грубе порушення трудових обов'язків - позивачем не було подано відповідачу заяву про звільнення її з роботи за власним бажанням на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, тому відсутність такої заяви на час прийняття відповідачем рішення про звільнення позивача не може зобов`язувати роботодавця звільнити останню на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Ключові слова: підстави розірвання трудового договору, процедура звільнення, порядок зміни формулювання звільнення
