Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 02 травня 2024 року
у справі № 344/12021/22
Кримінальна юрисдикція
Щодо умов, за яких особа не підлягає кримінальній відповідальності за ст. 336 КК України
ФАБУЛА СПРАВИ
Суд першої інстанції засудив ОСОБА_6 за статтею 336 КК з застосуванням статті 69 цього Кодексу до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.
Апеляційний суд вирок суду першої інстанції скасував у частині призначення покарання й ухвалив свій вирок, яким призначив засудженому за статтею 336 КК покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, на підставі статті 75 КК цього Кодексу звільнив його від відбування заходу примусу з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік і поклав на засудженого обов'язки, передбачені пунктами 1-3 частини 1 статті 76 КК. У решті вирок залишено без зміни.
ОЦІНКА СУДУ
Право сповідувати свою релігію або переконання не є абсолютним, а може бути обмежене за таких умов, як: законність; легітимна мета - інтереси громадської безпеки, необхідність охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі, а також захист прав і свобод інших осіб; пропорційність, що окреслює межі правомірного втручання у право і дозволяє здійснення його лише у тій мірі, в якій це необхідно для досягнення зазначених вище законних цілей.
Ні стаття 18 Пакту, ні стаття 9 Конвенції прямо не передбачають права людини відмовитися від виконання військового обов`язку з міркувань совісті, у тому числі з мотивів релігійних переконань, і не унормовують порядок його реалізації.
На рівні національного законодавства нашої держави право на свободу совісті та віросповідання гарантовано як одне з конституційних прав людини, зміст якого розкрито у статті 35 Конституції України. Одним із аспектів зазначеного права є можливість сумлінної відмови від військової служби. Зокрема, відповідно до частини 4 згаданої статті у разі якщо виконання військового обов`язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов`язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Положення частини 4 статті 35 Конституції України як конституційно-правова норма згідно з частиною 3 статті 8 Основного Закону є нормою прямої дії. Проте цим конституційним положенням лише передбачено конституційну гарантію заміни військової служби альтернативною невійськовою за умови існування такої обставини, як несумісність виконання військового обов'язку з релігійними переконаннями громадянина. Водночас Конституція України не унормовує спосіб доведення цієї обставини, який визначається спеціальним законодавством.
В умовах збройної агресії російської федерації проти України, коли під загрозу поставлено життя, здоров`я, безпеку інших громадян і саме існування держави, існує нагальна потреба у належному комплектуванні Збройних Сил України для відсічі агресії і високі ризики недобросовісної поведінки осіб, що підлягають призову, спрямованої на ухилення від виконання конституційного обов`язку захисту Вітчизни. За таких особливих умов досягнення справедливого балансу між правом людини за статтею 9 Конвенції і статтею 35 Конституції України в аспекті можливості сумлінної відмови від військової служби та інтересами захисту суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод інших осіб вимагає забезпечення об`єктивної перевірки тверджень особи про несумісність її релігійних переконань з військовою службою і підтвердження доказами наявності відповідних релігійних переконань. Це не означає, що можливість здійснення права на сумлінну відмову від військової служби обмежується членством у зареєстрованих релігійних організаціях, зміст віровчення яких передбачає безумовну неприпустимість такої служби, носіння та використання зброї. Дійсно, право на свободу віросповідання має як зовнішній, так і внутрішній аспекти, й об`єднання з іншими людьми у релігійні організації як соціальні структури є лише однією з альтернативно можливих форм його зовнішнього вираження. Проте відмовляючись від служби у збройних силах з міркувань совісті, особа має продемонструвати наявність у неї відповідних глибоких, щирих та послідовних релігійних переконань певними даними, крім власних слів і тверджень близьких осіб (інформацією про публічні висловлювання у минулому такої світоглядної позиції, участь у суспільних рухах пацифістської спрямованості тощо).
Право на альтернативну службу згідно зі статтею 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 року № 1975-XII (надалі - Закон № 1975-XII) мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством України релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.
Отже, положення спеціального нормативно-правового акта пов`язують право на альтернативну (невійськову) службу лише з участю у діючих в установленому законом порядку релігійних організаціях, зміст віровчення яких несумісний з виконанням військового обов'язку. Положення Закону № 1975-XII не наділяють зазначеним вище правом осіб, що не належать до релігійних організацій, навіть незалежно від наявності чи відсутності у державі особливого правового режиму. Водночас норми частини 2 статті 1 Закону № 1975-XII щодо обмеження права на проходження альтернативної (невійськової) служби в умовах воєнного чи надзвичайного стану із зазначенням строку дії цих обмежень поширюються лише на осіб, що входять до складу згаданих вище об`єднань громадян.
Відтак у розумінні наведеного спеціального Закону відмова у проходженні невійськової служби особам, що не належать до релігійних організацій, не є обмеженням права на відповідну службу, яке в умовах воєнного стану потребувало би прийняття окремого нормативно-правового акта, оскільки Закон № 1975-XII взагалі не наділяє цих осіб правом на виконання військового обов`язку в альтернативний спосіб.
Окрім цього, згідно частиною 1 статті 1 зазначеного вище закону альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби, на яку призивають громадян, зазначених у статті 15 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», віком 18-25 років. Можливості заміни в означений спосіб військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період Закон № 1975-XII не передбачає.
Оцінивши подані сторонами і досліджені у судовому засіданні докази відповідно до критеріїв, установлених статтею 94 КПК, суд дійшов правильного висновку про непідтвердження ОСОБА_6 існування обставин, які давали б йому право на сумлінну відмову від військової служби. Зокрема, на підставі показань самого засудженого, свідків і документів, одержаних органом досудового розслідування, суд установив, що ОСОБА_6 не був на час вчинення дій, поставлених йому за провину, і не є станом на зараз членом жодної з релігійних організацій. Зазначена обставина не заперечується і стороною захисту.
Взяв суд до уваги і пояснення у судовому засіданні ОСОБА_6 у сукупності з даними дослідженої у судовому засіданні копії військового квитка про те, що засуджений проходив строкову військову службу з 24 листопада 2001 року до 23 квітня 2003 року. ОСОБА_6 у своїх свідченнях зазначав, що він навернувся до християнської віри і прийняв рішення ніколи не брати до рук зброю під час служби в армії за 5 місяців до звільнення. Із наведеного слідувало, що сформовані, зі слів засудженого, переконання про безумовну неприйнятність використання зброї і військової служби не перешкоджали йому продовжувати таку службу ще впродовж 5 місяців.
За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано констатували недоведеність існування непереборного конфлікту між релігійними переконаннями ОСОБА_6 та його передбаченим статтею 65 Конституції України обов`язком захисту Вітчизни, незалежності і територіальної цілісності України.
ВИСНОВКИ: особа не підлягає кримінальній відповідальності за статтею 336 КК за умови доведення несумісності виконання військового обов'язку з її релігійними переконаннями - підтвердження належними і достатніми доказами її участі у релігійних організаціях, що сповідують віровчення відповідного змісту, або наявності таких особистих глибоких, щирих і послідовних переконань.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: право на відмову від військової служби, військові злочини, відповідальність за ухилення від військової служби
