Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 19 серпня 2026 року
у справі № 336/6067/23
Кримінальна юрисдикція
Щодо самовільного залишення місця служби військовослужбовцем
Фабула справи: за вироком районного суду міста ОСОБА_7 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК та призначено покарання у виді позбавлення волі строком 6 років.
На підставі ч. 5 ст. 72 КК зараховано ОСОБА_7 у строк відбування покарання строк попереднього ув'язнення.
Апеляційний суд ухвалою залишив без змін вирок районного суду.
Мотивація касаційної скарги: адвокат ОСОБА_6 стверджує, що суди попередніх інстанцій неправильно кваліфікували дії ОСОБА_7, адже в нього відсутня суб'єктивна сторона інкримінованого злочину.
Так, на думку захисника, не встановлено місця проходження служби, тобто місця яке ОСОБА_7 самовільно залишив, адже останній з серпня 2022 року проживав на орендованій квартирі за усним наказом командування, а тому він уважає, що ця орендована квартира і є для нього місцем служби, тобто місцем, де він повинен перебувати за наказом (розпорядженням) командира. Саме там ОСОБА_7 і перебував до 09 березня 2023 року, коли він добровільно з'явився до слідчого ДБР.
Крім того додає, що матеріалами кримінального провадження не підтверджено, що його підзахисний станом на 06 грудня 2022 року не перебував у відпустці, на лікарняному, у відрядженні, тощо, звідки повинен був би прибути вчасно 06 грудня 2022 року до конкретно визначеного місця служби. Також звертає увагу, що ОСОБА_7 станом на 06 грудня 2022 року вже був відсутній на службі, а тому не міг залишити місце служби саме цього дня.
До того ж зазначає, що ОСОБА_7 повідомив своїм безпосереднім командирам адресу свого проживання та постійно перебував на зв'язку, спілкування особового складу з командирами здійснювалось шляхом надсилання повідомлень в месенджері «Телеграм».
Пояснює, що ОСОБА_7, перебуваючи увесь цей час на орендованій квартирі, займався переведенням до іншого підрозділу, з цією метою звертався до командира ОСОБА_8 для отримання копії військового квитка, і від цієї особи він дізнався про те, що нібито самовільно залишив частину. Після цього ОСОБА_7 намагався вирішити питання з приводу самовільного залишення частини.
Правова позиція Верховного Суду: районний суд виснував, що дійсно у зв`язку із масованим обстрілом в/ч, всі військовослужбовці були розквартировані, однак таке розміщення особового складу не звільняло військовослужбовців від виконання їхніх військових обов`язків, зокрема і ОСОБА_7, який достовірно знав, що проживаючи у квартирі, а не безпосередньо на території в/ч, він все одно продовжує проходити військову службу і таке проживання не звільняє його від виконання ним військових обов`язків, в тому числі в з'являтися на службу, що підтверджується також і його показаннями.
Водночас суди попередніх інстанцій врахували і те, що несення служби ОСОБА_7 проходило в умовах воєнного стану та після ракетного ураження в/ч, тому значна частина наказів і вказівок командування доводилась військовослужбовцям в усній формі або через месенджери, що підтвердили свідки, а також і сам обвинувачений під час допитів, а тому доводи захисника про те, що ОСОБА_7 не отримував жодного наказу чи розпорядження про необхідність з'явитися на службу 06 грудня 2022 року спростовуються.
Тому, на думку Суду, сам по собі факт відсутності письмового індивідуального наказу ОСОБА_7 про те, що саме 06 грудня 2022 року йому необхідно з'явитися на службу не спростовує його обов`язку перебувати у розпорядженні командування та прибувати для виконання завдань.
Аргументи сторони захисту про відсутність суб'єктивної сторони в діях ОСОБА_7 не заслуговують на увагу, оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій, ОСОБА_7 , будучи військовослужбовцем, достовірно знав свої обов`язки, мав реальну можливість їх виконувати, однак без поважних причин обов'язки військової служби не виконував, жодних заходів для з'явлення до місця служби до 09 березня 2023 року не вживав, не звертався до правоохоронних чи інших державних органів, хоча об`єктивно міг це зробити.
Разом з тим, колегія суддів погоджується з судом апеляційної інстанції про те, що навіть наявність певного побутового чи дисциплінарного конфлікту між ОСОБА_7 та ОСОБА_9, не створював для ОСОБА_7 жодного права самостійно припинити проходження військової служби, не виходити на зв`язок із командуванням та не вживати жодних правових дій для захисту своїх інтересів. Саме тому суди обґрунтовано не визнали конфлікт поважною причиною тривалого невиконання обов`язків військової служби ОСОБА_7.
Отже, на підставі зазначеного вище в сукупності, колегія суддів погоджується з судами попередніх інстанцій що дії ОСОБА_7 кваліфіковано правильно за ч. 5 ст. 407 КК, як самовільне залишення місця служби військовослужбовцем без поважних причин, вчинене в умовах воєнного стану.
Висновки: під самовільним залишенням місця служби військовослужбовцем слід розуміти те, що військовослужбовець в будь-який час залишає територію військової частини або місце служби, не одержавши дозволу відповідного начальника. Під військовою частиною слід розуміти територію у межах казарменого, табірного, похідного чи бойового розташування частини. Місцем служби військовослужбовця, як правило, є військова частина, в якій він проходить службу, і тому поняття військової частини і місця служби звичайно збігаються. Якщо вони не збігаються, то під місцем служби слід розуміти всяке інше місце, де військовослужбовець повинен протягом деякого часу виконувати військові обов`язки або перебувати відповідно до наказу або дозволу командира (начальника).
Ключові слова: військові злочини, СЗВЧ, відповідальність військовослужбовців, проходження військової служби
