Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 30 серпня 2024 року
у справі № 911/1766/22[1]
Господарська юрисдикція
Щодо спеціального порядку визнання недійсною третейської (арбітражної) угоди
ФАБУЛА СПРАВИ
ФГ "Стоянова І.С." звернулося до господарського суду з позовом до ТОВ "Нор-Ест Агро", у якому просило:
визнати недійсними ст.7 та ст.8 Договору купівлі-продажу;
стягнути з відповідача на користь позивача 152 041,20 грн як відшкодування примусово стягнутих з ФГ "Стоянова І.С." на користь ТОВ "Нор-Ест Агро" грошових коштів;
стягнути з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 25 000 грн.
Господарський суд ухвалою, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, позов ФГ "Стоянова І.С." до ТОВ "Нор-Ест Агро" залишив без розгляду на підставі п.7 ч.1 ст.226 ГПК.
ОЦІНКА СУДУ
Третейська (арбітражна) угода не є правочином, договором у класичному значенні, адже породжує виключно процесуальні, а не матеріально-правові наслідки. Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з юрисдикції судів господарської чи цивільної юрисдикції.
Ухвалення третейського (арбітражного) рішення на основі недійсної третейської (арбітражної) угоди є підставою для скасування цього рішення або для відмови у його визнанні й виконанні / видачі наказу на примусове виконання. Третейська (арбітражна) угода як юридичний факт не породжує набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, відтак укладання цієї угоди не може порушувати цивільні права чи охоронювані законом інтереси. За відсутності порушеного матеріального права (інтересу) виключається можливість розгляду судом відповідного позову про захист такого права (інтересу).
Оскільки третейська (арбітражна) угода забезпечує передачу спорів між сторонами на розгляд третейського суду (арбітражу) і не регулює інших питань, позов про визнання недійсною третейської (арбітражної) угоди може захищати лише одне право - право на доступ до державного (у цій справі - господарського) суду.
Однак наявність третейської (арбітражної) угоди сама по собі за загальним правилом не порушує і не може порушити право особи на доступ до суду в розрізі захисту порушених прав за господарським договором.
У разі порушення контрагентом господарського договору постраждала сторона завжди має право звернутися до господарського суду за захистом свого порушеного права, і суд має прийняти такий позов до розгляду. Якщо інша сторона не заявлятиме про передачу спору в третейський суд, у господарського суду буде компетенція розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. Якщо ж інша сторона заявлятиме про наявність третейської угоди, національний суд перевірить, серед іншого, дійсність третейської угоди, і якщо така угода буде визнана недійсною, також матиме компетенцію розглянути відповідний спір та захистити порушене право особи за основним договором. У разі дійсності третейської угоди суд має передати спір на розгляд третейського суду відповідно до дійсної угоди сторін, що має виконуватися.
З наведеного чітко видно, що існування третейської угоди саме по собі жодним чином не порушує право особи на доступ до суду, тому самостійний позов про визнання недійсним третейської угоди, як спосіб захисту права, є неналежним, недоцільним і, можна сказати, дефектним - він не поновлює і не захищає право на доступу до суду, адже неможливо відновити чи захистити право, яке взагалі не було порушеним.
Такий спосіб захисту не лише не відновлює і не захищає право особи на доступ до суду, а навпаки може використовуватися недобросовісно.
Закони "Про третейські суди" та "Про міжнародний комерційний арбітраж" не передбачають випадки, за яких суд міг би розглядати питання дійсності третейського (арбітражного) застереження в межах самостійного позову про визнання недійсним такого застереження. Отже, поза виключними випадками національні суди не мають компетенції розглядати питання дійсності третейської (арбітражної) угоди.
ВИСНОВКИ: третейська / арбітражна угода не є правочином у розумінні ЦК, не є цивільно-правовим (господарським) договором, а по своїй суті є процесуальним договором, для якого чинне законодавство України встановлює спеціальний порядок визнання недійсним.
Питання щодо недійсності третейської / арбітражної угоди суд розглядає не як позовну вимогу, а як процесуальне питання, що має бути вирішене до початку розгляду позовних вимог по суті відповідно до приписів п.7 ч.1 ст. 226 ГПК. Якщо суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана, він залишає позов без розгляду. Такий висновок має міститися в мотивувальній частині судового рішення. За необхідності суд призначає експертизу.
Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, приписи п.7 ч.1 ст.226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі п.1 ч.1 ст.175 ГПК або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК ("спір не підлягає розгляду у господарських судах)".
Вирішуючи питання про скасування рішення третейського суду та / або про видачу виконавчого документа, господарський суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність третейської угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною. Тому якщо відповідач у третейській справі вважає, що третейська угода є недійсною, він повинен надати суду свої доводи й докази на користь недійсності третейської угоди в межах відповідного судового процесу. Судове рішення з питань скасування рішення третейського суду та / або видачі виконавчого документа є одночасно рішенням, яким вирішується питання про дійсність чи недійсність третейської угоди. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині судового рішення. За необхідності для вирішення цього питання господарський суд призначає експертизу.
Аналогічні правила застосовуються і до арбітражної угоди.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: оскарження третейської угоди, право на судовий захист, третейське судочинство, правова природа третейської угоди
