Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 01 жовтня 2025 року
у справі № 910/18257/23
Господарська юрисдикція
Щодо встановлення правової природи акта приймання-передачі
ФАБУЛА СПРАВИ
АТ «ДПЗКУ» звернулося до суду з позовом до ДП «Хлібна База №89» та АТ ДАК «Хліб України», за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Міністерства економіки, довкілля та сільського господарства України; Кабінету Міністрів України, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Фонду державного майна України; ОСОБА_1, про визнання недійсним акта повернення майна.
На обґрунтування позовних вимог зазначає, що акт повернення майна укладений його сторонами з перевищенням повноважень та з порушенням встановленого чинним законодавством порядку відчуження державного майна. На підставі спірного акта майно цілісного майнового комплексу АТ «ДПЗКУ» незаконно вибуло з власності держави та перейшло у приватну власність іншої особи.
Господарський суд рішенням, яке залишив без змін апеляційний господарський суд постановою, в позові відмовив.
ОЦІНКА СУДУ
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Оспорюваний у межах цього судового провадження документ, які сторони іменують як «акт повернення майна», за своєю суттю є актом приймання-передачі майна. Залежно від обставин конкретної справи такий документ може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Акт повернення майна у спірних правовідносинах свідчить про погоджену дію обох сторін даного двостороннього правочину на набуття певних цивільних прав та обов`язків. Такий акт на момент звернення позивача з позовом вже спричинив юридичні наслідки, а саме: став підставою для державної реєстрації речових прав на спірну нерухомість за ДП «Хлібна база №89»; (2) створив передумови для укладення договору купівлі-продажу цього ж майна та для державної реєстрації прав за ОСОБА_1. При цьому ОСОБА_1, посилаючись на вказаний договір купівлі-продажу, вважає себе власником комплексу будівель елеватора, про що безпосередньо свідчить його послідовна процесуальна позиція у даній справі, у тому числі і в суді касаційної інстанції. Така позиція ОСОБА_1 у тому числі свідчить про те, що не тільки позивач, а й інші учасники цього провадження сприймають спірний акт саме як правочин, спрямований на набуття його сторонами цивільних прав та обов`язків.
У даному випадку набутий позивачем внаслідок оскарження до Мін'юсту рішень державного реєстратора статус титульного володільця комплексу будівель елеватора позбавляє його, як власника, можливості захистити своє право за допомогою речово-правових способів захисту (зокрема, шляхом витребування майна).
Позаяк у даних правовідносинах позивачу недоступні інші можливості захисту його прав, то саме зобов'язально-правовий спосіб захисту прав у формі оспорення правочину (ресцисорний позов), який оформлений актом повернення майна (у розумінні статті 202 ЦК України), є належним способом захисту цивільних прав та обов'язків позивача в розумінні статті 16 ЦК України і статті 20 Господарського кодексу України.
ВИСНОВКИ: встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Таким чином, суд досліджує акт в кожному конкретному випадку та надає йому оцінку в залежності від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи має він юридичні наслідки, в залежності від чого суд робить висновок щодо того, чи є акт правочином та щодо ефективного способу захисту.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: недійсність правочинів, зміст акт повернення майна, відчуження державного майна
