Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 08 жовтня 2019 року
у справі № 639/8329/14-к
Кримінальна юрисдикція
Щодо визнання доказів недопустимими на підставі ст.87 КПК України
Фабула справи: органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.388 КК України, а саме у відчуженні майна, на яке накладено арешт, здійснене особою, якій це майно ввірено.
Вироком суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, ОСОБА_1 виправдано за пред`явленим йому обвинуваченням у зв`язку з недоведеністю наявності в його діях складу злочину, передбаченого ч.1 ст.388 КК України, оскільки сторона обвинувачення не надала суду постанову державного виконавця про накладення арешту на згаданий автомобіль, а наданий акт опису і арешту майна сам собою не може свідчити про те, що на автомобіль було накладено арешт.
Мотивація касаційної скарги: прокурор зазначив, що суд на порушення кримінального процесуального законодавства визнав недопустимими документи, що містяться у виконавчому провадженні, до яких сторона обвинувачення отримала тимчасовий доступ на підставі ухвали слідчого судді.
Правова позиція Верховного Суду: відповідно до ч.1 ст.87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини.
Вирішуючи питання про застосування правил ст.87 КПК України до наданих сторонами доказів, Суд виходить з того, що ці положення можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у випадку порушення фундаментальних прав і свобод особи, гарантованих у документах, що згадані в цій статті.
Суд, визнаючи доказ недопустимим відповідно до ч.ч.2,3 ст.87 КПК України, має зазначити, який саме пункт цих положень став підставою для такого рішення.
Суд зазначає, що в даній справі протокол допиту потерпілої ОСОБА_5 був визнаний судом недопустимим доказом через те, що в ньому не зазначено відомостей про особу, яка провела допит та відсутній підпис цієї особи, а також, що в протоколі зазначено причину виклику свідка на допит, яка не має стосунку до справи.
Не заперечуючи права суду першої інстанції не використовувати протоколу, складеного з такими порушеннями, для встановлення фактичних обставин справи, Суд зазначає, що вирок не містить жодного посилання на обставини, які необхідно встановити для застосування ч.1 ст.87 КПК України. За відсутності такого обґрунтування посилання у даному випадку на ст.87 КПК України для визнання доказу недопустимим є непереконливим.
Тлумачення ч.1 ст.87 КПК України в частині визнання недопустимими похідних доказів призводить до висновку, що це правило може бути застосовано до похідних доказів лише у разі, якщо первісні докази визнані недопустимими на підставі ч.ч.1-3 ст.87 КПК України. Визнання недопустимими первісних доказів за іншими правилами допустимості, передбаченими КПК України, саме собою не дає підстав для визнання недопустимими похідних доказів на підставі ч.1 ст.87 КПК України.
Крім того, застосовуючи правило ч.1 ст.87 КПК України в частині визнання недопустимими похідних доказів, суд має встановити не лише те, що первісний доказ отриманий з порушенням фундаментальних прав і свобод людини і використовувався в процедурах, які призвели до отримання похідного доказу, а що похідний доказ здобутий саме завдяки тій інформації, яка міститься в доказі, що визнаний ним недопустимим відповідно до ч.1 ст.87 КПК України.
Повертаючись до обставин цієї справи, суд першої інстанції, вирішуючи питання щодо значення протоколу допиту ОСОБА_5 для цього рішення, мав дослідити та зазначити у вироку, яка саме інформація, що містилася у протоколі, дала можливість слідчому судді вважати, що документи виконавчого провадження знаходяться у відповідному відділі виконавчої служби, що вони мають значення для розслідування справи та/або не містять охоронюваної законом таємниці.
Оскільки у вироку не зазначено таких даних, то Суд вважає, що при вирішенні питання щодо допустимості документів виконавчого провадження суд не встановив, чи були ці докази «здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини», як того вимагає ч.1 ст.87 КПК України.
Висновки: якщо суд визнає доказ недопустимим з посиланням на ч.1 ст.87 КПК України, він має обґрунтувати, чому він вважає порушення фундаментального права або свободи настільки істотним, щоб зумовити визнання доказу недопустимим та зазначити, наслідком порушення якого саме фундаментального права або свободи стало отримання цього доказу та хто саме зазнав такого порушення. Обґрунтовуючи наявність такого порушення, суд має послатися на конкретні норми Конституції та/або міжнародних договорів, якими гарантуються ці права і свободи, і за потреби на практику відповідних органів, уповноважених тлумачити ці норми.
Ключові слова: доказування в кримінальному провадженні, отримання доказів, належні докази, вирішення судом питання щодо допустимості доказів
