Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 02 липня 2026 року
у справі № 591/3720/24
Кримінальна юрисдикція
Щодо допустимості як доказу відеозапису інтерв’ю з військовополоненим
Фабула справи: оскарженим вироком ОСОБА_7 засуджено за ч. 2 ст. 111 КК України до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
Суд визнав доведеним, що він, громадянин України, в період збройного конфлікту, в умовах воєнного стану, умисно перейшов на бік ворога, коли, перебуваючи у м. Бєлгород Російської Федерації (РФ), 23 вересня 2022 року за власною ініціативою прибув до військового комісаріату, де вступив у злочинну змову з представниками збройних сил РФ і був мобілізований до їхніх лав. 28 вересня 2022 року він прибув на територію Луганської області, де виконував бойові завдання поблизу с. Червонопопівка Сєвєродонецького району, а 28 жовтня 2022 року був взятий в полон військовослужбовцями Збройних Сил України.
Апеляційний суд оскарженою ухвалою залишив вирок без зміни.
Мотивація касаційної скарги: захисник, зокрема, стверджує, що:
- відеозапис інтерв'ю із засудженим на YouTube-каналі та протокол огляду відеозапису є недопустимим доказом через істотне порушення фундаментальних прав людини, оскільки по суті є опитуванням особи, яка перебувала під повним контролем держави, без роз`яснення їй прав, передбачених ст. 63 Конституції України та ст. 18 КПК України.
- суди безпідставно визнали, що засуджений добровільно вступив до збройних сил РФ, хоча в самому інтерв`ю він неодноразово казав про вчинення ним дій під примусом та залякуваннями, і ця версія захисту не спростована поза розумним сумнівом.
Правова позиція Верховного Суду: Суд констатує, що у матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які інші докази події злочину, які б містили інформацію щодо його приєднання до збройних сил РФ (наприклад, військових документів РФ чи інших доказів) або затримання його на полі бою. Весь виклад фактичних обставин справи у вироку (зокрема, щодо дати візиту до Бєлгородського військкомату та переміщення на територію Луганської області) встановлено виключно на основі тверджень обвинуваченого, зафіксованих на відео.
Ця обставина змушує суд детально розглянути доводи захисту щодо допустимості відеозапису інтерв`ю.
Обґрунтовуючи його допустимість, суди попередніх інстанцій послалися на те, що це відео становить собою «електронний документ», виявлений у відкритому доступі в мережі Інтернет і оформлений протоколом перегляду.
Суд не може погодитися з такою спрощеною оцінкою допустимості.
Допустимість доказу визначається не формою фіксації інформації слідчим під час огляду інтернет-ресурсу, а законністю джерела та обставин, за яких були отримані відомості, відображені на відеозаписі.
Суд відзначає, що на момент запису інтерв'ю засуджений перебував під повним, всеосяжним і виключним контролем органів влади України у статусі військовополоненого. Будь-який доступ сторонніх осіб із технічними засобами відеофіксації до режимного об`єкта з високим ступенем ізоляції є неможливим без прямого дозволу і активного сприяння з боку адміністрації місця його утримання.
У практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) сформульовано позицію: якщо держава використовує третіх осіб або створює для них спеціальні умови в ізольованому середовищі з метою виуджування самовикривальних свідчень від особи, позбавленої свободи, в обхід процесуальних гарантій, такі дії становлять «функціональний еквівалент допиту», проведеного без адвоката та роз'яснення права на мовчання. За таких обставин виникає презумпція того, що приватний співрозмовник діяв як де-факто агент держави.
Суд усвідомлює відмінність цієї справи від справ, де поліція безпосередньо інструктувала свого агента-інформатора. У цьому провадженні немає доказів тому, що блогер діяв за інструкціями державних органів. Проте ця відмінність не змінює характер отримання доказу через наявність системної протекції з боку держави.
Блогер, який отримав дозвіл на інтерв'ю із засудженим, спеціалізується на систематичному створенні контенту за участю військовополонених, опублікувавши десятки подібних інтерв`ю, тому манера та фокус цих інтерв'ю були заздалегідь відомі органам влади. Регулярний допуск цієї особи до полонених свідчить про системну інтеграцію його діяльності з системою функціонування місць утримання військовополонених.
Більше того, логічний аналіз матеріалів виявляє, що ще до початку запису інтерв'юер вже знав деяку інформацію про засудженого, - наприклад, той факт, що він служив в зоні АТО в складі українських сил, - про що блогер впевнено повідомив під час інтерв`ю. Оскільки саме по собі перебування у полоні не могло свідчити про цей факт біографії засудженого, це дає підстави для висновку, що блогер отримав інформацію від представників державних органів України до початку інтерв'ю, що свідчить про інформаційне сприяння з їх боку.
Суд також підкреслює необхідність оцінки суб`єктивного сприйняття ситуації самим військовополоненим. Особа, яка перебуває в ізоляції в руках супротивника, підпорядкована суворому примусовому режиму установи. За відсутності захисника будь-яке розпитування, організоване за сприяння адміністрації, полонений обґрунтовано сприймає як примусовий захід або елемент процедури, від якого він не може вільно відмовитися. За таких обставин записана на камеру «добровільна згода» на інтерв'ю не може нівелювати примусовий характер самої ситуації.
Висновки: відеозапис інтерв'ю із засудженим, отриманий за системного сприяння та інформаційного підживлення з боку органів державної влади в обхід конституційних гарантій (ст. 63 Конституції України, ст. 18 КПК України), є недопустимим доказом у розумінні ст. 87 КПК України.
Ключові слова: критерії допустимості доказів, злочини проти основ національної безпеки, державна зрада
