Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 17 січня 2019 року
у справі № 923/241/18
Господарська юрисдикція
Щодо розмежування договору оренди землі та договору про спільну діяльність
Фабула справи: прокурор в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру звернувшись в суд з позовом, просив визнати недійсним договір про сумісний обробіток земельної ділянки, укладений між загальноосвітньою школою І-ІІІ ступенів (відповідач-1) і Приватним сільськогосподарським підприємством "АНТ-АГРО" (відповідач-2), зобов'язати відповідача-2 звільнити займану ним земельну ділянку державної форми власності. Позовні вимоги мотивовано тим, що спірний договір суперечить положенням цивільного законодавства, що в силу положень ст.ст. 203, 215 ЦК України є підставою для задоволення заявлених вимог.
Рішенням господарського суду позовні вимоги задоволено частково, визнано недійсним договір, укладений між відповідачами, відмовлено у задоволенні вимоги щодо звільнення відповідачем-2 займаної ним спірної земельної ділянки. Постановою апеляційного господарського суду за наслідками перегляду рішення у справі вказані вище висновки суду першої інстанції підтримані у повному обсязі, рішення суду залишено без змін.
Мотивація касаційної скарги: відповідач-2 зазначає, що спірний договір не містить всіх істотних умов, які характерні для договору оренди землі. При цьому відповідач-2 наголошує, що спірний договір є змішаним з основними елементами договору підряду, і земельна ділянка не вибувала з користування відповідача-1, а відтак права держави не порушені. Визнавши оспорюваний правочин договором оренди землі, суди по-перше, порушили принцип диспозитивності (ст. 14 ГПК України), вийшли за межі заявлених вимог, а по-друге, не визнали цей договір удаваною угодою, і не застосували наслідки, передбачені за такими результатами.
Правова позиція Верховного Суду: приймаючи оскаржувані рішення, суди вірно виходили з того, що у відповідності до приписів ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Так ч. 1 ст. 203 названого Кодексу визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч.2 ст.203 ЦК України).
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст.203 ЦК України).
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч.2 ст. 215 ЦК України). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 ЦК України).
З наведеного слідує, що недійсність правочину може наступати лише у разі певних порушень закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення, тобто нікчемні, та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.
Ч. 1 ст. 216 ЦК України визначає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Разом з цим, ст. 1130 ЦК України визначено поняття договору про спільну діяльність. Так, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Відповідно до положень ст. 1131 цього ж Кодексу умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови, визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Отже, зі змісту вказаних законодавчих приписів вбачається, що за своєю суттю спільна діяльність на основі договору є договірною формою об'єднання осіб для досягнення спільної мети.
Водночас, за змістом ст. 13 Закону України "Про оренду землі" (в редакції від 23.03.2017, чинній на час укладення спірного договору) договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно ч. 1, 2 ст. 15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату (ч.1). За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови (ч.2).
Таким чином, на відміну від договору про спільну діяльність, договір оренди землі укладається саме на платній основі і для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей.
Правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).
Разом з цим, ч. 1 ст. 235 ЦК України встановлено, що удаваний правочин - це правочин, вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини.
У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.
Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Висновки: суди попередніх інстанцій визнали, що передбачена пунктом 4.1.4 договору сума внеску у розмірі 20 000 грн. 00 коп., є фактично орендною платою за право користування земельною ділянкою для, в даному випадку, вирощування сільськогосподарської продукції. Тобто, за умовами договору вирощування, переробка та реалізація товарної сільськогосподарської продукції здійснюється тільки відповідачем-2 без участі відповідача-1. Відповідач-1 лише отримує грошові кошти у розмірі, визначеному цим договором. Отже між сторонами існують фактичні відносини з передання в користування земельної ділянки, метою яких є отримання прибутку від врожаю сільськогосподарської культур, які там вирощуються.
Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що умови укладеного між відповідачами правочину свідчать про те, що останні фактично уклали договір оренди земельної ділянки.
Встановивши, що спільної діяльності за договором про сумісний обробіток земельної ділянки не велося, а відбувалось платне користування відповідачем-2 земельною ділянкою, наданою відповідачем-1 у користування для отримання прибутку, суди вірно визнали, що до спірного правочину слід застосовувати правила, передбачені для договору оренди земельної ділянки.
Виявивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.
В даному випадку неналежне оформлення відносин оренди земельної ділянки і є тим способом, завдяки якому досягається прихована мета передачі в користування земельної ділянки.
Ключові слова: недійсність правочину, удаваний правочин, визнання договору недійсним, договір оренди землі, договір про спільну діяльність, реальне настання правових наслідків
