Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 05 березня 2026 року
у справі № 299/282/25
Кримінальна юрисдикція
Щодо вирішення судом питання про необхідність застосування примусових заходів медичного характеру до обмежено осудної особи
ФАБУЛА СПРАВИ
Вироком визнав ОСОБА_7 винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною четвертою статті 296, частиною другою статті 194 КК, та призначив йому покарання виді позбавлення волі: за частиною четвертою статті 296 КК - на строк 3 роки; за частиною другою статті 194 КК - на строк 3 роки 1 місяць, а на підставі статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень визначено йому остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 1 місяць.
Апеляційний суд ухвалою вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_7 в частині призначеного покарання змінив.
Призначив ОСОБА_9 покарання у виді позбавлення волі: за частиною другою статті 194 КК із застосуванням статті 69 цього Кодексу - на строк 1 рік 6 місяців; за частиною четвертою статті 296 КК із застосуванням статті 69 цього Кодексу - на строк 1 рік, а на підставі частини першої статті 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень остаточно призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік 6 місяців.
Постановлено в разі необхідності дозволити медичній службі кримінально-виконавчої установи за місцем відбування покарання надавати ОСОБА_9 в примусовому порядку амбулаторну психіатричну допомогу.
У решті вирок залишено без змін.
ОЦІНКА СУДУ
Відповідно до приписів частини другої статті 504 КПК суд, ухвалюючи вирок, може врахувати стан обмеженої осудності як підставу для застосування примусових заходів медичного характеру.
Наведена законодавча конструкція передбачає, що сам факт визнання особи обмежено осудною обов'язково враховується при призначенні покарання, проте формулювання, що суд «може врахувати…» не містить імперативного припису про застосування примусових заходів медичного характеру.
Стаття 2 Конвенції не створює самостійного права на охорону здоров`я або медичне лікування, однак покладає на державу позитивний обов'язок захищати життя осіб, які перебувають під її юрисдикцію. Цей обов`язок включає забезпечення допомоги особам, які перебувають під контролем держави, зокрема ув'язненим.
У практиці Європейського суду з прав людини наголошується, що держава повинна вживати розумних заходів для запобігання ризику для життя або здоров'я осіб, якщо органам влади було відомо або повинного було бути відомо про існування реальної та безпосередньої загрози життю такої особи.
Передбачена судом можливість надання засудженому амбулаторної психіатричної допомоги у разі потреби під час відбування покарання є одним із практичних способів виконання державою зазначеного позитивного обов'язку у межах статті 2 Конвенції. Такий підхід забезпечує належний баланс між обов`язком держави гарантувати охорону життя і здоров`я особи, яка перебуває під її контролем, необхідністю реалізації принципу кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення.
ВИСНОВКИ: за змістом кримінального закону застосування примусових заходів медичного характеру не є автоматичним наслідком встановлення обмеженої осудності особи. Питання про необхідність їх застосування вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням висновку експертів, характеру та ступеня психічного розладу, ступеня небезпечності особи для себе чи інших осіб, а також інших обставин кримінального провадження.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: право на життя, ПЗМХ, умови застосування ПЗМХ
