Постанова
Іменем України
27 вересня 2023 року
м. Київ
справа № 752/12045/17
провадження № 61-2841св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Київська міська рада,
третя особа - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року у складі судді Чередніченко Н. П. та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Суханової Є. М., Сушко Л. П., Сліпченка О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання права власності у порядку спадкування і визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її рідна сестра ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщина у вигляді квартири АДРЕСА_1 , що належала спадкодавцю на праві приватної власності, право спадкування на яку, як ОСОБА_1 вважала, вона мала за законом як спадкоємець другої черги.
Позивачка зазначала, що 04 листопада 2011 року ОСОБА_4 склала на ім`я онуки ОСОБА_2 заповіт, яким заповіла онуці усе належне їй на момент смерті майно. Проте постановою Першої київської державної нотаріальної контори від 23 серпня 2012 року відповідачці відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом у зв`язку із пропуском нею строку для прийняття спадщини.
Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року у справі № 752/2803/15-ц за позовом ОСОБА_2 до Київської міської державної адміністрації, третя особа - Головне управління юстиції у м. Києві, про надання додаткового строку на прийняття спадщини, позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено. Визначено ОСОБА_2 додатковий тримісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 .
На підставі зазначеного судового рішення 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою відповідачці видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 зазначала, що рішенням Апеляційного суду м. Києва від 21 лютого 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 23 січня 2019 року, заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року у справі № 752/2803/15-ц скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відмовлено.
Також зазначала, що із січня 2011 року вона проживала у спірній квартирі разом із спадкодавцем ОСОБА_4 , а після її смерті продовжувала проживати у цій квартирі, сплачувала всі платежі за комунальні послуги та проводила необхідні поточні ремонти.
ОСОБА_1 вважала, що вона прийняла спадщину після смерті своєї сестри ОСОБА_4 відповідно до частини третьої статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, зареєстроване у реєстрі 13 листопада 2015 року № 7-522, видане Першою київською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 на підставі судового рішення, яке у подальшому скасовано, та визнати за нею право власності у порядку спадкування за законом на квартиру АДРЕСА_1 .
Під час розгляду справи третю особу - Головне територіальне управління юстиції у м. Києві замінено на його правонаступника - Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ); до участі у справі залучено співвідповідача - Київську міську раду; в зв`язку із реєстрацією шлюбу замінено прізвище відповідачки ОСОБА_6 на ОСОБА_7 .
Суди розглядали справу неодноразово.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті її рідної сестри ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки позивачка постійно проживала із спадкодавцем на час відкриття спадщини і не заявляла відмови від спадщини та з урахуванням того, що відповідачка вважається такою, що не прийняла спадщини у зв`язку із пропуском строку звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини і судовим рішенням їй відмовлено у задоволенні позовних вимог про встановлення додаткового строку для звернення до нотаріальної контори із такою заявою, тому право на спірне спадкове майно перейшло до позивачки як спадкоємця другої черги за законом. Позивачка довела належними, допустимими та достовірними доказами факт прийняття нею спадщини відповідно до положень частини третьої статті 1268 ЦК України.
Разом з тим суд першої інстанції вважав, що скасування судового рішення, яким відповідачці визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, та неприйняття відповідачкою спадщини у порядку, передбаченому статтями 1269, 1270 та 1272 ЦК України, є підставою для визнання недійсним виданого їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки свідоцтво як посвідчувальний документ втрачає свою юридичну силу і не може підтверджувати право, яке вже відсутнє, і відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України та частини першої статті 67 Закону України «Про нотаріат» свідоцтво про право на спадщину може бути видано виключно спадкоємцю, який прийняв спадщину, тому наявність такого свідоцтва у відповідачки порушує спадкові права позивачки, яка прийняла спадщину після смерті ОСОБА_4 в порядку, передбаченому частиною третьою статті 1268 ЦК України.
Постановою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, нормою права, яка підлягає застосуванню, та дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог, окрім цього, суд апеляційної інстанції врахував ту обставину, що відповідно до постанови Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 752/2803/15-ц (за позовом про надання додаткового строку на прийняття спадщини) ОСОБА_2 не позбавлена можливості захистити свої права шляхом пред`явлення позову до належних відповідачів.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 червня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 28 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 листопада 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд, виходив із того, що висновки суду про те, що позивачка постійно проживала зі спадкоємцем у спірній квартирі на час відкриття спадщини і прийняла спадщину, а судовим рішенням про визначення ОСОБА_2 додаткового строку на прийняття спадщини були порушені права позивачки, є передчасними, такими, що не узгоджуються з наведеними у рішенні суду доказами, а зазначені обставини, що стосуються предмета доказування у цій справі та мають значення для правильного вирішення справи, потребують перевірки.
Оскаржуваним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року позов задоволено частково. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2 ; у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнено із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на сплату судового збору у сумі 640,00 грн.
Визнаючи недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, суд першої інстанції зазначив, що спадкодавець, скориставшись своїм законним правом, заповіла все належне їй майно своїй онуці ОСОБА_2 , і цей заповіт на час розгляду спору є чинним та у встановленому законом порядку недійсним не визнавався. Суд виходив із того, що відповідачці відмовлено в задоволенні позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, оскільки позов пред`явлено до неналежного відповідача, а скасування рішення, яким відповідачці визначено додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, є підставою для визнання недійсним виданого їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом, проте воно не є преюдиційним у цій справі, оскільки відповідачка не позбавлена можливості захистити свої права шляхом пред`явлення нового позову до належних відповідачів, що наразі неможливо за наявності дійсного свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Тому місцевий суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом підлягають задоволенню.
Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання за позивачкою права власності в порядку спадкування за законом на спірну квартиру, суд першої інстанції вказав, що позивачка не довела достатніми доказами, а судом під час розгляду справи не встановлено, що в порядку, передбаченому частиною третьою статті 1268 ЦК України, шляхом вчинення фактичних дій (вступу в управління та володіння спадковим майном - спірною квартирою) позивачка прийняла спадщину після смерті своєї сестри ОСОБА_4 як спадкоємець другої черги за законом. Окремо суд звернув увагу на те, що позивачка не мала офіційно зареєстрованого місця проживання за місцем реєстрації та проживання спадкодавця, достатніх доказів на підтвердження обставин того, що позивачка фактично вступила в управління та володіння спадковим майном - спірною квартирою, достатніми належними і допустимими доказами під час розгляду справи це не підтверджено. Фактичне проживання разом зі спадкодавцем, на думку місцевого суду, не свідчить про вчинення спадкоємцем дій, які б беззаперечно підтверджували факт управління та володіння спадковим майном після смерті спадкодавця, та наявність підстав, які б вказували на фактичне прийняття спадщини в цьому випадку спадкоємцем другої черги.
Оскаржуваною постановою Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2 , скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Апеляційний суд, приймаючи свою постанову, зазначив, що за встановлених у справі обставин відсутні підстави для визнання недійсним виданого відповідачці свідоцтва про право на спадщину за заповітом, оскільки заповіт не оспорено у встановленому законом порядку, та врахував, що відповідачці відмовлено в задоволенні позову про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини з огляду на те, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, а необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, та у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку прийняття спадщини потрібно врахувати свободу заповіту, як фундаментальний принцип спадкового права.
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції, що наявні у справі докази, надані на підтвердження зазначених позивачкою обставин постійного проживання у спірній квартирі із січня 2011 року, включаючи день відкриття спадщини, є суперечливими та не доводять факт прийняття спадщини позивачкою після смерті спадкодавця.
Апеляційний суд вказав, що ОСОБА_1 не довела ні в суді першої, ні в суді апеляційної інстанцій, що в порядку, передбаченому частиною третьою статті 1268 ЦК України, шляхом вчинення фактичних дій (вступу в управління та володіння спадковим майном - спірною квартирою), позивачка прийняла спадщину після смерті своєї сестри ОСОБА_4 як спадкоємець другої черги за законом. Саме по собі фактичне проживання разом зі спадкодавцем не свідчить про вчинення спадкоємцем дій, які б беззаперечно підтверджували факт управління та володіння спадковим майном після смерті спадкодавця, та наявність підстав, які б вказували на фактичне прийняття спадщини в цьому випадку спадкоємцем другої черги. За висновком апеляційного суду, наведені позивачкою доводи в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_11 , 28 лютого 2023 року засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою (10 березня 2013 року - із заявою про зміну касаційної скарги у порядку статті 398 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зміненою касаційною скаргою, прийнятою Верховним Судом) на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року у справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання права власності в порядку спадкування, у задоволенні яких відмовлено, скасувати постанову апеляційного суду, рішення суду першої інстанції в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину залишити в силі, в іншій частині вимог про визнання права власності в порядку спадкування - передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Матеріали касаційної скарги містили клопотання про звільнення від сплати судового збору.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судами правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду 06 лютого 2019 року у справі № 145/797/15-ц, постановах Верховного Суду від 30 березня 2020 року у справі № 221/6855/17, від 23 квітня 2020 року у справі № 755/21472/15-ц, від 20 травня 2020 року у справі № 344/1044/16-ц, від 04 червня 2020 року у справі № 524/9733/17, від 10 червня 2020 року у справі № 708/1097/16-ц, від 30 червня 2020 року у справі № 607/21093/14-ц, від 01 липня 2020 року у справі № 222/1109/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 450/2286/16-ц, від 26 жовтня 2020 року у справі № 132/3826/18, від 05 листопада 2020 року у справі № 539/317/18, від 18 листопада 2020 року у справі № 182/6357/19, від 25 листопада 2020 року у справі № 336/2251/19, від 15 січня 2021 року у справі № 691/619/18, від 20 січня 2021 року у справі № 234/2810/18, від 03 березня 2021 року у справі № 307/2853/19, від 19 травня 2021 року у справі № 175/2328/19, від 20 травня 2021 року у справі № 339/369/18, від 29 червня 2021 року у справі № 671/308/20, від 08 вересня 2021 року у справі № 631/970/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15-ц, від 20 жовтня 2021 року у справі № 314/652/20, від 10 листопада 2021 року у справі № 759/19779/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 454/2685/13-ц, від 15 вересня 2022 року у справі № 341/2260/21, від 05 жовтня 2022 року у справі № 757/34078/14-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 522/17925/16, від 14 грудня 2022 року у справі № 198/132/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, зазначає, що оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню на підставі пункту 3 частини першої статті 411 ЦПК України. Також заявниця посилається на порушення судами обох інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Заявниця також вказує, що:
- суди попередніх інстанцій надали неправильне тлумачення частині третій статті 1268 ЦК України та фактично застосували до спірних правовідносин норму пункту 1 частини першої статті 549 ЦК Української РСР 1963 року, що не підлягала застосуванню, і за змістом якої спадкоємець вважався таким, що прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном;
- у матеріалах справи міститься ціла низка письмових доказів на підтвердження факту постійного проживання позивачки разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, які суди належним чином не дослідили;
- складений на ім`я відповідачки заповіт не має фундаментального значення, оскільки недотримання нею строку для прийняття спадщини призвело до припинення її права на спадкування. У свою чергу, враховуючи вимоги частини другої статті 1223 ЦК України, право на спадкування отримала позивачка ОСОБА_1 як спадкоємець другої черги за законом, яка не позбавлена права на звернення до суду із позовом про визнання за нею права власності на квартиру в порядку спадкування;
- незалежно від наявності заповіту відповідачка ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги за законом і відсутність у неї відомостей про існування заповіту ніяким чином не впливала на її волевиявлення щодо подання заяви про прийняття спадщини за законом. Проте із такою заявою відповідачка у визначений законом строк до нотаріуса не звернулася, а незнання про існування складеного на її ім`я заповіту не свідчить про поважність пропуску строку для прийняття спадщини. Окрім цього, таких вимог ніхто із учасників справи не заявляв;
- на момент ухвалення рішення судом першої інстанції (03 серпня 2022 року) та прийняття постанови апеляційним судом (08 лютого 2023 року) відповідачка ОСОБА_2 не надала жодних доказів, які б свідчили про прийняття нею спадщини після смерті спадкодавця. Рішенням суду їй відмовлено у задоволенні позову про визначення додаткового строку для прийняття спадщини. У зв`язку з неприйняттям спадщини відповідачкою ОСОБА_2 у неї не виникло право на захист її спадкових прав, оскільки недотримання нею строку для прийняття спадщини призвело до припинення її права на спадкування. Від дня закінчення строку для прийняття спадщини (із 17 липня 2012 року) і до моменту ухвалення судами оскаржуваних рішень минуло більше 10 років, протягом яких відповідачка ОСОБА_2 не була позбавлена можливості звернутися до суду із позовом до належного відповідача про визначення їй додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, чого не зробила, тому немає необхідності надавати їй «другий шанс» на звернення до суду із позовом до належного відповідача про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини;
- скасовуючи прийняте на користь позивачки рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину та відмовляючи у задоволенні позову у відповідній частині, яка ніким із учасників справи в апеляційному порядку не оскаржувалася, апеляційний суд вийшов за межі апеляційного оскарження. Зі змісту апеляційної скарги позивачки виходить, що вона оскаржила рішення суду першої інстанції лише в частині вимог, пред`явлених до Київської міської ради, про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування, у задоволенні яких судом було відмовлено;
- апеляційний суд у своїх висновках не урахував статтю 1301 ЦК України щодо підстав визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину. Водночас оспорення заповіту не є предметом цього спору, і такими підставами позов не обґрунтовувався. Також апеляційний суд залишив поза увагою те, що свідоцтво про право на спадщину може бути видано лише спадкоємцям, які прийняли спадщину (частина перша статті 1296 ЦК України, частина перша статті 67 Закону України «Про нотаріат»);
- суди, хоч і послалися на рішення Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2016 року у справі № 752/1066/16-ц, проте не з`ясували, чи містить воно преюдиційні обставини стосовно позивачки ОСОБА_1 і чи мають вони значення для розгляду цієї справи, у зв`язку з чим дійшли передчасного висновку про неприйняття спадщини позивачкою;
- суди не врахували суперечливу поведінку відповідачки ОСОБА_2 та її баби ОСОБА_13 у справі № 752/1066/16-ц та у справі, рішення у якій переглядається. Зокрема, у цій справі ОСОБА_2 та допитана з її ініціативи свідок ОСОБА_13 діяли всупереч своїй попередній поведінці на шкоду інтересам протилежної сторони - позивачки, що свідчить про недотримання ними принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) як певного стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів до іншої сторони;
- апеляційний суд не розглянув клопотання представника позивачки про приєднання до матеріалів справи доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, чим порушив вимоги статей 83, 367 ЦПК України в частині подання та оцінки нових доказів;
- суди попередніх інстанцій не врахували вимог постанови Верховного Суду від 02 червня 2021 року у цій справі, зокрема під час повторного розгляду справи позивачка надала до суду нові письмові докази, судом було допитано як нових свідків, так і свідків, які раніше давали показання, проте в оскаржуваних рішеннях відсутні посилання на самі докази та їх правовий аналіз. Суди не надали належної оцінки доказам, які подані позивачкою до суду першої інстанції під час нового розгляду справи на підтвердження обставин адреси її проживання на час відкриття спадщини. Відмовивши у задоволенні позову в частині визнання за позивачкою права власності на спадкове майно, суди попередніх інстанцій не встановили іншої адреси місця проживання позивачки на час відкриття спадщини, не з`ясували, коли саме і при яких обставинах позивачка вселилася до спірної квартири та хто проживав у спірній квартирі на час відкриття спадщини, враховуючи, що в останні роки життя спадкодавець тяжко хворіла і потребувала сторонньої допомоги;
- постанова апеляційного суду підписана лише головуючим суддею Сухановою Є. М. та не підписана іншими суддями зі складу колегії, якою розглядалася справа.
У квітні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_2 , в інтересах якої діє Мещанінов А. М., надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому відповідачка, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною.
Інші відзиви на касаційну скаргу станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ОСОБА_1 передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 02 березня 2023 року відмовлено у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору, касаційну скаргу залишено без руху для сплати судового збору.
Ухвалою Верховного Суду від 23 березня 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження (на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК), витребувано матеріали справи № 752/12045/17 із Голосіївського районного суду м. Києва та надано учасникам справи строк для подання відзивів на касаційну скаргу.
У квітні 2023 року матеріали справи № 752/12045/17 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 вересня 2023 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04 листопада 2011 року ОСОБА_4 склала заповіт, яким заповіла своїй онуці - відповідачці ОСОБА_2 все своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б воно не складалося.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть.
Позивачка є рідною сестрою померлої ОСОБА_4 .
ОСОБА_2 є онукою померлої ОСОБА_4 , про смерть баби дізналася після спливу шестимісячного строку на прийняття спадщини, оскільки проживала за межами України та не знала про існування заповіту.
Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1 , яка належала спадкодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 04 березня 2005 року, виданого державною адміністрацією Голосіївського району м. Києва
Постановою Першої київської державної нотаріальної контори від 23 серпня 2012 року відповідачці відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 04 листопада 2011 року, у зв`язку з пропуском строку для прийняття спадщини.
ОСОБА_1 зверталася до Першої київської державної нотаріальної контори із заявою про видачу їй свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру, яка увійшла до складу спадщини після смерті ОСОБА_4 , проте 22 листопада 2012 року Перша київська державна нотаріальна контора надіслала їй лист № 9567/02-14, яким повідомила про те, що вона (позивачка) не є спадкодавцем майна після померлої ОСОБА_4 , оскільки все своє майно померла заповіла іншій особі - відповідачці ОСОБА_2 .
Заочним рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року у справі № 752/2803/15-ц задоволено позов ОСОБА_2 та визначено їй додатковий тримісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на спірну квартиру.
Рішенням Апеляційнго суду міста Києва від 21 лютого 2017 року, залишеним без змін постановою Верховного Суду від 23 січня 2019 року, скасовано заочне рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 12 червня 2015 року у справі № 752/2803/15-ц, в задоволенні позову ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини було відмовлено.
Із мотивувальної частини рішення суду апеляційної інстанції у справі № 752/2803/15-ц випливає, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, а залучення належного відповідача на стадії апеляційного розгляду не передбачено чинним процесуальним законом. Крім того, у мотивувальній частині постанови суду касаційної інстанції зазначено, що Верховним Судом взято до уваги те, що ОСОБА_2 не позбавлена можливості захистити свої права шляхом пред`явлення позову до належних відповідачів.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 02 серпня 2016 року у справі № 752/1066/16-ц позов ОСОБА_14 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування майна із чужого незаконного володіння задоволено повністю. Витребувано від ОСОБА_1 , шляхом її виселення, квартиру АДРЕСА_1 .
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 26 жовтня 2016 року у справі № 752/1066/16-ц рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 02 червня 2016 року скасовано в частині задоволення позову повністю та в частині позовної вимоги про виселення ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_13 до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про витребування майна із чужого незаконного володіння шляхом виселення задоволено частково. Відмовлено ОСОБА_13 в задоволенні позову до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 , про виселення ОСОБА_1 із вказаної квартири. Рішення суду в частині витребування у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_13 квартири АДРЕСА_1 та відшкодування витрат зі сплати судового збору залишено без змін.
У спірній квартирі спадкодавець ОСОБА_4 проживала і була зареєстрована з 24 червня 1960 року і до її смерті, що підтверджується довідкою КП «ЖЕО-103 Голосіївського району» від 01 серпня 2012 року № 1471.
Позивачка стверджувала, що у спірній квартирі із січня 2011 року і до дня смерті спадкодавця, включаючи день відкриття спадщини, вона також проживала і проживає по теперішній час.
Нормативно-правове обґрунтування та мотиви, з яких виходив Верховний Суд
Апеляційний суд, частково задовольняючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ухвалюючи нове рішення в частині вимог про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2 , та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в іншій частині, послався на зміст статті 376 ЦПК України та виходив із того, що позивачка не довела, що в порядку, передбаченому частиною третьою статті 1268 ЦК України, шляхом вчинення фактичних дій (вступу в управління та володіння спадковим майном - спірною квартирою) вона прийняла спадщину після смерті своєї сестри ОСОБА_4 як спадкоємець другої черги за законом. За висновками суду, саме по собі фактичне проживання разом зі спадкодавцем не свідчить про вчинення спадкоємцем дій, які б беззаперечно підтверджували факт управління та володіння спадковим майном після смерті спадкодавця, та наявність підстав, які б вказували на фактичне прийняття спадщини в даному випадку спадкоємцем другої черги. У свою чергу наведені ОСОБА_1 доводи в апеляційній скарзі, на переконання апеляційного суду, не спростували висновків суду першої інстанції.
Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
У частині першій статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішенням суду першої інстанції від 03 серпня 2022 року позов задоволено частково:
визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 13 листопада 2015 року Першою київською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2 ;
у задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі (а. с. 1-12 т. 4) ОСОБА_1 (в особі свого представника ОСОБА_11 ), визначивши межі апеляційного оскарження, просила скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 03 серпня 2022 року в частині, в якій позивачці відмовлено у задоволенні позову, та ухвалити у відповідній частині нове рішення, яким її позов задовольнити.
Про межі апеляційного оскарження у відповідній частині зазначено і в тексті мотивувальної частини постанови апеляційного суду.
Відповідачі чи третя особа рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржили.
На порушення частини першої статті 367 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі доводів апеляційної скарги та скасував рішення суду першої інстанції в неоскаржуваній частині, не врахувавши вимог апеляційної скарги позивачки, в якій вона просила скасувати рішення лише в частині відмовлених вимог.
Отже, апеляційний суд неправильно переглянув рішення суду першої інстанції в повному обсязі, скасувавши його в неоскаржуваній частині про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, що є підставою для його скасування в частині, що не мала переглядатися.
Щодо вимоги про визнання за позивачкою права власності в порядку спадкування за законом на спірну квартиру
Звертаючись до суду із цим позовом, ОСОБА_1 в обґрунтування заявлених позовних вимог посилалася, зокрема, на те, що з січня 2011 року вона проживала із спадкодавцем. Від спадщини не відмовлялася. У зв`язку із чим вважала себе такою, що відповідно до вимог частини третьої статті 1268 ЦК України прийняла спадщину після смерті своєї сестри ОСОБА_4 .
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статтями 1216, 1217, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частини перша та друга статті 1220 ЦК України).
У частинах першій та другій статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Частиною першою статті 1258 ЦК України встановлено, що спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово.
Статтею 1262 ЦК України передбачено, що у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Тобто, будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.
Подібні висновки щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду: від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19 (провадження № 61-6290св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20), від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19 (провадження № 61-3620св21).
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
При розгляді справ про спадкування суди мають встановлювати: місце відкриття спадщини, коло спадкоємців, які прийняли спадщину, законодавство, яке підлягає застосуванню щодо правового режиму спадкового майна та часу відкриття спадщини. Обставини, які входять до предмета доказування у зазначеній категорії справ, можна встановити лише при дослідженні документів, наявних у спадковій справі. Належними доказами щодо фактів, які необхідно встановити для вирішення спору про спадкування, є копії документів відповідної спадкової справи, зокрема, поданих заяв про прийняття спадщини, виданих свідоцтв про право на спадщину, довідок житлово-експлуатаційних організацій, сільських, селищних рад за місцем проживання спадкодавця.
Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України є необхідним встановлення місця проживання спадкодавця і спадкоємця.
Так, частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.
Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Під місцем постійного проживання розуміється місце, де фізична особа постійно проживає. Тимчасовим місцем проживання є місце перебування фізичної особи, де вона знаходиться тимчасово (під час перебування у відпустці, відрядженні, зокрема у готелі чи у санаторії, тощо).
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження. Зазначена норма відображає загальний принцип недискримінації за ознакою наявності чи відсутності реєстрації місця проживання чи місця перебування особи.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Верховний Суд у постанові від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18) вказав, що частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.
Незважаючи на те, що спадкодавець ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто до спірних правовідносин щодо прийняття спадщини мають застосовуватися положення ЦК України, який набрав чинності із 01 січня 2004 року, суди попередніх інстанцій при вирішенні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування фактично керувалися нормою пункту 1 частини першої статті 549 ЦК Української РСР 1963 року, згідно з якою визнається, що спадкоємець прийняв спадщину, якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном.
Суди попередніх інстанцій неправильно виходили із того, що саме по собі фактичне проживання разом зі спадкодавцем не свідчить про вчинення спадкоємцем дій, які б беззаперечно підтверджували факт управління та володіння спадковим майном після смерті спадкодавця, та наявність підстав, які б вказували на фактичне прийняття спадщини спадкоємцем другої черги, оскільки це суперечить частині третій статті 1268 ЦК України, яка мала застосуватися до спірних правовідносин.
Норма частини третьої статті 1268 ЦК України не містить посилань про вступ спадкоємця в управління або володіння спадковим майном, а пов`язує прийняття спадщини із іншими обставинами, зокрема суди мали дослідити, чи проживала ОСОБА_1 разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини і чи не заявила вона протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, відмову від неї.
Окрім цього, колегія суддів звертає увагу на те, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).
У справі, що переглядається, Верховний Суд постановою від 02 червня 2021 року скасував рішення судів попередніх інстанцій та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема через те, що доводи позивачки про наявність чи відсутність обставин постійного проживання позивачки зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, що в силу частини третьої статті 1268 ЦК України є предметом доказування у цій справі у межах заявленого позову та мають значення для правильного вирішення цього спору, судом належним чином не перевірені та не встановлені, а мотиви відхилення зазначених доводів відповідача у судовому рішенні не наведені.
У свою чергу суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання права власності у порядку спадкування, зазначив, що наявні у справі докази, надані на підтвердження вказаних позивачкою обставин постійного проживання із спадкодавцем, включаючи день відкриття спадщини, є суперечливими та поза розумним сумнівом не доводять факт прийняття спадщини позивачкою після смерті спадкодавця, а показання свідків, на думку суду, не можна вважати належними, допустимими, достатніми та такими, що беззаперечно підтверджують зазначені обставини в розрізі положень статей 77-80 ЦПК України.
Разом з тим, ухвалюючи таке рішення, суд, всупереч вимогам пунктів 1, 2, 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, не навів докази, перевірені судом, та підстави їх відхилення, адже встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У своїх рішеннях суди не зазначили, які саме докази ними було досліджені, які з них є суперечливими, в чому полягає їх суперечливість, та на підставі яких саме доказів суди дійшли висновку про неприйняття спадщини позивачкою і встановили наявність підстав для відмови у задоволенні позову у відповідній частині.
Тобто суд першої інстанції не виконав вказівок суду касаційної інстанції при попередньому перегляді справи в порядку касаційного провадження, а суд апеляційної інстанції допущені судом першої інстанції помилки не виправив, відповідні висновки судів про відмову у задоволенні позову у цій частині є передчасними.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а тому немає правових підстав для ухвалення нового рішення або зміни судових рішень у цій справі.
Колегія суддів окремо зауважує, що доводи касаційної скарги про те, що постанова Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 року підписана лише головуючим суддею, не підтвердились, оскільки в матеріалах справи (а. с. 74-82 т. 4) міститься оригінал постанови, підписаний всіма трьома суддями, що входять до складу колегії.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини шостої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
З огляду на викладене, Верховний Суд, керуючись принципом процесуальної економії, дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду апеляційної інстанції та направлення справи в частині вирішення вимоги про визнання права власності в порядку спадкування на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 08 лютого 2023 рокускасувати, справу в частині вирішення вимоги про визнання права власності в порядку спадкування передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко
