Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 19 червня 2025 року
у справі № 639/5940/21
Кримінальна юрисдикція
Щодо замаху на вбивство
ФАБУЛА СПРАВИ
За вироком суду першої інстанції ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Апеляційний суд скасував вирок суду першої інстанції в частині перекваліфікації дій ОСОБА_6 з ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК на ч. 1 ст. 121 КК і призначеного покарання, та ухвалив новий вирок, за яким ОСОБА_6 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років.
ОЦІНКА СУДУ
Ознаки суб'єктивної сторони й особливості психічного ставлення винуватої особи встановлюються судами з урахуванням характеру діяння та об`єктивно-предметних умов його вчинення на підставі доказів, зібраних у порядку, передбаченому КПК, та оцінених відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Суд повинен ретельно досліджувати докази, що мають значення для з`ясування змісту психічного ставлення до вчиненого діяння і заподіяних наслідків у провадженнях щодо кримінальних правопорушень проти життя і здоров`я особи. Питання про форму вини, яка характеризує вчинене діяння, необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до своїх дій та їх наслідків.
Доказування суб'єктивної сторони злочину досить часто ґрунтується не на одному чи кількох прямих доказах, а на аналізі саме сукупності всіх доказів, на підставі чого й робиться висновок про доведеність поза розумним сумнівом або недоведеність (згідно з цим стандартом доказування) елементів суб`єктивної сторони кримінального правопорушення, які підлягають доказуванню.
Відповідно до приписів ст. 15 КК замахом на кримінальне правопорушення є вчинення особою з прямим умислом діяння, безпосередньо спрямованого на вчинення кримінального правопорушення, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому кримінальне правопорушення не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
Закінчений замах характеризується тим, що особа зробила все необхідне, щоб досягти мети, і вчинила всі дії для досягнення злочинного результату, які вважала необхідними для цього. Замах може бути здійснений виключно із прямим визначеним (конкретизованим) умислом, який виражається в тому, що особа має конкретне, точне уявлення про індивідуально визначений результат свого діяння, передбачає настання конкретного суспільно небезпечного наслідку.
За таких обставин особа передбачає розвиток природного перебігу подій як явищ, підпорядкованих об'єктивним природничим закономірностям, усвідомлює особливості розвитку необхідного причинного зв`язку, відправним пунктом якого є її дії (причина), які містять реальну можливість настання відповідного наслідку. Вчиняючи ті або інші дії, що із закономірністю тягнуть за собою настання певних наслідків, людина передбачає їх як уявлюваний результат своїх дій, і саме тому має відповідати за прагнення заподіяти суспільно небезпечні наслідки внаслідок вчинення конкретного діяння, що ставиться їй у провину.
Визначений умисел завжди є таким, коли винний передбачає і бажає настання одного конкретизованого наслідку, досягнення певної мети, зокрема смерті потерпілого, що має місце в тих випадках, коли винний передбачає конкретний наслідок не просто як один із можливих від вчиненого діяння, а як неминучий або високо вірогідний результат свого суспільно небезпечного діяння, де через щасливий збіг обставин для потерпілого настання менш небезпечних наслідків є скоріш виключенням ніж типовим правилом розвитку причинно-наслідкових зв'язків.
Водночас відповідну для замаху конкретизацію у свідомості особи тих наслідків, яких вона прагне, не можна зводити в усіх випадках до чітких формальних параметрів.
У випадках, коли особа передбачає неминучість або високу вірогідність настання смерті як найбільш ймовірного результату своїх дій, її ставлення до такого результату виявляється у бажанні його настання. Отже наслідки, які не настали, інкримінуються особі у цьому разі з тих підстав, що вони були метою її діяння, на досягнення якої воно було спрямовано.
Усвідомлене застосування такого способу вчинення злочину, як фізичне насильство щодо конкретного потерпілого, завжди пов`язане з усвідомленням наслідків його використання.
ВИСНОВКИ: умисне завдання ножем із силою чотирьох ударів в ділянки тіла, де розташовано життєво важливі органи, заподіяні попри опір потерпілого внаслідок цього ушкодження, свідчать про умисел на вбивство, і такі дії отримали правильну юридичну оцінку як замах на вбивство, а не як умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень.
КЛЮЧОВІ СЛОВА: злочини проти життя, злочини проти здоров'я, правила кваліфікації злочинів, незакінчений злочин, спрямованість умислу винного
