Правова позиція
Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 01 червня 2026 року
у справі № 369/11891/22
Кримінальна юрисдикція
Щодо обов'язковості корисливого мотиву як ознаки суб'єктивної сторони злочинів проти власності, передбачених ст.ст. 185, 186, 187 КК України
Фабула справи: вироком суду першої інстанції, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, ОСОБА_13 та ОСОБА_14 виправдано у зв`язку з відсутністю в їх діях складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК України.
Мотивація касаційної скарги: прокурор вважає, що апеляційний суд необґрунтовано підтримав невірну правову оцінку обставин справи судом першої інстанції, який вважав обов'язковим доведення корисливого мотиву при обвинуваченні у вчиненні грабежу.
Правова позиція Верховного Суду: законодавець не зазначив мотив, який спонукає особу до заволодіння чужим майном, як ознаку кримінального правопорушення, передбаченого ст. 186 КК України, або інших кримінальних правопорушень проти власності.
Визначальною ознакою викрадення або іншої форми заволодіння майном у злочинах проти власності є бажання винної особи встановити безповоротне фактичне володіння чужим майном, яке дає можливість розпорядитися ним на власний розсуд. Мотиви, якими керувалася особа, ставлячи собі таку мету, а також спосіб розпорядження майном після встановлення над ним контролю, не мають значення для кваліфікації діяння.
Хоча корисливий мотив, якщо розуміти його як бажання збагатитися за рахунок чужого майна, визначає мету заволодіння чужим майном у більшості випадків, це не виключає можливості інших спонукань до таких дій, таких як помста або бажання завдати шкоди потерпілому, або будь-які інші, навіть «шляхетні», на думку того хто вчиняє посягання, мотиви, наприклад, допомога нужденним.
Встановлення кримінальної відповідальності за заволодіння чужим майном, у тому числі його викрадення, є одним зі способів захисту права власності, передбаченого ст. 41 Конституції.
Тому Суд не вбачає підстав вважати, що метою законодавця при визначенні відповідальності за викрадення або інше заволодіння було поставити захист майнових прав особи в залежність від того, наскільки «корисливим», «шляхетним» або «емоційним» був мотив особи, яка позбавила її майна без законних на те підстав. Визначення «корисливого мотиву» як обов'язкової ознаки крадіжки, грабежу або іншого виду заволодіння чужим майном неуникно призведе до такої залежності і послаблення захисту права особи на мирне володіння майном.
Для кваліфікації діяння як викрадення або заволодіння чужим майном визначальним є не корисливий мотив, тобто бажання «збагатитися», а намір особи поводитися з чужим майном як зі своїм власним. Тому для кваліфікації діяння за відповідними положеннями кримінального закону достатнім є встановлення прямого умислу на протиправне і безповоротне заволодіння чужим майном. Мотив, який призвів до формуванння такого умислу, а також спосіб розпорядження викраденим майном, для кваліфікації діяння значення не мають.
Висновки: для визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст.ст. 185, 186, 187 КК України і іншими положеннями, що передбачають відповідальність за заволодіння чужим майном, корисливий мотив не є обов'язковим. Ключовим є доведення прямого умислу на протиправне і безповоротне заволодіння чужим майном з метою отримати можливість розпорядитися ним на власний розсуд. Мотиви, які спонукали особу до таких дій, на їх кваліфікацію не впливають, але можуть бути враховані при призначенні покарання і застосуванні інших норм кримінального закону.
Ключові слова: злочини проти власності, захист права власності, доведення мотиву злочину, ознаки суб'єктивної сторони злочину
