Правова позиція
Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 08 серпня 2018 року
у справі № 920/1144/17
Господарська юрисдикція
Щодо відмежування фіктивності та недійсності правочину
Фабула справи: ТОВ "Сенс" звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Сенс", мотивуючи позов тим, що відповідач кошти за придбану ним частку ні до укладення договору, ні після його укладення товариству не сплатив. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін судом апеляційної інстанції у задоволенні позову відмовлено.
Між ТОВ "Сенс" та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу частки в статутному капіталі ТОВ "Сенс", посвідчений приватним нотаріусом, в якому зазначалося: "За домовленістю сторін ціна продажу частки складає 1500 (тисяча п'ятсот) гривень 00 коп., які одержані продавцем від покупця повністю до підписання цього договору. Я, продавець, своїм підписом під цим договором підтверджую проведення зі сторони покупця повного розрахунку за продану частку, та відсутність щодо нього будь-яких претензій фінансового характеру". Позивач стверджував про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу частки не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (тобто є фіктивним).
Мотивація касаційної скарги: неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанції.
Правова позиція Верховного суду: фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними, або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним. Якщо сторони не вчиняють жодних дій для здійснення фіктивного правочину, суд тільки приймає рішення про визнання такого правочину недійсним, без застосування реституції. Якщо ж на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
Висновки: факт невиконання сторонами правочину не означає, що укладено фіктивний правочин. Нездійснення розрахунків між сторонами оспорюваного договору не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним. У даній ситуації договір є дійсним, оскільки відповідає усім умовам дійсності відповідно до ст.ст.203,215 ЦК України.
