Справа № 2-351/12
Р І Ш Е Н Н Я
іменем України
"28" березня 2012 р.
Дарницький районний суд м.Києва в складі судді Вовка Є.І., при секретарі Пінчук А.С., в приміщенні Дарницького районного суду м.Києва, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: ОСОБА_4 - нотаріус Другої нотаріальної контори м. Києва, ОСОБА_5 - нотаріус Першої нотаріальної контори м. Києва, Головне управління юстиції у м. Києві, Відділ громадянства, реєстрації імміграції фізичних осіб Голосіївського району м. Києва, ОСОБА_6, про визнання договору недійсним, визнання права власності на квартиру, її витребування та заборону вселення до неї, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про вселення, усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення,
ВСТАНОВИВ :
ОСОБА_1 в позовній заяві, поданої до суду першої інстанції до відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3 просила: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 20.09.2002 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 та посвідчений державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_8 20.09.2002 р.; визнати за ОСОБА_1 право власності на спадкове майно -квартиру АДРЕСА_1; витребувати квартиру АДРЕСА_1 від ОСОБА_3; заборонити ОСОБА_3 вселятися до квартири АДРЕСА_1 та подавати до Комунального підприємства «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна»для реєстрації договір купівлі-продажу від 21.02.2003 р.
В обґрунтування заявлених вимог позивач за первісним позовом, зокрема зазначила наступне.
Ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 10.03.2011р. зазначена цивільна справа №2-1961/2011р. об'єднана в одне провадження зі справою №8-59/2010р., що знаходилася в провадженні Голосіївського районного суду. Об'єднаним в одне провадження справам присвоєно № 2-1961/2011 р.
Обидві справи пов'язані зі спором про право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Первісні позовні вимоги в цій справі були заявлені ОСОБА_9 до ОСОБА_7 в 1996 році. Провадження у справі порушено в листопаді 1996 р. Московським районним судом м. Києва.
Позовні вимоги ОСОБА_9 полягали у визнанні недійсним договору купівлі-продажу квартири від 28.11.1991 р., укладеного між ОСОБА_7 та виконавчим комітетом Московської райради.
В подальшому, заявою від 14.03.1997 р., позивачка ОСОБА_9 змінила свої позовні вимоги та просила визнати за нею право власності на ? частину квартири. Позовні вимоги були обґрунтовані наступним: позивачка ОСОБА_9 та відповідач ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі від 11.08.1984 р.
Спірна квартира була надана відповідачеві ОСОБА_7 рішенням виконавчого комітету Київської міськради від 13.01.1986 р. № 35 на сім'ю у складі двох осіб (сам відповідач ОСОБА_7 та його дружина -позивачка ОСОБА_9).
Позивачка ОСОБА_9 та відповідач ОСОБА_7 вселилися в спірну квартиру на підставі ордеру № 108 серії «а»від 03.02.1986 р.
Відповідач ОСОБА_7 01.10.1991 р. звернувся до виконкому Московської райради м. Києва із заявою про викуп спірної квартири у власність. Позивачка ОСОБА_9 телеграмою від 03.10.1991 р. та нотаріально посвідченою заявою від 26.09.1991 р. надала свою згоду на викуп квартири у власність.
Рішенням виконкому Московської райради від 29.10.1991 р. № 2049 надано дозвіл на викуп квартири у власність подружжя (враховуючи згоду дружини ОСОБА_9, яка проживала і була прописана в спірній квартирі на момент викупу).
28.11.1991 р. відповідач ОСОБА_7, зі згоди своєї дружини (позивачки), уклав з виконкомом Московської ради договір купівлі-продажу спірної квартири. Вартість квартири була сплачена ОСОБА_7 за рахунок спільних коштів подружжя. Оскільки відповідач зареєстрував право власності на спірну квартиру лише на себе та в подальшому став чинити перешкоди позивачці в проживанні у спірній квартирі, ОСОБА_9 просила визнати за нею право власності на ? частини квартири як спільно набутого подружжям майна.
Ухвалою від 29.05.1997 р. провадження в даній цивільній справі було зупинено - до розгляду справи за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_9 про визнання шлюбу недійсним.
В жовтні 1999 р. Київський міський суд, у відповідності до чинного на той час процесуального законодавства, визначив підсудність даної справи Старокиївському районному суду м. Києва.
27.10.1999 р. справа була передана з Московського районного суду м. Києва до Старокиївського районного суду м. Києва.
В січні 2000 р. Київський міський суд, у відповідності до чинного на той час процесуального законодавства, визначив підсудність даної справи Харківському районному суду м. Києва.
20.01.2000 р. справа була передана до Харківського районного суду м. Києва (нині Дарницький районний суд м. Києва).
Ухвалою від 31.01.2000 р. провадження у справі знову зупинено - до розгляду справи за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_9 про визнання шлюбу недійсним.
В подальшому, з 2003 р., справу передано в провадження Дарницького районного суду м. Києва.
В період з 2003 р. по червень 2006 р. справа неодноразово передавалася до Апеляційного суду м. Києва та до Верховного Суду України з відповідними апеляційними та касаційними скаргами сторін.
В червні 2006 р., після повернення справи з Верховного Суду України, вона знову була передана на розгляд Дарницького районного суду м. Києва.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 17.03.2005 р., яке набрало законної сили, в задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_9 про визнання шлюбу недійсним відмовлено.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14.03.2006 р., яке набрало законної сили, шлюб між ОСОБА_7 та ОСОБА_9 розірвано. Свідоцтво про розірвання шлюбу отримано ОСОБА_9 18.04.2006 р. Зазначене підтверджує ту обставину, що спірна квартира є спільною власністю подружжя ОСОБА_9, оскільки набута ними у власність під час перебування ними в зареєстрованому шлюбі.
Заявою від 18.07.2006 р. ОСОБА_9 підтримала свої позовні вимоги в повному обсязі та просила визнати за нею право власності на ? частину спірної квартири як спільно придбаного подружжям майна. Крім того, заявою від 12.09.2006 р. ОСОБА_9 доповнила свої позовні вимоги вимогами до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання недійсними договору дарування квартири від 20.09.2002 р. та договору купівлі-продажу квартири від 21.02.2003 р.
ІНФОРМАЦІЯ_2 позивачка ОСОБА_9 померла. Як її спадкоємиця (правонаступниця), до справи вступила її донька ОСОБА_1
Заявою від 10.10.2007 р. позивачка ОСОБА_1 повністю підтримала вимоги своєї мами, ОСОБА_9, та додатково просила визнати за нею як спадкоємицею позивачки і відповідача право власності на спірну квартиру в цілому як на спадкове майно. Позовні вимоги обґрунтовані зокрема тим, що договір дарування, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 20.09.2002 р., укладався без згоди позивачки як дружини і співвласниці спірної квартири, ОСОБА_7 не мав права відчужувати спірну квартиру без згоди своєї дружини. Щодо договору купівлі-продажу від 21.02.2003 р., укладеного між ОСОБА_2 (в особі представника ОСОБА_10) та ОСОБА_3, то його укладено в той період часу, коли квартира перебувала в спорі, про що достеменно було відомо продавцю (ОСОБА_2) та її представнику (ОСОБА_10).
Договори дарування та купівлі-продажу, укладені відповідачами, порушували право власності ОСОБА_7 та ОСОБА_9 (її спадкодавців) на спірну квартиру. Оскільки позивачка ОСОБА_1 прийняла спадщину після своїх померлих батьків, вона вважає, що її право власності на спадкове майно (спірну квартиру) не визнається відповідачами.
Позивач за первісним позовом також зазначає, що провадження в справі, яка була об"єднана з даною справою, було порушено Голосіївським районним судом м. Києва на підставі позовної заяви ОСОБА_7 (в особі представника) від 03.01.2003 р.
Відповідачем у справі визначено ОСОБА_2. Предмет позовних вимог - визнання недійсним договору дарування спірної квартири від 20.09.2002 р. Підставами для визнання договору недійсним визначено, серед іншого, відсутність згоди дружини на відчуження спільно набутого у власність майна.
Інтереси відповідачки ОСОБА_2 в даній цивільній справі з 27.01.2003 р. (фактично з початку розгляду справи) представляв ОСОБА_10 - на підставі нотаріально посвідченої довіреності від 23.01.2003 р. та його відповідної заяви суду від 27.01.2003 р.
Рішенням від 04.03.2003 р. Голосіївського районного суду м. Києва позов ОСОБА_7 до ОСОБА_2 задоволено, визнано недійсним договір дарування спірної квартири.
Ухвалою суду від 17.07.2006 р. заяву ОСОБА_7 задоволено, рішення у справі скасовано, справу призначено до розгляду.
Заявою від 27.07.2006 р. ОСОБА_7 доповнив свої позовні вимоги вимогою до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири від 21.02.2003 р. та про визнання права власності на спірну квартиру.
Оскільки спірна квартира з його, позивача ОСОБА_7, ніколи не вибувала - протягом усього часу він був зареєстрований і проживав в спірній квартирі - вимог про витребування квартири з чужого незаконного володіння (віндикаційного позову) ОСОБА_7 не заявляв.
Як вбачається з тексту договору купівлі-продажу від 21.02.2003 р. від імені ОСОБА_2 його укладено її представником ОСОБА_10, який є одночасно її представником у даній цивільній справі.
Згідно з п. 5 договору купівлі-продажу визначено, що відчужувана квартира у спорі не перебуває. В той же час ОСОБА_10 як представнику відповідачки ОСОБА_2 станом на дату укладення договору купівлі-продажу від 21.02.2003 р. було достеменно відомо, що відносно квартири Голосіївським районним судом м. Києва розглядається цивільно-правовий спір. Отже, представник продавця ОСОБА_2 ОСОБА_10 укладаючи договір купівлі- продажу ввів іншу сторону договору - покупця ОСОБА_3 в оману.
Ухвалою від 27.07.2006 р. Голосіївський районний суд м. Києва залучив до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_3, а Київське міське управління юстиції - в якості третьої особи у справі.
02.04.2007 р. позивач ОСОБА_7 помер. Рішення за його позовними вимогами судом прийнято не було.
27.01.2011 р. в справу (яку розглядав Голосіївський районний суд м. Києва) вступила донька ОСОБА_7 - ОСОБА_1 (як правонаступниця позивача). Заявою від 09.03.2011 р. позивачка ОСОБА_1 (як правонаступниця позивача ОСОБА_7) підтримала його позовні вимоги до ОСОБА_2, ОСОБА_3 та просила суд:
- визнати недійсним договір дарування спірної квартири від 20.09.2002 р., укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_2;
- витребувати спірну квартиру з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 на підставі ст. 145 ЦК Української РСР.
Протокольною ухвалою від 09.03.2011 р. заяву ОСОБА_1 про уточнення позовних вимог прийнято до розгляду.
28.03.2011 р. дана справа була передана за підсудністю до Дарницького районного суду м. Києва, для об'єднання в одне провадження і спільного розгляду зі справою № 2-1961/2011 р. за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частину спірної квартири, визнання недійсними договору дарування спірної квартири від 20.09.2002 р. та ін.
Крім того, позивач за первісним позовом зазначає, що частина заявлених в тій і іншій цивільних справах (за позовом ОСОБА_9 та за позовом ОСОБА_7.) співпадають. Обидва позивачі просили визнати недійсним договір дарування квартири, укладений 20.09.2002 р. між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 Підставами позову є наступні обставини та норми законодавства:
Згідно ордеру № 108 серії «А»від 03.02.1986 р. двокімнатна квартира АДРЕСА_1 була видана на сім'ю з двох осіб - ОСОБА_7 та ОСОБА_9. Згідно ст. 64 ЖК України члени сім'ї наймача користуються всіма правами і несуть всі обов'язки, які випливають з договору найму жилого приміщення.
Виходячи з договору купівлі-продажу від 28.11.1991 р. спірна квартира була викуплена ОСОБА_7 за письмовою згодою його дружини - ОСОБА_9 Оскільки ОСОБА_7 та ОСОБА_9 перебували в зареєстрованому шлюбі від 11.08.1984 р. (розірваний рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14.03.2006 р.), квартира придбана за рахунок їх спільних коштів, згідно зі ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є їх спільною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Саме тому перед викупом квартири в 1991 р. була потрібна письмова згода другого з подружжя, яка і була надана дружиною ОСОБА_9
Згідно зі ст. 23 КпШС України майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального засвідчення, згода другого подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.
У відповідності до п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06.11.2009 р. № 9 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. За змістом з п. 5 зазначеної Постанови вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією із сторін правочину, так іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Оскільки в даній справі розглядаються об'єднані в одне провадження позовні вимоги ОСОБА_9 та позовні вимоги ОСОБА_7, правонаступницею яких є ОСОБА_1, то в даній справі вимоги про визнання договору дарування спірної квартири заявлені стороною оспорюваного договору - ОСОБА_7, а також іншою особою, права та законні інтереси якої як співвласниці квартири були порушені укладенням договору дарування - ОСОБА_9
ОСОБА_1 як правонаступниця обох позивачів підтримала позовні вимоги і ОСОБА_9, і ОСОБА_7
У відповідності до ст. 48 ЦК Української РСР (що діяв на момент укладення договору дарування) недійсною є угода, що не відповідає вимогам закону. При укладенні договору дарування від 20.09.2002 р. письмова згода іншого з подружжя (дружини дарувальника ОСОБА_9) була відсутня. Більше того, станом на дату укладення договору дарування в провадженні Дарницького районного суду м. Києва на розгляді по суті знаходилася цивільна справа за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_7 про визнання права власності на ? частину в спірній квартирі як у спільно набутому за час шлюбу майні.
Договір дарування квартири від 20.09.2002 р. укладений з порушенням ст. ст. 22, 23 КпШС України, без надання згоди іншого з подружжя, а тому не відповідає вимогам закону та підлягає визнанню недійсним.
У відповідності до ч. 2 ст. 48 ЦК Української РСР за недійсною угодою кожна із сторін зобов'язана повернути іншій стороні все одержане за угодою. Разом з тим, слід відзначити, що спірна квартира у володіння відповідачки ОСОБА_2 не передавалася, ОСОБА_7 був зареєстрований і проживав в цій квартирі до самої своєї смерті 02.04.2007 р., а позивачка ОСОБА_9 також була зареєстрована в ній до своєї смерті, до ІНФОРМАЦІЯ_2, що підтверджуються відповідними довідками КП «ЖЕО-102»від 1996, від 2002, від 2005 та від 2007 р.р., які містяться в матеріалах справи (реєстрація ОСОБА_9 в спірній квартирі була відновлена 25.07.2006 р., що підтверджується листом Голосіївського РУ ГУ МВС України в м.
Києві, який міститься в матеріалах справи).
Оскільки договір дарування за своїм визначенням є безвідплатним договором, то обдарована ОСОБА_2 нічого не передавала, а дарувальник ОСОБА_7 нічого не
отримував за цієї угодою.
Таким чином, двостороння реституція, передбачена ч. 2 ст. 48 ЦК Української РСР, в даному випадку не підлягає застосуванню.
В той же час, оскільки спільна квартира придбавалася ОСОБА_7 під час його перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_9, то захист права її спадкоємиці ОСОБА_1 шляхом визнання права власності на ? частину квартири, належної її матері ОСОБА_9, є законними і обгрунтованими.
В подальшому, 21.02.2003 р. спірна квартира була відчужена ОСОБА_2 в особі її представника ОСОБА_10 на користь ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу. Слід відзначити, що представнику ОСОБА_10 на час підписання зазначеного договору купівлі-продажу спірної квартири було достеменно відомо про те, що квартира перебуває у спорі - за відповідним позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору дарування від 20.09.2002 р.
Укладенням договору купівлі-продажу від 21.02.2003 р. відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 порушили, а фактично не визнали (оспорили) право власності ОСОБА_9 та ОСОБА_7 на спірну квартиру.
У відповідності до ст. 145 ЦК Української РСР (в редакції закону, що діяв на момент порушення права позивачів - на момент укладення договорів дарування та купівлі-продажу спірної квартири), якщо майно оплатно придбано у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в тому випадку, коли майно втрачене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене в того або в іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза волею.
Аналогічні приписи містяться в ст. 388 ЦК України, в редакції чинній на час розгляду цього спору.
Спірна квартира вибула з володіння позивачки ОСОБА_9 поза її волею, внаслідок того, що ОСОБА_7 став чинити їй перешкоди в проживанні у спірній квартирі, а в подальшому без її відома та без її згоди уклав договір дарування, то позивачка ОСОБА_9 (її правонаступник ОСОБА_1) набула права вимагати повернення спірної квартири з чужого володіння, в тому числі і з володіння добросовісного набувача, яким є відповідач ОСОБА_3
Право володіння відповідача ОСОБА_3 на спірну квартиру може виникнути на підставі договору купівлі-продажу від 21.02.2003 р.. шляхом реєстрації останнім за собою права власності на зазначену квартиру.
У відповідності до ч. 2 ст. 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Спірна квартира ніколи не вибувала з фактичного користування позивача ОСОБА_7 Про укладення відповідачами договору купівлі-продажу від 21.02.2003 р. йому стало відомо лише в червні 2006 р., відразу ж після чого він звернувся до суду з вимогою про визнання недійсним цього договору.
Спірна квартира також ніколи не вибувала і з фактичного користування спадкоємиці позивачів ОСОБА_1 - ще до смерті свого батька, позивача ОСОБА_7, вона почали постійно проживати в спірній квартирі. З 2007 року, після смерті батьків, позивачка ОСОБА_1 почала постійно сплачувати і продовжує регулярно сплачувати комунальні платежі за квартиру. Відповідач ОСОБА_3 ніколи в спірній квартирі навіть не з'являвся, місце свого проживання в ній не реєстрував, комунальних платежів не сплачував. Станом на сьогодні право власності на спірну квартиру зареєстроване в БТІ за позивачкою ОСОБА_1, проте це її право продовжується оспорюватися відповідачем ОСОБА_3, про що свідчить, зокрема, його зустрічна позовна заява, датована 17.12.2010 р. Зміст зустрічного позову ОСОБА_3 також підтверджує, що спірна квартира в його фактичному користуванні не знаходиться, але може перейти в його володіння у будь-який час. У зв'язку з зазначеним вимога позивачки ОСОБА_1 про витребування спірної квартири від ОСОБА_3 є способом захисту порушеного (невизнаного, оспорюваного) права власності ОСОБА_1
Крім того, позивачка ОСОБА_1 заявляє позовні вимоги про заборону ОСОБА_3 вселятися до спірної квартири та подавати до КП «Київське МБТІ»для реєстрації договір купівлі- продажу від 21.02.2003 р.
Згідно зі ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також в разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позивачка ОСОБА_1 12.07.2007 р. вступила в право спадкування після своєї матері ОСОБА_9, а 02.10.2007 р. - після свого батька ОСОБА_7 Оскільки обома ними заявлені вимоги про визнання недійсними договорів дарування від 20.09.2002 р. та купівлі- продажу від 21.02.2003 р., і ці вимоги були підтримані правонаступницею обох позивачів ОСОБА_1, то позивачка вважає, що її право власності на спірну квартиру як на спадкове майно має бути захищене також шляхом визнання за нею, як спадкоємицею права власності на спірну квартиру.
У відповідності до ст. 31 ЦПК України позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, а до початку розгляду судом справи по суті - змінити предмет або підставу позову. На підставі зазначеного позивач вважає за необхідне доповнити свої вимоги вимогою до ОСОБА_3
В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали вказані позовні вимоги та їх обґрунтування, просили первісний позов задовольнити.
В судовому засіданні представник ОСОБА_3 заперечував проти задоволення позовних вимог, посилаючись на їх безпідставність та необгрунтованість.
Крім того, ОСОБА_3 звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з зустрічним позовом до ОСОБА_1, в якому просив: вселити ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_3 у проникненні до квартири АДРЕСА_1 та у користуванні і розпорядженні квартирою АДРЕСА_1; виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1.
В обґрунтування вимог зустрічного позову ОСОБА_3, зокрема зазначив наступне.
Відповідно до умов договору купівлі-продажу квартири від 21.02.2003 р., укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого державним нотаріусом 1-ої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_11 21.02.2003 р. за реєстровим номером 10-696 ОСОБА_3 набув право власності на кв. АДРЕСА_1.
Згідно ч. 5 ст. 12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
Як роз'яснено в абз. 4 п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. N9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦК добросовісність набувача презюмується.
На момент укладення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору купівлі - продажу від 21.02.2003 р., ОСОБА_2 була єдиним власником відчужуваної квартири АДРЕСА_1 згідно договору дарування, посвідченого Другою київською державною нотаріальною конторою 20.09.2002 р., зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації від 31.01.2003 р. №33922/31762; на момент укладення договору купівлі - продажу квартири під забороною відчужувана квартира не перебувала; договір купівлі-продажу квартири не містить умов, які суперечать чинному законодавству України та містить всі істотні умови, які має містити договір купівлі-продажу квартири, що підтверджується його змістом; при укладенні договору купівлі - продажу квартири було сплачено державне мито; договір купівлі- продажу квартири був в подальшому зареєстрований в Київському міському бюро технічної інвентаризації 24.03.2003 р„ що підтверджується відміткою на цьому договорі.
Таким чином, ОСОБА_3 є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1, оскільки діяв добросовісно та розумно, на момент укладення договору купівлі - продажу від 21.02.2003 р. були відсутні будь - які перешкоди до вчинення даного правочину. Відповідно ОСОБА_3 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1 у відповідності до ст.ст. 328, 334 ЦК України на підставі правочину, укладеного згідно з вимогами ст. 203 ЦК України.
Згідно приписів ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. ч. 1, 2 ст. 321 ЦК України).
Разом з тим, квартира АДРЕСА_1 була зайнята ОСОБА_1, яка вважаючи себе її єдиною власницею, змінила в цій квартирі замки, у зв'язку з чим ОСОБА_3 позбавлений можливості використовувати належне йому на праві власності майно та не може потрапити до квартири АДРЕСА_1. Натомість, будь-яких правових підстав для перебування у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_1 не має.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Таким чином, ОСОБА_3 необхідно вселити до квартири АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 необхідно виселити з квартири АДРЕСА_1, з зобов'язанням ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_3 у проникненні до вказаної квартири та у користуванні і розпорядженні нею.
В судовому засіданні представник ОСОБА_3 підтримав вказані вимоги зустрічного позову та їх обґрунтування, просив зустрічний позов задовольнити.
В судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник заперечували проти задоволення вимог зустрічного позову, посилаючись на їх безпідставність та необгрунтованість.
Відповідно до положень ст.60 ЦПК України: кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положень ст.61 ЦПК України: обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню; обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування; обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Дослідивши та проаналізувавши наведені дані, письмові пояснення сторін та третіх осіб, а також всі інші матеріали справи, судом встановлено наступні факти та відповідні правовідносини.
До викладення свого позову в сучасній редакції, ще у жовтні 2007 року ОСОБА_1, як правонаступник та спадкоємець ОСОБА_9 та ОСОБА_7, звернулася до суду першої інстанції із позовом до відповідачів про визнання права власності на спірну квартиру (як на спадкове майно) та визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу спірної квартири АДРЕСА_1, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати ОСОБА_9 а ІНФОРМАЦІЯ_3 - помер батько ОСОБА_7 Вона, як єдиний спадкоємець батьків у встановленому законом порядку прийняла спадщину. Просила на підставі вимог ст. 48 ЦК УРСР визнати договір дарування спірної квартири від 20 вересня 2002 року, укладений між її батьком та ОСОБА_2 недійсним та таким, що укладений з порушенням вимог закону, зокрема без отримання згоди на вчинення такого правочину від матері, яка була співвласником спірної квартири. Також просила визнати недійсним договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 21 лютого 2003 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та визнати за нею право власності на квартиру в порядку спадкування (т.2 а.с.9-12).
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2008 року позов задоволено: визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 20 вересня 2002 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом другої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_8 за реєстровим номером 10-3441 та договір купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року спірної квартири укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений державним нотаріусом першої Київської державної нотаріальної контори за реєстровим номером 10-696 недійсними й визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування.
Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2008 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2008 року залишено без змін.
Ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2010 року вказані судові рішення скасовані, а справу передано на новий розгляд (т.2 а.с.495, 496).
Також судом встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_9 з 11 серпня 1984 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Голосіївського суду м. Києва від 14 березня 2006 року розірвано. Свідоцтво про розірвання шлюбу ОСОБА_9 отримано 18 квітня 2006 року (т.1 а.с.6, 282, 404).
За Рішенням виконкому Київської міської ради №35 від 13 січня 1986 року ОСОБА_7 видано ордер №108 від 3 лютого 1986 року на сім'ю з двох осіб з правом зайняття двокімнатної квартири АДРЕСА_1, житловою площею 29,5 кв.м ( а.с.8, 248 т.1).
Рішенням виконкому Московської районної ради №2049 від 29 жовтня 1991 року ОСОБА_7 та ОСОБА_9 надано право на придбання у приватну власність спірної квартири (т.1 а.с.21). Скориставшись наданим їм правом, вони за договором купівлі-продажу від 28 листопада 1991 року придбали спірну квартиру у спільну сумісну власність (а.с.140 т.2).
Відповідно до договору дарування від 20 вересня 2002 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_8 ОСОБА_7 подарував спірну квартиру ОСОБА_2, яка за договором купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року продала її ОСОБА_3 (а.с.148, 145 т.2).
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 померла, а ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_7 (т.1 а.с.394, 408).
Згідно із заповітами ОСОБА_7 та ОСОБА_9 усе своє майно заповіли своїй дочці ОСОБА_1, яка у встановленому законом порядку прийняла спадщину, подавши до нотаріальної контори відповідну заяву (т.1 а.с.281-281а, 435-448, т.2 а.с.17-33).
Крім того, судом встановлено (що також визначено і вищевказаною Ухвалою Верховного Суду України від 15 вересня 2010 року по цій цивільній справі т.2 а.с.495, 496) наступне.
Згідно з Цивільним Кодексом УРСР, який діяв на час виникнення правовідносин, особа, яка вважає, що права порушені, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною (ст.ст.48-58 ЦК УРСР), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. 145 ЦК УРСР).
Стаття 48 ЦК УРСР, чинного на час укладення спірних договорів, встановлює загальне правило про те, що угода є недійсною у зв'язку з недодержанням в момент її вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності угоди.
У цій статті визначено особливі правові наслідки недійсності угоди. Зокрема, по недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
За змістом зазначених норм та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.
Разом із тим реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який визнано недійсним.
У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороною недійсного правочину.
Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого ст. 48 ЦК УРСР (на теперішній час ч.1 ст.216 ЦК України).
Не підлягають також задоволенню за цим правилом позови власників майна чи осіб, які вважають себе власниками майна, про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Згідно зі ст. 145 цього Кодексу якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача -з підстав передбачених статтею 145 ЦК УРСР (на теперішній час статтею 388 ЦК України).
Проте, протягом 3 років з жовтня 2007 року, як і до жовтня 2007 року, ОСОБА_1 не зверталася до суду з позовом щодо витребування квартири АДРЕСА_1 від ОСОБА_3, в тому числі, відсутні такі позовні вимоги і в позовній заяві ОСОБА_1 від 10.10.2007р. (т.2 а.с.9-12). І лише в грудні 2010 року ОСОБА_1 зазначила вищевказану позовну вимогу в уточненнях до позовної заяви від 13.12.2010 року (т.4 а.с.8-11), при цьому, позивач не навела фактичних обставин щодо неї, які змінились з часу її першого звернення до суду, як і відповідного обгрунтування.
Крім того, з положень ст.ст.256, 257, 267 ЦК України вбачається, що: позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Враховуючи викладене, суд вважає, що вимога представника ОСОБА_3 про застосування строку позовної давності в цій частині є обгрунтованою, а тому, і в задоволенні вищевказаної позовної вимоги ОСОБА_1 щодо витребування квартири АДРЕСА_1 від ОСОБА_3 належить відмовити, оскільки ОСОБА_1 без поважних причин пропустила вказаний строк позовної давності звернення до суду з вказаною позовною вимогою, і доводи позивача та її представника не спростовують такого висновку суду.
Крім того, відповідно до умов договору купівлі-продажу квартири від 21.02.2003 р., укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідченого державним нотаріусом 1-ої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_11 21.02.2003 р. за реєстровим номером 10-696 ОСОБА_3 набув право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Згідно з ч.5 ст.12 ЦК України якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
На момент укладення ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору купівлі - продажу від 21.02.2003р., ОСОБА_2 була єдиним власником відчужуваної квартири АДРЕСА_1 згідно договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори ОСОБА_8 20.09.2002 р., зареєстрованого в Київському міському бюро технічної інвентаризації 31 січня 2003р. (т.2 а.с.147-149).
Таким чином, ОСОБА_3 є добросовісним набувачем квартири АДРЕСА_1.
Відповідно до положень ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Враховуючи викладене, положення ст.215 ЦПК України, характер спірних правовідносин, суд вважає, що в задоволенні позову ОСОБА_1 належить відмовити у повному обсязі, і доводи ОСОБА_1 та її представника не спростовують вказаних висновків суду, та є необгрунтованими та недоведеними. В тому числі, суд вважає, що не підлягає задоволенню вимога - заборонити ОСОБА_3 вселятися до квартири АДРЕСА_1 та подавати до Комунального підприємства «Київське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна»для реєстрації договорів купівлі-продажу від 21.02.2003р., оскільки вона є похідною від решти вимог, які не підлягають задоволенню з вищевикладених підстав.
Суд вважає, що зустрічний позов ОСОБА_3 також не підлягає задоволенню.
Так, щодо позовних вимог: вселити ОСОБА_3 до квартири АДРЕСА_1; зобов'язати ОСОБА_1 не чинити перешкоди ОСОБА_3 у проникненні до квартири АДРЕСА_1 та у користуванні і розпорядженні квартирою АДРЕСА_1, то суд вважає, що ОСОБА_3, як і його представником не надано жодного доказу щодо вчинення ОСОБА_3 дій по вселенню у спірну квартиру, а також щодо вчинення ОСОБА_1 дій по перешкоджанню вселенню (проникнення) ОСОБА_3 у спірну квартиру, а також по користуванню та розпорядженню спірною квартирою і доводи ОСОБА_3 та його представника не спростовують такого висновку суду.
Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_1 систематично оплачує рахунки на сплату житлово-комунальних послуг по утриманню квартири АДРЕСА_1, в тому числі, за лютий 2012 року нею сплачено 538 грн. 55 коп. Доказів щодо наявності у ОСОБА_1 іншого житла в Україні ОСОБА_3, як і його представником не надано. При цьому, з відзиву ОСОБА_1 на зустрічний позов вбачається, що вона заперечує: вчинення ОСОБА_3 будь-яких дій по вселенню у спірну квартиру у весь період після укладання останнім вищевказаного договору купівлі-продажу; вчинення нею, ОСОБА_1 дій по перешкоджанню ОСОБА_3 у вчиненні будь-яких дій щодо користування та розпорядження спірною квартирою.
Відповідно до п.4 ст.319 ЦК України власність зобов»язує, проте всі дії по утриманню спірної квартири на даний час виконує ОСОБА_1, 1948 року народження.
Крім того, відповідно до положень ст.47 Конституції України, кожен має право на житло. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування.
Враховуючи викладене, а також вік ОСОБА_1, відсутність у неї іншого житла в Україні, суд вважає, що також не підлягає задоволенню і вимога ОСОБА_3: виселити ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1.
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що у задоволенні первісного позову та зустрічного позову належить відмовити.
Відповідно до ст.88 ЦПК України судові витрати по справі належить зарахувати в доход держави.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 208, 209, 214, 215 ЦПК України, суд -
ВИРІШИВ:
Відмовити в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 в повному обсязі.
Відмовити в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 в повному обсязі
Судові витрати зарахувати в доход держави.
Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом 10 днів з дня його проголошення.
СУДДЯ:
