Справа № 2-591/11 Головуючий у 1 інстанції: Білінська Г.Б.
Провадження № 22-ц/811/1362/19 Доповідач в 2-й інстанції: Струс Л. Б.
Категорія:84
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 жовтня 2019 року м. Львів
Справа № 2-591/11
Провадження 22-ц/811/1362/19
Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів з розгляду цивільних справ:
головуючого Струс Л.Б.,
суддів Левика Я.А., Шандри М.М.
секретар Бадівська О.О.
за участю представника ОСОБА_6
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3
на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року в складі судді Білінська Г.Б.
у справі
за поданням Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області, боржник ОСОБА_4 , стягувач ОСОБА_5 , третя особа ОСОБА_3 про визначення частки майна боржника, -
ВСТАНОВИВ:
Оскаржуваною ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року року подання задоволено частково.
Дану ухвалу оскаржила ОСОБА_3 , подавши апеляційну скаргу.
З ухвалою не погоджується, вважає що вона прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Вказує, що висновок суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, а також, цей висновок зроблено внаслідок порушення норм матеріального права.
Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Згідно з ст. 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства. Особи, які проживають однією сім`єю, а також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов`язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства.
Положення ст. 97 СК України надає подружжю право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, не не містить заборон або будь-яких обмежень цього права. Отже, в законодавстві не передбачено заборон чи обмежень права сторін шлюбного договору у визначенні ними правового режиму майна, яке буде набуте ними під час шлюбу. Наявність у одного з подружжя невиконаних боргових зобов`язань не є перешкодою для укладення шлюбного договору.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеного у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-449 цс 15, у разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.
Відповідно до ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, якою передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїй майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Зазначає, що судом першої інстанції було порушено вимоги п. 1 ч. 1 ст. 260 ЦПК України окремим документом, складається у тому числі з мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу.
Просить ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року в частині, якою було задоволено Подання Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львова Головного територіального управління юстиції у Львівській області та визначено Ѕ частку у майні боржника ОСОБА_4 , а саме нерухомого майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя - будівлі компресорної літ. "Д", реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа (кв. м): 37, адреса: АДРЕСА_1 , підстава виникнення права власності: договір купівлі-продажу будівлі, серія та номер: 1433, виданий 05 липня 2018 року та прийняти в цій частині нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні Подання Шевченківського відділу державної виконавчої служби м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області про визначення частки майна боржника - ОСОБА_4 у майні, яким боржник - ОСОБА_4 володіє спільно з іншими особами.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_6 перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках/
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що ухвала Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року відповідає зазначеним вимогам.
Судом встановлено, що на виконанні в Шевченківському відділі ДВС м. Львів ГТУЮ у Львівській області перебуває виконавче провадження № 57619149 з виконання виконавчого листа № 2-591/11, виданого 23.04.2013 року Шевченківським районним судом м.Львова про стягнення з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_5 311 002,95 грн. грошової компенсації виділеного позивачу майна.Станом на 12.02.2019 року борг не сплачений, боржник не вживав жодних заходів для сплати боргу.
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) від 19 березня 1997 року, заява № 18357/91, п. 40 зазначається, що …право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Важко уявити ситуацію, щоб пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні гарантії, які надаються сторонам цивільного судового процесу- у провадженні, що є справедливим, відкритим і оперативним, - і не передбачав би при цьому гарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як такої, що стосується виключно права на звернення до суду і проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуацій, несумісних із принципом верховенства права, що його Договірні Сторони зобов`язалися дотримуватися, коли вони ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має розглядатися як невід`ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6.
Згідно з Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 155922791 від 12.02.2019 року ОСОБА_3 , на праві приватної власності належить будівля компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа (кв.м): 37, адреса: АДРЕСА_1 . Підставою виникнення права власності на вказане майно є договір купівлі-продажу будівлі від 05.07.2018 р., за яким ОСОБА_8 продала, а ОСОБА_3 купила вказане майно.
Судом встановлено, що зазначене майно придбане під час перебування ОСОБА_4 та ОСОБА_3 у шлюбі.
За змістом ст.60 СК України майно, набуте подружжям у шлюбі, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності .за загальним правилом кожна річ ,набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У заперечення факту перебування вказаного майна у спільній сумісні власності подружжя ОСОБА_3 надано суду шлюбний договір, складений подружжям 26.07.2017 р., за яким нерухоме та рухоме майно, яке підлягає реєстрації, особисті майнові права ,які були придбані під час шлюбу або будуть придбані за час шлюбу, вважаються особистою приватною власністю того з них на чиє ім`я вони придбані або зареєстровані, і розпорядження таким майном і особистими майновими правами здійснюється власником на власний розсуд і не потребує згоди на це другого подружжя.
Задовольняючи подання ДВС частково районний суд прийшов до правильного висновку, що оскільки укладений між подружжям шлюбний договір не є правовстановлюючим документом, окрім цього ненадання статусу спільної сумісної власності майну, яке було придбане в шлюбі , порушує права іншого подружжя, якому таке майно у власність не передане і який не може розпорядитись його часткою для вирішення майнових проблем сім`ї.
Окрім того шлюбний договір, а після нього договір купівлі - продажу вказаного майна, укладався у період, коли вже існували боргові зобов`язання у одного із подружжя ОСОБА_4 .
При таких обставинах, суд прийшов до висновку, що будівля компресорної літ. «Д», реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1350653446101, загальна площа (кв.м): 37, адреса: АДРЕСА_1 . є спільним майном подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Виходячи із рівності часток , вважав підставною вимогу Шевченківського ВДВС щодо визначення частки боржника ОСОБА_4 у вказаному майні в розмірі 1\2.
Згідно з ч. 5 ст. 93 СК України за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
При цьому відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
В силу положень ч. 2 ст. 97 СК України та ч. 5 ст. 93 СК України при укладенні шлюбного договору сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст. ст. 57, 60 СК України, однак, на підставі шлюбного договору неможливий перехід до одного з подружжя права власності на нерухоме майно та інше майно, яке підлягає державній реєстрації.
За змістом ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Встановлення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя не створює правових наслідків, які обмовлені цим договором.
Водночас за умовами укладеного між сторонами шлюбного договору фактично відбулось набуття права власності на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації.
З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджується із вищевикладеними висновками суду першої інстанції.
Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Покликання представника апелянта на ту обставину, що зазначене майно знищене відповідно до рішення про закриття розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи від 10 червня 2019р. не може слугувати підставою для скасування ухвали суду від 02 квітня 2019р, оскільки на час винесення ухвали зазначеного рішення не було у відповідності до вимог ч.1 ст.367 ЦПК України
Відтак, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід відхилити.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстави для скасування ухвали Шевченківського районного суду м. Львова відсутні.
Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.
Відповідно до ч. 1. ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому його відповідно до ст.. 375 ЦПК України необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, - Львівський апеляційний суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 02 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.
Повний текст постанови складено 25 жовтня 2019р
Головуючий
Судді
