Постанова
Іменем України
18 січня 2023 року
м. Київ
справа № 2-5151/09
провадження № 61-6249св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І.,
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Державне підприємство «Одеський морський торговельний порт»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 червня 2020 року у складі судді Науменко А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 05 березня 2021 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Драгомерецького М. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Одеського судноремонтного заводу «Україна», правонаступником якого є Державне підприємство «Одеський морський торговельний порт», про визнання наказів незаконними та їх скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.
Позов мотивований тим, що наказом директора заводу від 19 жовтня 1987 року № 1023-к його призначено на посаду начальника цеху механізації Одеського судноремонтного заводу імені «50-річчя Радянської України», правонаступником якого є - Одеський судноремонтний завод «Україна».
25 квітня 1989 року наказом в.о. директора заводу № 496-к його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП УРСР.
Вказаний наказ вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки його звільнення було здійснене з порушенням норм трудового законодавства. В дійсності скорочення штату на заводі не було. Звільнення є незаконним, оскільки на його утриманні на той час знаходилося троє неповнолітніх дітей.
За час роботи як на заводі у цілому, так і на посаді начальника цеху, в нього не було жодного дисциплінарного стягнення. Він один з небагатьох працівників заводу, який одержував персональну надбавку до посадового окладу за високі показники в роботі.
Трудова книжка досі знаходиться на заводі, тому до позову долучає її копію, завірену 08 липня 1998 року відділом кадрів заводу в процесі підготовки документів до вступу на навчання в Одеську юридичну академію.
Він не мав інформації від відповідача щодо стягнення суми за час вимушеного прогулу за 290 місяців. Водночас з суми стягнення слід відняти 20 045,46 грн, які він одержав через Охоронно-детективне бюро «Гріф» протягом останнього передпенсійного віку, працюючи на посаді юриста без оригіналу трудової книжки.
ОСОБА_1 уточнив суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 25 квітня 1989 року по 25 червня 2014 року (302 місяці) в розмірі
2 377 897,95 грн із здійсненням відрахування податків та обов`язкових платежів до фондів соціального страхування і Пенсійного фонду України.
Незаконним звільненням йому була завдана моральна шкода. Протягом наступних років після звільнення у нього залишилися діти на утриманні, він був позбавлений улюбленої роботи у морській сфері.
З урахуванням неодноразово уточнених позовних вимог ОСОБА_1 просив суд:
поновити йому строк на судовий захист, який було пропущено з поважних причин;
визнати незаконним та скасувати наказ директора заводу від 18 листопада 1988 року № 1197-к;
визнати незаконним та скасувати наказ директора заводу від 25 квітня 1989 року № 496-к;
поновити його на роботі на Одеському судноремонтному заводі «Україна» на посаді начальника цеху судноверфі Одеського морського торговельного порту;
стягнути з ДП «Одеський морський торговельний порт» на його користь середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в розмірі 2 377 897,95 грн;
стягнути з ДП «Одеський морський торговельний порт» на його користь відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.
21 лютого 2017 року після направлення справи на новий розгляд
ОСОБА_1 подав до суду уточнений позов у доповнення до попереднього позову по цій справі.
Додатково обґрунтовує свої вимоги тим, що на початку 90-х років серед одеських суддів пройшов глибокий морально-політичний розлад, а особливо серед голів судових органів м. Одеси та області, що знайшло відображення у ЗМІ. Йому, як представнику міжнародного правозахисту, журналісту та юристу, прийшлося вести багаторічну боротьбу, переносити знущання та репресії. При таких обставинах поважних причин пропуску строку звернення до суду більш ніж достатньо. У відповідача були відповідні порушення щодо виконання рішення суду у цій справі, а саме - його певний час не поновлювали на роботі. Виникла недоплата за вимушений прогул, не здійснено відрахування податків та обов`язкових платежів до фондів соціального страхування, виходячи з виплаченої йому за рішенням суду суми. Діями відповідача з тривалого невиконання рішення суду йому завдана моральна шкода.
ОСОБА_1 просив:
відновити йому строк для звернення з позовом до суду та на підставі статті 234 КЗпП України вважати пропущений ним з 1989 року до 2007 року строк з поважних причин;
визнати незаконним та скасувати наказ директора Одеського судноремонтного заводу від 18 листопада 1988 року № 1197-к;
визнати незаконним та скасувати наказ директора Одеського судноремонтного заводу від 25 квітня 1989 року № 496-к;
достягнути на його користь з ДП «Одеський морський торговельний порт» середній заробіток за увесь час вимушеного прогулу у сумі (недостягнутій) в розмірі 330 427,40 грн;
зобов`язати ДП «Одеський морський торговельний порт» через бухгалтерію здійснити відрахування із середньомісячного заробітку начальника цеху податки та обов`язкові платежі до державних фондів соціального страхування, Пенсійного фонду України за 311 місяців, тобто з 25 квітня 1989 року по день фактичного поновлення його на роботі - 10 квітня 2015 року;
стягнути з ДП «Одеський морський торговельний порт» на його користь відшкодування моральної шкоди у сумі 2 708 325,30 грн.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2009 року позовна заява ОСОБА_1 залишена без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 207 ЦПК України (в діючій на той час редакції), у зв`язку з не явкою позивача у судові засідання.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2013 року скасовано за нововиявленими обставинами ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2009 року про залишення позову без розгляду. Призначено розгляд справи у загальному порядку.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2014 року за заявою ОСОБА_1 від 27 червня 2014 року позовну заяву в частині позовних вимог про стягнення з відповідача моральної шкоди залишено без розгляду.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2014 року поновлено ОСОБА_1 строк для звернення до суду. Позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «Одеський морський торговельний порт» про визнання наказів незаконними, їх скасування, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Визнано незаконними накази директора Одеського судноремонтного заводу № 1197-к від 18 листопада 1988 року та № 496-к від 25 квітня 1989 року. Скасовано накази директора Одеського судноремонтного заводу № 1 № 1197-к від 18 листопада 1988 року та № 496-к від 25 квітня 1989 року. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника цеху судноверфі ДП «Одеський морський торговельний порт». Стягнуто з ДП «Одеський морський торговельний порт» середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2 377 897,95 грн. Зобов`язано ДП «Одеський морський торговельний порт» через бухгалтерію здійснити відрахування із середньомісячного заробітку начальника цеху податки та обов`язкові платежі до фондів соціального страхування та Пенсійного фонду України за 302 місяці, тобто з 25 квітня 1989 року по дату ухвалення рішення. Стягнуто з ДП «Одеський морський торговельний порт» судовий збір у сумі - 3 654,00 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника цеху судноверфі ДП «Одеський морський торговельний порт» та стягнення заробітної плати за один місяць.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що звільнення ОСОБА_1 з посади начальника цеху відбулося з порушенням трудового законодавства, оскільки вказана посада фактично не була ліквідована. Згода на звільнення, надана президіумом профспілкового комітету є незаконною, оскільки така згода повинна бути надана тільки профспілковим комітетом.
Строк звернення до суду за захистом трудових прав пропущено
ОСОБА_1 з поважних причин, оскільки позивач був позбавлений судового захисту порушеного права. Крім того, відповідно до статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає з порушення особистих немайнових прав. Суд також зазначив, що позивач тривалий час перебував під тиском політичного, юридичного та економічного характеру.
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 04 березня 2015 року відхилено апеляційні скарги ДП «Одеський морський торговельний порт» та Чорноморського прокурора з нагляду за додержання законів у транспортній сфері. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2014 року залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо незаконності звільнення
ОСОБА_1 , який був позбавлений права на захист свого порушеного права в судовому порядку, оскільки посада начальника цеху значилася у списку № 1, № 2 та підлягала оскарженню лише в порядку підлеглості. Підставами неможливості звернення до суду із зазначеним позовом до 2007 року та поновлення своїх прав також був моральний, психологічний та політичний тиск по місцю проживання ОСОБА_1 та його сім`ї.
За результатами апеляційного перегляду справи, колегією суддів апеляційного суду Одеської області 04 березня 2015 року постановлена окрема ухвала по справі з підстав порушення строків розгляду справи судом першої інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 23 вересня 2015 року касаційну скаргу ДП «Одеський морський торговельний порт» задоволено. Рішення Приморського районного суду від 04 липня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від
04 березня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що на момент звільнення ОСОБА_1 посада начальника цеху механізації фактично ліквідована не була. Згода, яка була надана президією профспілкового комітету на звільнення ОСОБА_1 є незаконною, оскільки в трудовому законодавстві був передбачений лише профспілковий комітет, за погодженням з яким вивільнявся відповідний працівник. Тобто була порушена процедура звільнення, а тому суди дійшли висновку про порушення трудових прав позивача при звільненні. Останній був позбавлений права на захист в судовому порядку, у зв`язку з тим, що посада начальника цеху значилася у списках № № 1, 2 та підлягала оскарженню лише в порядку підлеглості.
Початок строку співпадає з моментом виникнення у заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд. Позивач був звільнений з займаної посади 25 квітня
1989 року, однак звернувся до суду у лютому 2007 року. Поновлюючи строк на звернення з позовною заявою, суди попередніх інстанцій виходили із того, що підставами неможливості звернення до суду із зазначеним позовом до 2007 року та поновлення своїх прав також був моральний, психологічний та політичний тиск за місцем проживання позивача та його сім`ї. У 90-х роках він боровся за нормальні житлові умови своєї сім`ї, маючи на утриманні 9-річного сина, батька-інваліда Великої Вітчизняної війни І групи та брата - інваліда І групи. Крім того, у 2000 році захворіла його донька ОСОБА_3 , у 2001 році народилися сини-двійнята. Тому усе це не дозволило йому своєчасно звернутися до суду з позовними вимогами про поновлення на роботі. Однак погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій не можливо з огляду на наступне. Відповідно до статті 233 КЗпП (станом на час звернення до суду із позовними вимогами) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Статтею 234 КЗпП встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки. У кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені в обґрунтуванні клопотання про його поновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.
Поновлюючи строк на звернення до суду із позовною заявою про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суди не звернули увагу на те, що в матеріалах справи є акт від 26 квітня 1989 року про те, що 26 квітня 1989 року ОСОБА_1 в присутності начальника відділу кадрів заводу Васильєва В. Л., старшого інспектора ОК Будівської Г. Г., інспектора ОК Саломаткіної Л. В. у відділі кадрів заводу було ознайомлено з наказом № 496-к від 25 квітня 1989 року про його звільнення за скороченням штату за пунктом 1 статті 40 КЗпП УРСР. ОСОБА_1 було запропоновано отримати трудову книжку, від чого він відмовився. При цьому йому роз`яснено право звернутися до бухгалтерії заводу, де з ним буде проведено повний розрахунок.
Судами не враховано, що з позовом до суду за захистом свого порушеного права на працю позивач звернувся майже через 18 років. Разом із тим у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуск строку, а й усі обставини справи, права та обов`язки сторін.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 26 червня 2020 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 19 жовтня 1987 року ОСОБА_1 на підставі наказу від 12 жовтня 1987 року № 1023-к переведено з посади начальника дільниці централізованих перевезень та вантажно-розвантажувальних робіт на посаду начальника цеху механізації. На загальних зборах колективу цеху механізації, оформлених протоколом від
17 листопада 1988 року № 96, ОСОБА_4 обрано начальником цеху механізації замість ОСОБА_1 . На підставі вказаного рішення трудового колективу цеху механізації був виданий наказ № 1197-к від 18 листопада
1988 року, згідно якого ОСОБА_1 звільнявся від займаної посади, а ОСОБА_4 призначався на посаду начальника цеху механізації. Наказом директора Одеського судноремонтного заводу від 25 квітня 1989 року № 496-к ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП. Підставою стало дострокове звільнення з виборної посади начальника цеху механізації на підставі рішення трудового колективу цеху. Відмова
ОСОБА_1 від працевлаштування на інші сім посад, які йому були запропоновані. На момент звільнення ОСОБА_1 фактичного скорочення штатів на підприємстві не було. Звільнення відбулося без отримання згоди профспілкового комітету. Таким чином, правомірність посилання в оскарженому наказі від 25 квітня 1989 року № 196-к, як на підставу звільнення, на пункт 1 статті 40 КЗпП УРСР, відповідачем не доведена.
Звільнення ОСОБА_1 було погоджене Президією профспілкового комітету, що підтверджене протоколом засідання № 164 від 21 квітня 1989 року, у якому позивач взяв участь. Однак звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням положень статті 43 КЗпП УРСР, оскільки відсутня згода саме профспілкового комітету. Це порушення об`єктивно не могло бути усунуте у суді під час розгляду справи, у зв`язку з припиненням діяльності заводу на час звернення позивача до суду лише у 2007 році.
Щодо доводів позивача про причини пропуску строку звернення до суду, суд першої інстанції, пославшись на положення статті 417 ЦПК України щодо обов`язковості висновків суду касаційної інстанції для суду першої інстанції під час нового розгляду справи, зазначив наступне. Після звільнення з посади
25 квітня 1989 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до суду 15 лютого 2007 року, тобто майже через 18 років. Оскільки місячний строк звернення до суду пропущений, позивач повинен довести належними, допустимими та достовірними доказами, що саме протягом кожного дня кожного місяця з 214 місяців були наявні поважні обставини, які перешкоджали зверненню до суду. Наведені позивачем при повторному розгляді справи причини та обставини, на які останній посилається як на поважні причини пропуску строку звернення до суду, не змінилися відносно тих поважних причин, які існували на час розгляду справи касаційним судом.
Суд першої інстанції не вбачав доведеним неможливість звернення позивача до суду, а навпаки визнав доведеним, що ОСОБА_1 з 1991 року по 2007 рік мав необхідні специфічні знання у правозахисній діяльності. Письмовими доказами доведено, що з 1988 року по 1991 рік ОСОБА_1 використовував передбачений тоді радянським законодавством позасудовий засіб захисту порушеного права та звертався зі скаргами до вищестоящих органів. Разом з тим, після розпаду СРСР в 1991 році позивач не звертався до будь-яких органів влади за оскарженням його звільнення, а займався вільно обраними ним видами діяльності, які слугували джерелом доходу для існування (правозахисна, журналістика, юридичні послуги), для реалізації власних потреб та забезпечення життя. Згідно відповіді з Пенсійного фонду від 11 січня 2016 року вбачається, що позивачу була нарахована пенсія із заробітної плати за період з 01 жовтня
2002 року по 01 грудня 2002 року, з 01 червня 2003 року по 31 березня
2005 року, з 01 серпня 2005 року по 01 серпня 2005 року, з 01 жовтня 2005 року по 09 квітня 2006 року та з 01 грудня 2010 року по 31 липня 2013 року, тобто, і у періоди після його звільнення та до звернення з позовом до суду. Таким чином, позивач після звільнення був офіційно працевлаштований та отримував заробітну плату, яка покладена в розрахунок розміру його пенсії. Після звільнення у квітні 1989 році по час звернення до суду у лютому 2007 році минуло майже 18 років, а до часу вирішення справи по суті у 2020 році минуло більше 30 років. Позивач отримав другу вищу освіту, вільно обрав на майбутнє види діяльності - правозахисну та журналістику, вийшов на пенсію. За час після звільнення змінилася держава, в якій ОСОБА_1 вільно реалізував своє право на труд, припинив існування завод, з якого він був звільнений. Тому, стабільність та прогнозованість суспільних відносин не може бути порушена з метою захисту прав позивача, який без поважних причин пропустив строк звернення до суду.
На підставі викладеного, суд першої інстанції встановив, що позивачем не доведено існування з квітня 1989 року по лютий 2007 року безперервних поважних причин пропуску строку звернення до суду. Тому, в задоволенні позовних вимог про скасування оскаржених наказів та поновлення на роботі необхідно відмовити саме у зв`язку з пропуском місячного строку звернення до суду.
Постановою Одеського апеляційного суду від 05 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_5 , апеляційну скаргу ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_2 та апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 26 червня 2020 року задоволено частково. Рішення Приморського районного суду міста Одеси від 26 червня 2020 року змінено в мотивувальній частині. Виключено з мотивувальної частини рішення обґрунтування з посиланням суду першої інстанції на Акт від 26 квітня
1989 року. В іншій частині рішення залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що звільнення ОСОБА_1 з роботи за пунктом 1 статті 40 КЗпП УРСР відбулося з порушенням діючого на час звільнення з роботи трудового законодавства. Переобрання начальника цеху підтверджує, що посада начальника цеху не скорочувалася, а тому відсутні правові підстави для звільнення за скороченням штату. Вказані доводи апелянтів узгоджуються з висновками суду першої інстанції про те, що на час звільнення ОСОБА_1 з роботи фактичного скорочення посади начальника цеху механізації на підприємстві не відбулося. Щодо доводів апеляційної скарги про те, що суд проігнорував той факт, що посада начальника цеху механізації ніколи не була виборною, керівники цехів звільнялися лише наказами директора заводу колегія суддів зазначає, що вони спростовуються тим, що ОСОБА_1 визнав обставини щодо його переведення згідно наказу від 12 жовтня 1987 року
№ 1023-к з посади начальника дільниці централізованих перевезень та вантажно-розвантажувальних робіт на посаду начальника цеху механізації заводу, який було видано на підставі рішення загальних зборів трудового колективу цеху механізації про обрання його начальником цеху (ч. 1 ст. 82 ЦПК України). За аналогічною процедурою, на загальних зборах трудового колективу цеху механізації заводу було прийнято рішення про звільнення з посади начальника цеху ОСОБА_1 та обрання начальником цеху
ОСОБА_4 .
Разом з тим позивач звернувся до суду з позовом з пропуском встановленого законодавством строку звернення до суду. Поважні причини для поновлення вказаного строку відсутні.
Вимоги про стягнення відшкодування моральної шкоди є похідними від вказаних позовних вимог про поновлення на роботі, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в їх задоволенні.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що ОСОБА_1 не мав можливості звернутися до суду у місячний строк, оскільки копія наказу про звільнення, трудова книжка йому не видавалися, ним не отримані, остаточний розрахунок не проводився, вказані обставини стали підставою для звернення з позовом до суду у лютому 2007 року, колегія суддів, виходячи з положень ч. 5 ст. 411 ЦПК України щодо обов`язковості висновків суду касаційної інстанції для суду першої та апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, зазначила, що вказані доводи спростовуються встановленими по справі обставинами про те, що належним чином оформлену копію трудової книжки, із записом про звільнення, ОСОБА_1 отримав від відповідача у 1998 році під час вступу до Одеської Національної юридичної академії, про сам позивач зазначив у позові. Таким чином, позивач з цього часу вже був обізнаний про підстави його звільнення. Матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1 , після його звільнення, до відповідача із заявою про видачу трудової книжки, направлення її поштою за вказаною ним адресою, відмови у цьому з боку відповідача, а також звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про порушення відповідачем ст. 47 КЗпП і зобов`язання видати належним чином оформлену трудову книжку.
Щодо доводів апелянтів про те, що рішення суду за своїм змістом не відповідає вимогам статті 265 ЦПК України, позивачу не була направлена ухвала про відкриття провадження у справі, колегія суддів зазначає, що порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення тільки у випадках, передбачених частиною третьою статті 376 ЦПК України. Вказані доводи до цих підстав не відносяться.
Доводи про те, що апеляційна скарга на перше рішення Приморського районного суду від 04 липня 2014 року подана без згоди керівництва підприємства, касаційна скарга розглянута за відсутності ОСОБА_1 , що позбавило його права захисту, касаційний суд ухвалив рішення на замовлення зацікавлених осіб, колегія суддів відхиляє, оскільки вказане не відноситься до нового розгляду справи судом першої та апеляційної інстанцій.
На припущеннях засновані доводи апелянтів про те, що новий розгляд справи судом першої інстанції відбувся під тиском керівництва цього суду, рішення суду ухвалено на виконання кримінального замовлення, за майбутньої підтримки рішення в Одеському апеляційному суді та суді касаційної інстанції, а тому вказані доводи відхиляються апеляційним судом.
Інші доводи апелянтів про те, що суд першої інстанції намагався спотворити зміст фактичних обставин, суд не дослідив та не надав оцінку наданим ОСОБА_1 доказам відхилив, оскільки правового значення не має чи могло бути усунене порушення - надання згоди на звільнення Президією профспілки у суді. Представник відповідача визнав обставини щодо незаконності звільнення у зв`язку з відсутністю згоди профспілкового комітету, суд розглянув справу не згідно з предметом позову, не вийшов за межі позовних вимог, зазначивши, що стабільність та прогнозованість суспільних відносин не може бути порушена з метою захисту права позивача, який без поважних причин пропустив строк звернення до суду. Тому вказані доводи зводяться лише до переоцінки доказів, незгоди апелянтів з висновками суду першої інстанції і не мають наслідком зміни або скасування рішення суду першої інстанції.
Щодо заперечень ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 на ухвалу суду першої інстанції від 16 липня 2018 року про повернення заявникові заяви про забезпечення доказів, ухвалу від 15 серпня 2018 року про відхилення заяви про відвід та передачу заяви про відвід на розгляд іншого судді, ухвалу від 17 серпня 2018 року про відмову у задоволені заяви про відвід, ухвалу від
10 вересня 2018 року про відхилення заяви про відвід та передачу заяви про відвід на розгляд іншого судді, ухвалу від 11 вересня 2018 року про відмову у задоволенні заяви про відвід, ухвалу від 27 вересня 2018 року про залишення заяви про відвід без розгляду, ухвалу від 16 листопада 2018 року про відхилення заяви про відвід та передачу заяви про відвід на розгляд іншого судді, ухвалу від 19 листопада 2018 року про відмову в задоволенні заяви про відвід, ухвалу від 21 листопада 2018 року про повернення заяви про забезпечення доказів заявникові, ухвалу від 10 грудня 2018 року про залишення заяви про відвід без розгляду, ухвалу від 21 грудня 2018 року про повернення заяви про забезпечення доказів заявникові, ухвалу від 08 квітня 2019 року про залишення заяви про відвід без розгляду, ухвалу від 12 травня 2020 року про залишення заяви про відвід без розгляду та ухвалу від 11 червня 2020 року про залишення заяви про відвід без розгляду, колегія суддів зазначає, що за результатами вивчення матеріалів справи колегія суддів приходить до висновку про те, що постановлення вказаних ухвал не призвело до ухвалення судом першої інстанції незаконного та необґрунтованого рішення.
Крім того, колегія суддів зазначає, що в апеляційній скарзі ОСОБА_1 та його представника адвоката - Маркарова І. Р. заявлено клопотання про виклик до апеляційної інстанції низки свідків за відповідним списком, додатково наданим колегії суддів. У подальшому, а саме - 02 жовтня 2020 року до апеляційного суду надійшло клопотання ОСОБА_1 про виклик свідків - ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , в якому заявник вказує, що останні наприкінці 80-х років працювали у штаті інженерно-технічних працівників заводу, а тому були свідками багатьох обставин щодо спірних правовідносин. Однак на стадії вирішення клопотань ОСОБА_1 на задоволенні вказаного клопотання не наполягав та не підтримав його. Апеляційний суд також приймає до уваги, що обставинам справи про обрання ОСОБА_1 та його звільнення з посади начальника цеху механізації суд першої інстанції надав належну оцінку, визнавши звільнення ОСОБА_1 з посади начальника цеху механізації незаконним. При цьому у вказаному клопотанні не вказується про те, що пояснення вказаних свідків можуть спростувати висновки суду першої інстанції щодо відсутності підстав поновлення пропущеного строку звернення до суду.
Разом з тим, колегія суддів надає критичної оцінки щодо наявному у справі Акту від 26 квітня 1989 року про відмову ОСОБА_1 від ознайомлення з наказом про звільнення № 496-к від 25 квітня 1989 року, його відмову в отриманні трудової книжки. Колегія суддів має обґрунтовані сумніви щодо його належності та допустимості як доказу, оскільки у вказаному акті вказано, зокрема: «…про його звільнення за скороченням штату за п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР, про що мається його підпис на копії наказу (копію наказу отримав)…». Разом з тим, матеріали справи не містять копію наказу про звільнення
ОСОБА_1 , на якій міститься підпис позивача про його отримання, і яка була надана позивачу під час його звільнення. ОСОБА_1 зазначає, що копію наказу про його звільнення ним було отримано лише у лютому 2007 року. Вказані доводи позивача не спростовано відповідачем. Тому, доводи апелянтів, вказані в даному абзаці, є обґрунтованими.
Тому рішення суду першої інстанції необхідно змінити шляхом виключення із мотивувальної частини рішення Приморського районного суду міста Одеси від 26 червня 2020 року обґрунтування з посиланням суду першої інстанції на Акт від 26 квітня 1989 року.
Щодо заяви ОСОБА_1 про необхідність проведення службового розслідування в Одеському апеляційному суду у зв`язку із знищенням або викраденням аркушів листа-відповіді Ради суддів України від 21 травня
2019 року № 9рс-400/19-вих., необхідно зазначити, що вказаний лист у повному обсязі міститься у виділених матеріалах, том 4, аркуші справи 121 - 122.
Аргументи учасників справи
У квітні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій і ухвалити нове про задоволення позову; вирішити питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі також заявлене клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа має широкий суспільний резонанс, надзвичайно важлива для нього, містить виключну правову проблему ефективного захисту прав і законних інтересів трудівників, яка полягає у подоланні штучно створених перешкод у доступі до правосуддя в Українських судах стосовно незаконного звільнення з роботи працівників, особливо для тих, яким необхідно виходити на пенсію.
Касаційна скарга мотивована тим, що колегія суддів ВССУ під головуванням ОСОБА_8 , колишньої судді апеляційного суду Одеської області, у вересні 2015 року, скасовуючи судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, зробила посилання на такий Акт від 26 квітня 1989 року, перевірку на придатність якого вказала зробити суду першої інстанції при новому розгляді справи. Але з 2015 по 2021 роки в Одеських судах не були виконані приписи суду касаційної інстанції та норми ЦПК при майже п`ятирічному новому розгляді цієї трудової справи, бо, насамперед, взялися виконувати замовлення відповідачів - правопорушників з Одеського морського порту, який після ліквідації у 2007 році Одеського судноремонтного заводу № 1 (СРЗ-1) став його правонаступником.
В ході судового розгляду справи з 2015 року по 2021 року, як у суді першої інстанції, так й в апеляційній інстанції було виявлено, що копію наказу одеського СРЗ -1 від 25 квітня 1989 року позивачу не було вручено, з текстом цього наказу не ознайомлено; розрахунок не здійснено, грошові кошти не виплачено, немає будь-яких підтверджень про виплату розрахунку при звільнені.
Виклик свідків, зокрема й тих, які працювали на посадах ІТР в Одеському СРЗ-1, одеськими суддями як у першій, так й в апеляційній інстанціях було проігноровано. Хоча судом апеляційної інстанції 05 березня 2021 року була надана критична оцінка Акту від 26 квітня 1989 року.
Разом із тим, матеріали справи не містять копії наказу про звільнення позивача, на якій зафіксований підпис позивача про його отримання, і яка копія наказу була надана позивачу під час його «звільнення».
Позивач отримав копію наказу про звільнення лише у лютому 2007 року Фактично з 1989 року в СРЗ-1 було зроблено недопуск до роботи й до робочого місця позивача. І вказані дані не спростовано відповідачем.
Задля автоматичного приховування правопорушень відповідачів та судді Приморського районного суду м. Одеси Науменка А. В. за його дворічне знущання над правосуддям в Одеському апеляційному суді зумисно проведено апеляційний розгляд справи шляхом спрощеного позовного провадження для того, щоб свідомо не допустити ретельного з`ясування фактів і обставин, які мають пряме відношення до предмету позову. Мало місце свідоме порушення статей 274 і 369 ЦПК України.
Слід зазначити про те, що влітку 2018 року, як тільки ця справа опинилася в руках та у провадженні судді Науменка А. В., були знищені численні диски звукової фіксації судових засідань по цій справі, які проводилися під головуванням суддів Ярош С. В., Терьохіна С. Є., Івченка В. Б., Тарасова А. В., а також у архіві Приморського районного суду м. Одеси виявилися відсутніми ці архівні матеріали, що обов`язково мали зберігатися на електромагнітних носіях твердих архівних дисків. І саме в жовтні 2018 року на бланку районного суду за своїм підписом, завіреним гербовою печаткою, суддя Науменко А. В. надав письмове підтвердження того, що зазначені архівні матеріали на твердих дисках та їх копії відсутні. Отже, виявилося те, що з часу відкриття провадження суддею Науменком А. В. у 2018 році не має в наявності (тобто вбачається факт знищення) усіх документальних доказів, що містилися у показах численних свідків у цій справі при попередніх розглядах, та на підставах яких ухвалювалися рішення від 04 липня 2014 року та від 05 березня 2015 року, які «переглядалися». При цьому у формуванні доказів та опитуванні свідків суддя ОСОБА_9 у своєму провадженні позивачу неодноразово відмовив. І тим самим умисно залишив справу без жодної доказової бази, а після цього для ухвалення неправосудного рішення не було вже будь-яких перешкод.
Фактично під час нового розгляду справи № 2-5151/09 суд першої інстанції не виконав ухвалу ВССУ від 23 вересня 2015 року щодо з`ясування причин пропуску строку, саме того питання, на яке посилався суд касаційної інстанції, відправляючи справу на перегляд. У суді першої інстанції фактичного розгляду справи по суті взагалі не відбулося через перешкоду судом формуванню позивачем доказової бази. А суд апеляційної інстанції, вибравши в порушення процесуальних норм розгляд апеляції у спрощеному позовному провадженні, не виконав свій обов`язок щодо апеляційного перегляду справи. Не було чого розглядати, вивчати, аналізувати, бо суд апеляційної інстанції не мав наміру виконувати свої обов`язки щодо з`ясування істини та захисту довготривалих порушень прав позивача під час апеляційного провадження. І саме тому, замість повноцінного розгляду, вдався до спрощеного провадження, додавши до процесуальних порушень суду першої інстанції ще й свої процесуальні порушення.
І лише висновок колегії апеляційного суду щодо Акту від 26 квітня 1989 року, навіть при небажанні провести апеляційний розгляд належним чином, колегія не змогла обійти своєю увагою та була вимушена під тиском доказів визнати, що «... має обґрунтовані сумніви щодо його належності та допустимості, як доказу...». І це саме відносно того Акту, на якому базувалася ухвала ВССУ від
23 вересня 2015 року, та якою без участі у засіданні позивача було скасовано законні та обґрунтовані рішення двох судів, і відправлено справу на новий розгляд.
Жодним чином у суді першої інстанції розгляд справи (а в цьому разі її перегляд за ухвалою суду касаційної інстанції від 23 вересня 2015 року) не проводився, це відбувалося умисно, свідомо, неправомірно, чим і було порушено право позивача на справедливий суд.
З суддею Науменком А. В. в нього існує довготривалий конфлікт інтересів, ще з 1996 року, про що він знав, і він, безумовно, не мав жодного права приймати цю справу до свого провадження. Численні відводи позивача від розгляду справи №2-5151/09 ОСОБА_9 неправомірно ігнорував і безпідставно відхиляв. Тому отриману відповідь Ради суддів України стосовно конфлікту інтересів ОСОБА_9 вилучив з т. 8 та приховав у виділених матеріалах т. 4.
У липні 2021 року ДП «Одеський морський торговельний порт» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржені судові рішення залишити без змін, касаційну скаргу - без задоволення.
Зазначає, що зі змісту вказаної касаційної скарги у черговий раз вбачається лише незгода позивача з процесуальними рішеннями судів у цій справі. Зміст касаційної скарги на судові рішення містить фактично лише ті самі безпідставні доводи та припущення, що вже неодноразово раніше наводилися позивачем у численних відводах, апеляційних та касаційних скаргах у вказаній справі, які фактично були розглянуті судами усіх інстанцій, що підтверджується матеріалами справи № 2- 5151/09 в цілому. Позицію ДП «Одеський порт», що підтверджує безпідставність та неправомірність позовних вимог
ОСОБА_1 до ДП «Одеський порт» раніше було викладено портом у його запереченнях на позовну заяву, у апеляційній та касаційній скарзі ДП «Одеський порт», а також в інших процесуальних документах, наданих ДП «Одеський порт» суду, та які наявні у матеріалах справи № 2-5151/09, і яку відповідач у повному обсязі підтримує та повністю не погоджується з позовними вимогами ОСОБА_1 , що є предметом судового розгляду, вважає їх безпідставними та необґрунтованими.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі.
В ухвалі зазначено, наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суди попередніх інстанцій в оскаржених судових рішеннях порушили норми процесуального права).
Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2023 року справу призначено до судового розгляду.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання наказів незаконними та їх скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди на підставі статті 233КЗпП у зв`язку з пропуском строків звернення до суду за вирішенням трудового спору, тому в іншій частині судові рішення в касаційному порядку не переглядаються.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 19 жовтня 1987 року ОСОБА_1 на підставі наказу від 12 жовтня 1987 року № 1023-к переведено з посади начальника дільниці централізованих перевезень та вантажно-розвантажувальних робіт на посаду начальника цеху механізації Одеського судноремонтного заводу імені «50-річчя Радянської України» (далі - Завод), який було видано на підставі рішення загальних зборів трудового колективу цеху механізації про обрання його начальником цеху.
Відповідно до протоколу загальних зборів трудового колективу цеху механізації від 17 листопада 1988 року № 96 ОСОБА_4 обрано начальником цеху механізації замість ОСОБА_1 .
На підставі вказаного рішення загальних зборів трудового колективу цеху механізації виданий наказ № 1197-к від 18 листопада 1988 року, згідно якого ОСОБА_1 звільнявся від займаної посади на заводі, а ОСОБА_4 призначався на посаду начальника цеху механізації заводу.
З 22 листопада 1988 року по 13 лютого 1989 року ОСОБА_1 був на лікарняному.
Після одужання, у зв`язку з необранням ОСОБА_1 на посаду начальника цеху механізації, йому неодноразово у період з 28 лютого 1989 року по
24 березня 1989 року пропонували інші посади. Від вказаних посад позивач письмово відмовився.
Наказом від 25 квітня 1989 року № 196-к ОСОБА_1 звільнено з роботи на заводі згідно пункту 1 статті 40 КЗпП УРСР. Підстави звільнення: дострокове звільнення ОСОБА_1 з виборної посади начальника цеху механізації на підставі рішення трудового колективу цеху; відмова ОСОБА_1 від працевлаштування на інші запропоновані посади.
Звільнення ОСОБА_1 із заводу було погоджене Президією профспілкового комітету, що підтверджене протоколом засідання № 164 від
21 квітня 1989 року, на якому позивач взяв участь.
Згідно наданого відповідачем Акту від 26 квітня 1989 року, складеного начальником відділу кадрів Одеського заводу, інспектором та старшим інспектором відділу кадрів, ОСОБА_1 у присутності начальника відділу кадрів, та інспекторів відділу кадрів був ознайомлений з наказом про звільнення із заводу під розпис та відмовився від отримання своєї трудової книжки зі словами: «моя трудовая книжка будет храниться здесь».
При звільненні ОСОБА_1 не отримав трудову книжку. Матеріали справи не містять доказів звернення ОСОБА_1 після його звільнення до відповідача із заявою про видачу трудової книжки.
Належним чином оформлену копію трудової книжки, із записом про його звільнення, ОСОБА_1 отримав від відповідача у 1998 році під час вступу до Одеської Національної юридичної академії, про що позивач зазначив у позові.
З позовом про визнання незаконним звільнення з роботи, поновлення на роботі ОСОБА_1 звернувся до суду 15 лютого 2007 року.
Позиція Верховного Суду
Щодо доводів касаційної скарги про наявність підстав для відводу судді Науменка А. В.
У частині першій статті 36 ЦПК України визначено, що суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: 1) він є членом сім`ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім`ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу; 2) він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі; 3) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; 4) було порушено порядок визначення судді для розгляду справи;5) є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.
Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу (частина четверта статті 36 ЦПК України).
Аналіз матеріалів справи свідчить, що ОСОБА_1 неодноразово заявляв відводи судді Науменко А. В.
14 серпня 2018 року ОСОБА_1 подав заяву про відвід судді на підставі пунктів 1, 3 статті 36 ЦПК України, яку мотивував тим, що відносно судді ОСОБА_9 у заявника виникають сумніви в неупередженості та об`єктивності, яким допущено комплекс умисних правопорушень, на підтвердження яких є не оскаржувані та неспростовні докази. В судовому засіданні ОСОБА_1 подав додаткову заяву про відвід, з посиланням на працю судді Науменко А.В. в слідчому відділі УСБУ в Одеській області, а потім адвокатом. В судовому засіданні ОСОБА_1 пояснив, що він є правозахисником та здійснював в різний період представництво осіб (Басс, ОСОБА_10 та Празднічних) в судових засіданнях під головуванням судді Приморського районного суду міста Одеси Науменко А. В., проте незгодний з прийнятими судовими рішеннями, тому є підстави висловити недовіру судді.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 17 серпня 2018 року відмовлено у задоволені заяви ОСОБА_1 про відвід судді Приморського районного суду міста Одеси Науменка А. В.
Зазначено, що заявником будь-які докази, що свідчать про неупередженість судді, не надано та не зазначено, а тому відсутні підстави для задоволення заяви враховуючи також практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово зазначав, що презумпція особистої неупередженості судді діє до тих пір, поки не доведено інше, а незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не можу бути підставою для відводу.
10 вересня 2018 року ОСОБА_1 повторно звернувся до суду із заявою про відвід. Послався на те, що не отримав своєчасно ухвали про прийняття справи до провадження від 13 липня 2018 року та про повернення заяви про забезпечення доказів від 16 липня 2018 року, а також на порушення статей 116-117 ЦПК України при розгляді цієї заяви. В зв`язку з чим заявив про недовіру до суду, посилаючись на пункти 3, 5 частини першої статті 36 ЦПК України. Окрім цього зазначив, що вже повторно заявляє відвід судді Науменко А. В., який є дев`ятим головуючим по справі, оскільки інші судді прийняли заявлений ним відвід або взяли самовідвід.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 вересня 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід судді Науменка А. В. відмовлено. Вказано, що обставини, зазначені позивачем як підстави для відводу не підтверджені належними та допустимими доказами та не свідчать про наявність обґрунтованого сумніву щодо неупередженості та об`єктивності судді.
27 вересня 2018 року ОСОБА_1 подав заяву про відвід судді на підставі пунктів 1, 3 статті 36 ЦПК України, в якій послався на ті ж підстави та обставини для відводу, які вже були зазначені в першій та другій заяві про відвід, крім того послався на стан здоров`я судді Науменко А. В.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 27 вересня 2018 року заяву ОСОБА_1 про відвід судді Науменко А. В. залишено без розгляду. Суд вказав, що оскільки заявником відвід головуючому по справі заявлено втретє, завідомо безпідставно, зазначені дії заявника свідчать про його свідоме, навмисне затягування розгляду справи, а тому суд визнає заявлений заявником 27 вересня 2018 року відвід головуючому по справі зловживанням процесуальними правами.
16 листопада 2018 року в судовому засіданні по суті ОСОБА_1 подав четверту заяву про відвід судді. Вказану заяву мотивував тим, що головуючий ігнорує засади суддівської етики та зловживає процесуальними правами, маніпулює з відправленням поштової кореспонденції через неналежні поштові відділення. Також послався, що суддя Науменко А. В. причетний до відсутності дисків звукозапису судових засідань в матеріалах вказаної цивільної справи, які були створені під час головування судді Івченко В. Б. у 2014 році. В зв`язку з чим заявив про недовіру до суду.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19 листопада 2018 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відвід головуючого судді
Науменка А. В. відмовлено. Оцінивши підстави для відводу, суд вважав їх безпідставними, оскільки відповідачем не надано жодних доказів на підтвердження фактів викладених в заяві про відвід судді.Враховуючи викладене, суд не має підстав вважати заінтересованість судді Науменка А. В. у результаті розгляду даної справи, а також обставин, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.
10 грудня 2018 року позивач та його представник подали заяву про відвід судді, в якій вказували про скоєння порушення суддею ОСОБА_9 під час розгляду відводу від 16 листопада 2018 року з винесенням завідомо неправосудного рішення.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2018 року заяви ОСОБА_1 та його представника про відвід судді Науменко А. В. залишено без розгляду. Суд вказав, що оскільки позивачем відвід головуючому по справі заявлено вп`яте, завідомо безпідставно, зазначені дії свідчать про навмисне затягування розгляду справи та тиск на суд, тому суд визнає заявлений 10 грудня 2018 року відвід головуючому по справі зловживанням процесуальними правами з боку позивача та його представника, в зв`язку з чим заявлений відвід підлягає залишенню без розгляду.
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесений до Реєстру.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у лютому
2019 року ОСОБА_1 звернувся до Київського районного суду м. Одеси із позовом до Приморського районного суду м. Одеси в особі голови суду Кічмаренка С. М., Науменка А. В. - судді Приморського районного суду м. Одеси, Хрипуна В`ячеслава - журналіста «Судово-юридичної газети», третя особа - ОСОБА_11 - шеф-редактор «Судово-юридичної газети», про спростування завідомо недостовірної інформації (справа № 522/2726/19).
08 квітня 2019 року у судовому засіданні ОСОБА_1 подав чергову заяву про відвід судді, яку мотивував тим, що у головуючого наявний конфлікт інтересів при розгляді справи з огляду на те, що головуючий звертався до Вищої Ради Правосуддя із заявою про втручання в діяльність судді щодо здійснення правосуддя, та на думку позивача, таким чином висловив свою позицію у справі. А також послався на те, що у Київському районному суді м. Одеси відкрито провадження за позовом ОСОБА_1 до Приморського районного суду м. Одеси, де одним із відповідачів є головуючий у справі Науменко А. В. Зазначив, що цей конфлікт інтересів є підставою для сумніву у об`єктивному розгляді справи. Звернення до Київського районного суду
м. Одеси є наслідком незгоди зі змістом звернення головуючого про втручання до Вищої ради правосуддя з викладеними обставинами тиску на суд та вважає, що недостовірна інформація підлягає спростуванню. В зв`язку з чим заявив про недовіру до суду. Крім того зазначив, що розгляд справи взагалі у Приморському районному суді неможливий, з огляду на його недовіру будь-кому із суддів, які перебувають у його складі.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 квітня 2019 року заяву позивача ОСОБА_1 про відвід судді Науменко А. В. залишено без розгляду, оскільки заявник звернувся із заявою про відвід з пропущенням процесуального строку. З матеріалів справи вбачається, що позивачу вказані обставини, були відомі раніше строків, визначених частиною третьою статті 39 ЦПК України. Також зазначено, зокрема, що окрім фактів щодо звернення головуючого до Вищої ради правосуддя та потім звернення позивача до Київського районного суду м. Одеси за захистом честі та гідності, позивачем не наведено, в чому саме полягає конфлікт інтересів, який саме у головуючого приватний інтерес, тобто наявність потенціального чи реального конфлікту. Таким чином, в заяві про відвід не зазначено, чітко не сформульовано та не визначено наявність у головуючого факту приватного інтересу та наявність фактичної суперечливості між приватним інтересом і службовими повноваженнями судді, і зазначення того, в чому саме ця суперечність знаходить свій вияв або вплив на прийняття рішення. Зі змісту заяви про відвід та наданих документів судом не вбачаються підстави для тверджень про дачу головуючим інтерв`ю та будь-яких коментарів по справі.
12 травня 2020 року до канцелярії суду позивач подав чергову заяву про відвід судді. Вказану заяву мотивував тим, що у Приморському суді м. Одеси наявне злочинне угруповання, а також у головуючого наявний конфлікт інтересів при розгляді справи. В зв`язку з чим заявив про недовіру до суду.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 12 травня 2020 року заяву ОСОБА_1 про відвід судді Науменко А. В. залишено без розгляду. Суд вказав, що у заяві відвід наведені обставини, які викладені у численних попередніх відводах. Тому враховуючи положення статей 39, 40, 44, 126 ЦПК України суд зробив висновок про залишення без розгляду заяви про відвід
11 червня 2020 року представником позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подано до суду чергову заяву про відвід судді, яка мотивована тим, що у Приморському суді м. Одеси наявне злочинне угруповання, яке здійснює правосуддя «у режимі «Коза-Ностри», а також у головуючого наявний конфлікт інтересів при розгляді даної справи.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 11 червня 2020 року заяву про відвід судді Науменко А. В. залишено без розгляду. Суд зазначив, що у заяві про відвід наведені обставини, які викладені у численних попередніх заявах ОСОБА_1 про відвід, тому враховуючи положення статей 39, 40, 44 ЦПК України суд приходить до висновку про залишення без розгляду заяви про відвід.
У виділених матеріалах справи міститься лист-відповідь Ради Суддів України від 21 травня 2019 року, адресований судді Науменку А. В., на звернення
ОСОБА_9 від 08 квітня 2019 року про надання роз`яснення щодо наявності чи відсутності конфлікту інтересів у розгляді справи № 2-5151/09 за позовом ОСОБА_1 до ДП «Одеський морський торговельний порт» про визнання наказів незаконними та їх скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди. У листі зазначається, що фактично ніхто інший як сам суддя повинен знати, чи є в нього приватний інтерес у справі, яку він розглядає (враховуючи неодноразові звернення судді до Вищої ради правосуддя стосовно тиску на суддю Розовайкіним М. Л., численні заявлені відводи і т. д.). Роз?яснено, що при виникненні конфлікту інтересів під час судових проваджень способами його врегулювання є: розкриття інформації про конфлікт інтересів, відвід і самовідвід. Зазначено, що суддя Науменко А. В. за умови того, якщо вважає, що має приватний інтерес у розгляді справи, не позбавлений можливості заявити самовідвід (а. с. 121-122, т. 3).
Європейський суд з прав людини зазначає, що у кожній окремій справі слід вирішувати, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу й такий ступінь, що свідчать про небезсторонність суду. Наявність безсторонності відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції повинна визначатися за суб`єктивним та об`єктивним критеріями. Відповідно до суб`єктивного критерію беруться до уваги особисті переконання та поведінка окремого судді, тобто чи виявляв суддя упередженість або безсторонність у даній справі. Відповідно до об`єктивного критерію визначається, серед інших аспектів, чи забезпечував суд як такий та його склад відсутність будь-яких сумнівів у його безсторонності. Стосовно суб`єктивного критерію особиста безсторонність суду презюмується, поки не надано доказів протилежного. Стосовно об`єктивного критерію, то це означає, що при вирішенні того, чи є у цій справі обґрунтовані причини побоюватися, що певний суддя був небезсторонній, позиція заінтересованої особи є важливою, але не вирішальною. Вирішальним же є те, чи можна вважати такі побоювання об`єктивно обґрунтованими (Belukha v. Ukraine,
№ 33949/02, ЄСПЛ, від 09 листопада 2006 року).
У кожній окремій справі необхідно вирішувати, чи мають стосунки, що розглядаються, таку природу та ступінь, що свідчать про небезсторонність суду (Pullar v. United Kingdom, № 22399/93,ЄСПЛ, від 10 червня 1996 року, § 38).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 липня 2021 року у справі № 161/15497/16-ц (провадження № 61-4982св21) зазначено, що:
«під час розгляду справи місцевим судом, позивачами було завлено відвід судді Івасюті Л. В., який було обґрунтовано, зокрема тим, що 25 лютого
2020 року слідчим суддею Печерського районного суду міста Києва
Литвиновою І. В. своєю ухвалою зобов`язано уповноважену особу офісу Генерального прокурора України внести відомості за заявою ОСОБА_1 від
24 січня 2020 року про ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 375 КК України, а саме винесення суддею Луцького міськрайонного суду Волинської області Івасютою Л. В. завідомо неправосудної ухвали у цій цивільній справі. Тому заявник вважав, що є об`єктивні підстави для сумніву в неупередженості судді при розгляді справи по суті. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 05 травня 2020 року, суддя Івасюта Л. В. дійшла висновку про необґрунтованість заяви про свій відвід і передала вирішення цього питання іншому судді. Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 07 травня 2020 року у складі судді Пушкарчук В. П. у задоволенні заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про відвід судді Івасюти Л. В. відмовлено.
Колегія суддів вважає, що наведені ОСОБА_1 , ОСОБА_2 доводи заяви про відвід судді Івасюти Л. В. є достатньо обґрунтованими та свідчать про обставини, що можуть викликати об`єктивні сумніви в неупередженості та об`єктивності судді при розгляді справи. Суд апеляційної інстанції, при перегляді рішення суду першої інстанції, на вказані обставини уваги не звернув та залишив рішення без змін. Відповідно до частини четвертої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує судове рішення за наявності підстав, які тягнуть за собою обов`язкове скасування судового рішення. Згідно з пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою. Оскільки ОСОБА_1 обґрунтовує свою касаційну скаргу, зокрема тим, що під час розгляду справи судом першою інстанції, позивачами було заявлено відвід судді Івасюті Л. В., у задоволенні якого було відмовлено, а суд касаційної інстанції вважає, що підстави для відводу судді були обґрунтованими, то оскаржувані судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції».
Аналізуючи наведені обставини та ухвали суду, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про необґрунтованість заяв ОСОБА_1 про відвід судді Науменка А. В., які вирішені ухвалами від 17 серпня 2018 року, від 11 вересня 2018 року та від 19 листопада 2018 року; наявність підстав для залишення без розгляду заяв про відвід ухвалою суду від 08 квітня 2019 року у зв`язку з пропущенням процесуального строку, визначеного частиною третьою статті 39 ЦПК України; наявність підстав для визнанням зловживання процесуальними правами його заяв ухвалами від 27 вересня 2018 року, від
10 грудня 2018 року, від 12 травня 2020 року та від 11 червня 2020 року.
Залишаючи без розгляду заяву позивача ОСОБА_1 про відвід судді Науменко А. В. ухвалою від 08 квітня 2019 року, по наведеним у заяві обставинами (звернення судді до Вищої ради правосуддястосовно тиску на суддю Розовайкіним М. Л., численні заявлені ним відводи, звернення позивача до іншого суду з позовом про захист честі та гідності) в ухвалі одночасно вказано, що вони не підтверджують наявність у головуючого приватного інтересу, суперечливості між приватним інтересом і службовими повноваженнями судді, не вбачаються підстави для тверджень про дачу головуючим інтерв`ю та будь-яких коментарів по справі. Суддя також звернувся до Ради Суддів України для надання роз?яснення щодо наявності чи відсутності конфлікту інтересів. Зміст відповіді Ради Суддів України від 21 травня 2019 року не підтвердила наявність обставин, які б свідчили про наявність конфлікту інтересів, а з приводу приватного інтересу роз?яснено про необхідність вирішення цього питання самим суддею та можливість заявити самовідвід за умови, якщо суддя вважає наявним такий інтерес у розгляді цієї справи.
Саме по собі звернення судді Науменка А. В. до Ради Суддів України про надання роз`яснення щодо наявності чи відсутності конфлікту інтересів у розгляді справи № 2-5151/09, а також наведені підстави для відводи судді у заявах
ОСОБА_1 не підтверджують доводи касаційної скарги про наявність у позивача з суддею Науменком А. В. довготривалого конфлікту інтересів з 1996 року або приватного інтересу судді, про такий «довготривалий конфлікт інтересів» або приватний інтерес судді у перших заявах про відвід судді Науменка А. В., які розглянуті по суті ухвалами від 17 серпня 2018 року, від
11 вересня 2018 року та від 19 листопада 2018 року, позивачем не заявлялось.
Факт звернення до судді з позовом в іншій справі не є достатньою підставою для його відводу (самовідводу), зокрема у цій справі, враховуючи поведінку судді Науменко А. В., який в ухвалі від 08 квітня 2019 року зробив заяву щодо відсутності фактів, які б свідчили про наявність у нього потенційного чи реального конфлікту інтересів та приватного інтересу у цій справі, зокрема в зв?язку зі звернення позивача до Київського районного суду м. Одеси з позовом про захистом честі та гідності, з одночасним звернення за роз?ясненням до Ради Суддів України. За обставин цієї справи звернення у лютому 2019 року ОСОБА_1 до суду із позовом про спростування завідомо недостовірної інформації (справа № 522/2726/19) є дією, вчиненою самим позивачем, і може свідчити про створення штучних підстав для відводу (самовідводу) судді та в подальшому - зміни підсудності справи.
Доводи касаційної скарги та обставини, які позивач заявив під час розгляду справи судом першої інстанції, не містять переконливих фактів, які б викликали реальні чи потенційні побоювання, що суддя Науменко А. В. був небезстороннім під час розгляду його позову та підстав для застосування пункту 2 частини першої статті 411 ЦПК України.
Щодо вирішення касаційної скарги по суті
Суди встановили, що при звільненні ОСОБА_1 з посади начальника цеху механізації була порушена процедура звільненняна підставі пункту 1 статті 40 КЗпП УРСР, а тому суди дійшли висновку про порушення трудових прав позивача та обґрунтованість позовних вимог. Судові рішення в частині висновків про незаконність звільнення позивача в касаційному порядку не оскаржені.
У статті 47 КЗпП УРСР (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) передбачено, що адміністрація підприємства, установи зобов`язана в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи адміністрації підприємства, установи власника він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Згідно з частиною першою статті 232 КЗпП УРСР (в редакції, чинній на момент звільнення позивача) робітники та службовці мають право звернутися в комісію по трудовим спорам протягом трьох місяців з дня, коли вони довідалися або повинні були довідатися про порушення свого права, а по справам про звільнення - в районний (міський) народний суд в місячний строк з дня вручення наказу про звільнення.
В разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтями 227, 229, 230 і 232 цього Кодексу, комісія по трудових спорах, профспілковий комітет підприємства, установи, організації чи районний (міський) народний суд за належністю можуть поновити ці строки (частина перша статті 233 КЗпП УРСР в наведеній редакції).
Разом з тим, у статті 231 цього Кодексу було визначено, що безпосередньо в районних (міських) народних судах, без звернення до комісії по трудових спорах і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, розглядаються трудові спори за заявами, зокрема, робітників і службовців, звільнених з ініціативи адміністрації підприємства, установи, організації, про поновлення на роботі, за винятком випадків, коли згідно з чинним законодавством такі спори розглядаються вищими в порядку підлеглості органами (стаття 240).
На момент звільнення ОСОБА_1 трудові спори по заявам працівників, які займають посади, передбачені в переліку № 1, 2 додатку № 1 до Положення про порядок розгляду трудових спорів, затвердженим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1974 року (п. 3 - Начальники цехів та їх заступники) з питань звільнення відповідно до статті 240 КЗпП УРСР розглядались вищестоящими у порядку підлеглості органами.
Отже, суди зробили правильний висновок, що позивач на момент його звільнення не мав можливості його оскаржити у судовому порядку.
18 лютого 1992 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів» N 2134-XII, яким Главу XV «ІНДИВІДУАЛЬНІ ТРУДОВІ СПОРИ» викладено в новій редакції, а вирішення спорів працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, оплату за час вимушеного прогулу, віднесено до компетенції районних (міських) народних судів (пункт 2 частини першої статті 232 КЗпП УРСР).
Вказаний Закон набрав чинності 10 квітня 1992 року.
Позивач звернувся до суду з позовом щодо звільнення у цій справі 15 лютого 2007 року.
У частині першій статті 233 КЗпП УРСР (в редакції Закону N 2134-XII та яка не змінювалась в частині строку звернення до суду до моменту звернення з позовом у цій справі) визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний (міський) народний суд може поновити ці строки (стаття 234 КЗпП УРСР в редакції Закону N 2134-XII).
У постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі
№ 6-2426цс15 зроблено висновок, що статтею 233 КЗпП визначено три випадки обчислення початку перебігу строку звернення до суду. Так, перебіг строку звернення до суду починається у разі: вирішення трудового спору - з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (тримісячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня вручення копії наказу про звільнення (місячний строк звернення до суду); розгляду справи про звільнення - з дня видачі трудової книжки (місячний строк звернення до суду).
У статті 234 КЗпП не передбачається переліку поважних причин для поновлення строку, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин. Вочевидь, що як поважні причини пропущення строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.
Причина пропуску строку звернення до суду може вважатися поважною, якщо вона відповідає таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року в справі № 203/2276/19 вказано, що «поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення».
Позивач обґрунтував причини пропуску строку для звернення до суду за вирішенням цього спору наступними обставинами:
позасудовий порядок оскарження звільнення та поновлення на роботі за його посадою не був завершений у зв`язку з розпадом СРСР;
часті поїздки та проживання до 1991 року у Москві, а потім у Києві;
повернувшись у 1991 році до м. Одеси зіткнувся з помстою за його активну позицію ще у середині 80-х років по захисту офіцерів від організованої злочинності, коли у 1992 році у помешканні був побитий батько позивача, який в наслідок чого був прикутий до ліжка протягом декілька місяців. Злякавшись «терору» дружина з донькою поїхала з м. Одеси, сім`я розпалася, а позивач залишився з сином;
у 1993 погіршився стан здоров`я його батька, тому позивач багато часу проводив з ним у лікарні;
у 1994 році було посягання на викрадення його дитини за участю сусідів по квартирі, яке не вдалося, тому він увесь 1993 та 1994 рік займався її захистом і вихованням;
у 1995 році сусіди по комунальній квартирі провели незаконну приватизацію квартири, за наслідком чого позивач був примушений захищати права на житло своєї родини у суді, з чим пов`язані його посилання на боротьбу за покращення житлових умов до 2001 року;
у 1996 році арештували його старшого сина, який був звільнений з під варти у 1997 році апеляційним судом, в цей час позивач спрямував свої сили на рятування сина. Вказує, що арешт сина був також помстою за його правозахисну діяльність;
у 1997 році ОСОБА_1 запрошено керівництвом судноремонтного заводу, з якого його звільнили, представляти інтереси у суді до 2001 року проти нафтових забруднювачів та стягнення на користь держави 21 млн доларів США. За цей час через помсту посадовців позивач у 2000 році був позбавлений волі на два місяця;
протягом 1998 - 2003 року позивач отримав юридичну освіту в Одеській Національній юридичній академії для повноцінного захисту своїх інтересів та правозахисної діяльності;
неможливість здійснення правосуддя в Одеському регіоні та захисту його трудових прав у судах до 2007 року у зв`язку з діями в тому числі голови апеляційного суду ОСОБА_12 ;
1999 році в новій родині позивача народилася донька, а у 2000 році у дитини виникла невиліковна хвороба. У 2001 році у позивача народилися ще двоє дітей, була потреба доглядати за близнюками, перебувати у лікувальних стаціонарах, водночас здійснювати догляд з двома прикутими до ліжка інвалідами - батьком та братом. Зазначені обставини, безсонні ночі, великий обсяг роботи вдома та перебування в лікувальних закладах, усе це не дозволило йому своєчасно звернутися до суду з позовними вимогами про поновлення на роботі;
у 2003-2006 роках не було можливості звертатися до суду та претендувати на відновлення на роботі в Одеському судноремонтному заводі, бо його планомірне доводили до розвалу та ліквідації. 16 листопада 2006 року постановою Кабінету Міністрів України Одеський судноремонтний завод включено до складу Одеського морського порту як правонаступника, після чого відкрилась реальна можливість заявити позов про відновлення порушених прав.
У справі, що переглядається, суди встановили, що позивач був обізнаний про звільнення з посади начальника цеху, а потім з заводу з посиланням на скорочення штату за наказами відповідно від 18 листопада 1988 року та від
25 квітня 1989 року; з 1988 року по 1991 рік ОСОБА_1 використовував передбачений тоді радянським законодавством позасудовий засіб захисту порушеного права та звертався зі скаргами до вищестоящих органів, а після 1991 року не звертався за оскарженням його звільнення; за час після звільнення у 1989 році та до часу звернення до суду у 2007 році (минуло майже 18 років) позивач здійснював інші види професійної діяльності, у тому числі правозахисну; належним чином оформлену копію трудової книжки із записом про звільнення ОСОБА_1 отримав від відповідача у 1998 році під час вступу до Одеської Національної юридичної академії.
За таких обставин суди зробили правильний висновок, що наведені позивачем обставини не підтверджують безперервного існування з квітня 1989 року по лютий 2007 року (впродовж майже 18 років) поважних причин пропуску строку звернення до суду, який з часу звільнення позивача залишався незмінний в різних редакціях КЗпП УРСР і становив один місяць.
Встановивши, що трудові права позивача при звільненнібули порушені, однак ним пропущено строк звернення до суду, передбачений статтею 232 КЗпП, не доведено поважних причин пропуску указаного строку, суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позову про скасування наказів про звільнення та поновлення на роботі.
Оскільки заявлені в позові вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди є похідними, суди зробили правильний висновок про залишення позову без задоволення і в частині цих вимог.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, розглянувши справу у порядку спрощеного позовного провадження, оскільки згідно з частиною першою статті 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а судові рішення в оскарженій частині - без змін.
Оскільки судові рішення залишені без змін, то розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 26 червня 2020 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Одеського апеляційного суду від 05 березня 2021 рокув частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства «Одеський морський торговельний порт» про визнання наказів незаконними та їх скасування, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди на підставі статті 233 КЗпП у зв`язку з пропуском строків звернення до суду за вирішенням трудового спору залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук
