Справа № 2-5151/09
Провадження № 2/522/1486/20
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАІНИ
26 червня 2020 року м. Одеса
Приморський районний суд м. Одеси, у складі :
головуючого - судді Науменко А.В.
за участю секретаря - Полегенького В.С.,
позивача - ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Одеський морський торгівельний порт» про визнання наказів незаконними та їх скасування, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та моральної шкоди,-
В С Т А Н О В И В:
15.02.2007 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до Одеського судноремонтного заводу «Україна» про визнання наказу №496-к від 25.04.1989 року незаконним, поновлення на роботі на Одеському судноремонтному заводі «Україна». В первинному позові позивач послався, що працював на посаді начальника цеху механізації Одеського судноремонтного заводу імені «50-річчя Радянської України» - правонаступником якого є Одеський судноремонтний завод «Україна». 25 квітня 1989 року наказом в.о. директора заводу № 496-к позивача було звільнено на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР. Вказаний наказ ОСОБА_1 вважає незаконним та таким; що підлягає скасуванню, оскільки звільнення було здійснене з порушенням норм трудового законодавства з посиланням на скорочення штатів згідно п. 1 ст. 40 КЗПП УРСР. Вказує на те що, в дійсності скорочення на заводі не було, а на його утриманні знаходилося троє малолітніх дітей.
В позові також зазначив, що трудова книжка досі знаходиться на заводі, а до позову долучає її копію завірену 08.07.1998 року відділом кадрів заводу в процесі підготовки документів до вступу на навчання в Одеську юридичну академію. Позивач також просив поновити термін звернення до суду, який було пропущене з поважних причин, тому як звільнення з посади на якої він працював підлягала оскарженню лише в порядку підлеглості, а трудова книжка не була йому повернута та залишається на заводі.
Суд звертає увагу, що з первинним позовом позивачем не було надано до справи жодного доказу, не заявлене жодного клопотання.
26.02.2007 року Головуючою суддею Ярош С.В. ухвалою відкрите провадження, справа призначена до розгляду. ( т. 1 а.с. 24)
13.04.2007 року відповідачем до справи надані Письмові заперечення на позов з додатками документів, якими сторона доводила свою позицію по справі. В запереченні відповідач вказує на проведенні звільнення позивача на підставі вимог діючого законодавства. Також відповідач наполягав на тому, що позивач звернувся до суду з простроченням встановленого ст. 233 КЗПП УСРСР місячного строку по справам про звільнення, а саме з пропуском 18 років після звільнення. ( т. 1 а.с. 4)
15.06.2007 року позивач звернувся з заявою про зміну відповідача на правонаступника Державне підприємство «Одеський морський порт» ( т. 1 а.с. 29)
Ухвалою суду від 16.04.2008 року задоволено клопотання позивача від 16.04.2008 року та витребувані у відповідача письмові докази, а саме відповідні накази за 1987-1989 роки. Ухвала виконана відповідачем 13.05.2008 року. ( т. 1 а.с 50, 52, 55)
Ухвалою від 22.07.2009 року позовна заява залишена без розгляду на підставі п. 3.ч. 1. ст. 207 ЦПК України ( в діючій на той час редакції), у зв`язку з не явкою позивача у судові засідання. ( т. 1 а.с. 70)
03.04.2012 року позивач звернувся до керівництва Приморського районного суду м. Одеси з заявою про ознайомлення з матеріалами справи. Однак, згідно власноручної розписки ознайомився та отримав копії аркушів справи лише 24.12.2012 року. ( т. 1 а.с. 85)
В матеріалах справи не має жодних підтверджень, що позивач з 2009 року по 2012 рік звертався до суду в рамках даної справи, або що справа була втрачена, або проводилися будь-які її пошуки.
26.12.2012 року позивач подав до суду Заяву про перегляд ухвали від 22.07.2009 року про залишення позову без розгляду «..про існування якої стало випадково відомо лише 24.12.20012 року», з посиланням на нововиявлені обставини.( т.1 а.с 73)
Заява розподілена на розгляд судді Приморського районного суду м. Одеси Шенцевій О.П..
Заявою до суду, яка надійшла 01.02.2013 року, позивач просив залишити вказану заяву про перегляд ухвали без розгляду.( т. 1 а.с. 83)
Ухвалою від 27.02.2013 року заява від 26.12.2012 року про перегляд ухвали від 22.07.2009 року залишена без розгляду. ( т. 1 а.с. 84)
17.05.2013 року позивач ОСОБА_1 повторно подав до суду Заяву про перегляд ухвали від 22.07.2009 року про залишення позову без розгляду «..про існування якої стало випадково відомо лише 24.12.20012 року». ( т. 1 а.с. 86)
Заява розподілена на розгляд судді Приморського районного суду м. Одеси Терьохіна С.Є.
Слід звернути увагу на процесуальну поведінку позивача, з точки зору усталеної практики Европейського суду, а саме відсутність будь-якої процесуальної ініціативи позивача щодо розгляду справи починаючи з 16.04.2008 року та відсутність будь-якого прояву зацікавленості у розгляді справи до грудня 2012 року, а також з 27.02.2013 року по 07.05.2013 року.
Ухвалою від 01.07.2013 року суддя Терьохін С.Є. за нововиявленими обставинами скасував ухвалу суду від 22.07.2019 року про залишення позову без розгляду та призначив подальший розгляд справи. ( т.1 а.с. 112)
12.07.2013 року позивач ОСОБА_1 подав до справи уточнену позовну заяву. ( т. 1 а.с. 117). Додатково позов обґрунтував тим, що не мав інформації від відповідача, щодо стягнення суми за час вимушеного прогулу за 290 місяців. Водночас зазначив, що з суми стягнення слід відняти 20045,46 грн., які він одержав через Охоронно-детективне бюро «Гріф», протягом останнього передпенсійного віку, працюючи на посаді юриста без оригіналу трудової книжки. Вказав, що незаконним звільненням йому була спричинена моральна шкода. Зазначив, що протягом наступних років після звільнення у нього залишилися діти на утриманні та він був позбавлений улюбленої роботи у морській сфері. Доповнив позов вимогами стягнення 2377897.95 грн. за час вимушеного прогулу та завданої моральної шкоди у розмірі 50000.0 грн.
Суд звертає увагу, що в уточненому позові відсутнє обґрунтування та посилання на будь-які докази підстав для розгляду та поновлення терміну звернення до суду з позовом по захисту трудових прав.
13.09.2013 року відповідачем подано до справи письмове Заперечення на уточнену позовну заяву, у якому наведені доводи безпідставності позову з наданням письмових доказів, та є посилання на відсутність по справі доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду. ( т. 1 а.с. 125)
23.09.2013 року позивачем подана заява про постановлення окремої ухвали на дії представника порту у судових засіданнях. В заяві, позивач підтвердив, що допитані три свідка ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є ветеранами судноремонтного заводу, які розповіли про факти та обставини, що передували його звільненню, а представник порту у свою чергу задавав провокаційні питання. ( т. 1 а.с. 180)
29.01.2014 року справу розподілено судді Івченко В.Б., та ухвалою суду прийнято до подальшого провадження. ( т. 2 а.с. 2)
15.05.2014 року відповідачем надані до справи письмові Пояснення до заперечення на позовну заяву у якому наведені доводи безпідставності позову, та є посилання на відсутність по справі доказів поважності причин пропуску строку звернення до суду. ( т. 2 а.с. 22) Також, з Поясненнями надана Автобіографія ОСОБА_1 , як кандидата на посаду Уповноваженого Верховної ради України по захисту прав людини. ( т. 2 а.с. 26).
21.05.2014 року позивач уточнив позовні вимоги та визначив суму стягнення за вимушений прогул з відрахуванням зазначеної вище отриманої суми від праці в розмірі - 2369957.74. ( т. 2 а.с. 38.)
03.06.2014 року позивач подав до суду «Документальні докази до пояснення на позов» для залучення до матеріалів справи з додатками, що свідчать про незаконне звільнення. (. т 2 а.с 47, ) До заяви позивачем наданий список поданих додатків з їх коментуванням ( т. 2 а.с. 75-79)
25.06.2014 року позивач уточнив позовні вимоги та визначив суму стягнення за вимушений прогул в розмірі - 2377897.95. ( т. 2 а.с. 82.)
27.06.2014 року позивач звернувся з заявою про відмову від позовної вимоги в частині стягнення моральної шкоди. ( т. 2. а.с. 84)
На судовому засіданні 27.06.2014 року позивач надав до матеріалів справи письмовий виступ у «Судових дебатах», де послався на норми права, якими обґрунтовує позовні вимоги. ( т. 2. а.с. 87). Суд звертає увагу що позивач, щодо строку звернення до суду, на пропущенні якого без поважних причин з початку розгляду справи наполягав відповідач, не навів жодних доводів окрім посилання на положення ст. 267 та 268 Цивільного Кодексу України. Позивач зазначив, що вимоги які витікають з особистих немайнових прав, яким є право на труд, позовна давність не розповсюджується.
Після виходу з нарадчої кімнати, ухвалою суду від 04.07.2014 року клопотання позивача про залишення без розгляду частини позову було задоволено. ( т. 2 а.с. 95)
Рішенням суду від 04.07.2014 ( т. 2 а.с. 97) поновлено ОСОБА_1 строк для звернення до суду з визнанням поважними причинами пропуску строку у зв`язку з перебуванням тривалий час позивача під тиском політичного, юридичного та економічного характеру.
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «Одеський морський торговельний порт» про визнання наказів незаконними, їх скасування, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено. Визнано накази директора Одеського судноремонтного заводу № 1 від 18 листопада 1988 року № 1197-к та від 25 квітня 1989 року № 496-к незаконними. Скасовано накази директора Одеського судноремонтного заводу № 1 від 18 листопада 1988 року № 1197-к та від 25 квітня 1989 року № 496-к. Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника цеху судноверфі ДП «Одеський морський торговельний порт». Стягнуто з ДП «Одеський морський торговельний порт» середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2 377 897 грн 95 коп. Зобов`язано ДП «Одеський морський торговельний порт» через бухгалтерію здійснити відрахування із середньомісячного заробітку начальника цеху податки та обов`язкові платежі до фондів соціального страхування та Пенсійного фонду України за 302 місяці, з 25 квітня 1989 року. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника цеху судноверфі ДП «Одеський морський торговельний порт» та стягнення заробітної плати за один місяць.
Ухвалою суду від 28.07.2014 року позивачу відмовлено у задоволенні зауваження на журнал судового засідання у зв`язку з тим, що згідно матеріалів справи позивач був ознайомлений з матеріалами справи отримав копію диску звукозапису усіх судових засідань, копію рішення суду згідно заяви від 04.07.2014 року. ( т. 2 а.с. 106)
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 жовтня 2014 року роз`яснено рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2014 року.( т. 2 а.с. 149)
Апеляційна скарга на рішення суду від 04.07.2014 року подана відповідачем 14.04.2014 року. (т. 2 а.с. 109) та Прокуратурою одеської області в інтересах відповідача від 18.07.2014 року. (т. 2 а.с. 123)
05.12.2014 року позивачем подано до матеріалів справи Заперечення на апеляційну скаргу з додатками письмових доказів. ( т. 2 а.с. 205 - 273). В запереченнях позивач посилається, що його звільнили з посади, яка не була виборною. Суд звертає увагу, що у письмовому Запереченні позивач вперше виклав доводи щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, які зведені до доведення ним поданими до справи письмовими доказами важких житлових умов, наявного морально-психологічного, політичного, економічного, юридичного, фізичного тиску. Позивач вказує, що його відверто та чесно попередили керівники судових органів про те, що до 2007 року з позовом звертатися немає сенсу, тому як принцип «Верховенства права» не працює. Зазначив, що після незаконного звільнення з заводу він відповідно діючого законодавства не мав можливості звертатися до суду тому звертався у вищестоящий орган в Чорноморське морське пароплавство та Міністерство морського флоту СРСР. Вказав, що у період 1997 - 2003 роки брав участь як представник Одеського судноремонтного заводу в судових процесах навіть до Великої палати Верховного Суду України по захисту інтересів відповідача по стягненню багатомільйонних сум у зв`язку з нафтовим забрудненням акваторії.
Ухвалою суду від 05.12.2014 року колегії Апеляційного суду в Одеській області у складі головуючого Бабія А.П. суддів Варікаші О.Д., Станкевича В.А. задоволений самовідвід судді Бабія А.П. ( т. 2 а.с. 282)
12.02.2015 року відповідачем подано до справи Доповнення до апеляційної скарги ( т. 3 а.с. 7)
20.02.2015 року позивач звернувся до головуючого по справі в апеляційній інстанції з вимогою ознайомитися з наданими до справи газетними публікаціями, які висвітлюють стан судової влади та факти і обставини завдяки яким за багато років сталося практично неможливим пред`явлення до суду даного позову. ( т. 3 а.с. 36).
24.02.2015 року позивач звернувся до голови апеляційного суду Одеської області з посиланням на широкий резонанс даної справи та звернути увагу суддів на наявні матеріали у справі. В заяві позивач зазначив що виходячи із засад діючого законодавства СРСР він не пропустив строк оскарження та встановлений порядок. Керівництво Чорноморського морського пароплавства та Міністерства морського флоту СРСР впевнилися у його незаконному звільненні за наслідком його скарг, але не прийняло рішення по цьому питанню та не дали відповіді до розпаду СРСР. Вкотре зазначив, що надані до справи публікації в газетах свідчать про поглиблення корупції у судах, тому це не дозволило звернутися до суду. Послався на те що дружина поїхала з міста завдяки морального-психологічного тиску та прямої агресії та помсти криміналітету. Вказав на тривалу боротьбу за житлові умові його родини в судових процесах. Заявив про помсту з боку колишнього голови апеляційного суду ОСОБА_5 за його правову участь та позицію по справі в «нафторозлівної» справі, за наслідком якої було «відвойовано» для України 21 млн. доларів США. ( т. 3 а.с. 39)
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 04 березня 2015 року у складі головуючого судді Артеменко І.А., суддів Сватаненко В.І. та Черевка П.М. рішення Приморського районного суду м. Одеси від 04 липня 2014 року залишено без змін. В ухвалі колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку щодо незаконності звільнення позивача, а тому відповідно до положень ст. 235 КЗпП України відповідач зобов`язаний поновити його на попередній роботі. Колегія встановила, що суд першої інстанції у своєму рішенні правомірно зазначив, що позивач був позбавлений права на захист свого порушеного права в судовому порядку, оскільки посада начальника цеху значилася у "списку № 1, № 2" та підлягала оскарженню лише в порядку підлеглості. Також колегія суддів звернула увагу, що підставами неможливості звернення до суду з зазначеним позовом до 2007 року та поновлення своїх прав також був моральний, психологічний та політичний тиск по місцю проживання позивача та його сім`ї. У 90-х роках він боровся за нормальні житлові умови своєї сім`ї, маючи на утриманні 9-річного сина, батька інваліда ВВВ 1 групи та брата - інваліда 1 групи. Крім того, у 2000 році захворіла його донька ОСОБА_6 , у 2001 році народилися сини-двійнята, тому, як зазначив сам позивач, вищезазначені обставини, безсонні ночі, великий об`єм роботи вдома та знаходження в лікувальних закладах, усе це не дозволило йому своєчасно звернутися до суду з позовними вимогами про поновлення на роботі. (т. 3 а.с. 59).
Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 04 березня 2015 року залишена без змін ухвала Приморського районного суду м. Одеси від 08.10.2014 року про роз`яснення рішення. ( т. 3. а.с. 67)
Також колегією суддів апеляційного суду Одеської області від 04 березня 2015 року постановлена Окрема ухвала по справі, з підстав порушення строків розгляду справи у суді. ( т. 3 а.с. 71)
Ухвалою судді Приморського районного суду м. Одеси Івченка В.Б. від 25.03.2015 року відмовлено у задоволенні заяви державного виконавця про встановлення чи зміну способу та порядку виконання рішення у відкритому виконавчому провадженні. ( т. 3 а.с. 135)
11.06.2015 року позивач ОСОБА_1 звернувся із заявою про залучення до матеріалів справи документальне підтвердження надання благодійної допомоги за рахунок отриманих коштів на підставі рішення суду по справі. З заявою наданий акт прийому-передачі від 22.05.2015 року та лист подяка від Військово-медичного клінічного центру південного регіону від 14 травня 2015 року про надання позивачем благодійної допомоги клінічному центру у вигляді медичного обладнання на загальну суму 479808, 01 грн. ( т. 3 а.с. 163-165)
04.03.2015 року відповідач звернувся з Касаційною скаргою на рішення Приморського районного суду від 04.07.2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 04.03.2015 року ( т. 3 а.с. 166)
15.04.2015 року відповідач подав до справи письмові Пояснення до касаційної скарги (т. 3 а.с. 231). У поясненнях поставлені під сумнів доводи позивача у його заяві від 23.02.2015 року до голови Апеляційного суду щодо причин поважності пропуску строку звернення до суду, які були прийняті судом апеляційної інстанції. Також у Поясненнях відповідач виклав доводи щодо відсутності порушень при звільненні позивача, окрім єдиного, а саме відсутності згоди профспілкового комітету заводу, яке мало бути усунуте згідно законодавства.
23.06.2015 та 10.09.2015 року відповідачем подано Заперечення на касаційну скаргу ( т. 3 а.с. 248, 253) В Запереченні позивач ОСОБА_1 наполягав що у 1988 році оскаржував звільнення в порядку підлеглості, за наслідком чого було встановлення незаконності його звільнення та оформлений рапорт старшого помічника Генерального прокурора СРСР ОСОБА_7. Також послався на нові обставини неможливості звернення до суду до 2007 року, а саме що після «розвалу» СРСР зникла можливість розгляду та задоволення Протесту генерального прокурора СРСР від 30.09.1991 року. Вказує, що після 1991 року не міг залишитися у Москві ( хоча йому пропонували керівні посади у Мінморфлоті), тому як в м. Одесі залишалися сім`я. Повернувшись до м. Одеси зіткнувся з помстою за його активну позицію ще у середині 80-х років по захисту офіцерів від організованої злочинності. Так, у 1992 році у помешканні був побитий батько позивача, який в наслідок чого був прикутий до ліжка протягом декілька місяців. Злякавшись «терору» дружина з донькою поїхала з м. Одеси, а позивач залишився з сином. Вказує, що в порядку помсти його сім`ю тримали у порядку вкрай тяжких житлових умов. Зазначає, що на початку 2000-х до нього був застосований незаконний двомісячний арешт, за наслідком неякісної вакцини важко захворіла донька. Послався, що ситуація навколо його сім`ї стала предметом журналістського розслідування та опублікована у газеті «Голос України», зокрема публікація «За зраду - по фейсу». Підкреслив, що головнішою причиною неможливості звернення з позовом до суду стало те, що правосуддя Одеського регіону було заблоковане. Оцінив доводи викладені у касаційній скарзі як «правовий цинізм».
23.09.2015 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ рішення Приморського районного суду від 04.07.2014 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 04.03.2015 року скасовано, справа направлена на новий розгляд. ( т. 3 а.с. 262)
Судом касаційної інстанції встановлено, що: «…з 16 жовтня 1974 року ОСОБА_1 працював на Одеському судноремонтному заводі імені «50-річчя Радянської України».
Наказом Одеського судноремонтного заводу імені «50-річчя Радянської України» від 12 жовтня 1987 року № 1023 ОСОБА_1 було призначено на посаду начальника цеха механізації.
Наказом від 25 квітня 1989 року в.о. директора Одеського судноремонтного заводу імені «50-річчя Радянської України» ОСОБА_1 , за погодженням президії профкому заводу, вирішено звільнити на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР (за скороченням штату).
ОСОБА_1 були запропоновані наступні вакантні посади: інженер 1 кат. ЕМО від 28 лютого 1989 року, заступник начальника цеху плавзасобів від 02 березня 1989 року, майстер УКК, начальник дільниці виробничої практики від 02 березня 1989 року, заступник начальника РЕД від 03 березня 1989 року, заступник начальника цеху плавзасобів від 16 березня 1989 року, заступник начальника цеху плавзасобів від 24 березня 1989 року.
Суди попередніх інстанцій встановили, що на момент звільнення ОСОБА_1 посада начальника цеху механізації фактично ліквідована не була, а згода, яка була надана президією профсоюзного комітету на звільнення ОСОБА_1 є незаконною, оскільки в трудовому законодавстві був передбачений лише профспілковий комітет, за погодженням з яким вивільнявся відповідний працівник, тобто була порушена процедура звільнення та вимога трудового законодавства, а тому суди дійшли висновку про порушення трудових прав позивача при звільненні, оскільки останній був позбавлений права на захист в судовому порядку, у зв`язку з тим, що посада начальника цеху значилася у списках № № 1, 2» та підлягала оскарженню лише в порядку підлеглості.
За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення в заінтересованої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Судом встановлено та вбачається із матеріалів справи, що позивач був звільнений з займаної посади 25 квітня 1989 року згідно з наказом № 496-к. Однак звернувся з позовними вимогами до суду у лютому 2007 року.
Поновлюючи строк на звернення з позовною заявою, суди попередніх інстанцій виходили із того, що підставами неможливості звернення до суду з зазначеним позовом до 2007 року та поновлення своїх прав також був моральний, психологічний та політичний тиск за місцем проживання позивача та його сім`ї. У 90-х роках він боровся за нормальні житлові умови своєї сім`ї, маючи на утриманні 9-річного сина, батька-інваліда Великої Вітчизняної Війни І групи та брата - інваліда І групи. Крім того, у 2000 році захворіла його донька ОСОБА_6 , у 2001 році народилися сини-двійнята, тому, як зазначив сам позивач, вищезазначені обставини, безсонні ночі, великий обсяг роботи вдома та перебування в лікувальних закладах - усе це не дозволило йому своєчасно звернутися до суду з позовними вимогами про поновлення на роботі.
Однак погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій не можливо з огляду на наступне.
Так, відповідно до положень ст. 233 КЗпП України (станом на час звернення до суду із позовними вимогами) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь- яким строком. Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу або прокурора.
Статтею 234 КЗпП України встановлено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені в обґрунтуванні клопотання про його поновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності ч неповажності причин пропуску строку.
Поновлюючи строк на звернення до суду із позовною заявою поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеної и прогулу, суди не звернули увагу на те, що в матеріалах справи (а. с. 166 Т. 1) є акт від 26 квітня 1989 року про те, що 26 квітня 1989 року ОСОБА_1 в присутності начальника відділу кадрів заводу Васильєва В.Л., старшого інспектора ОК Будівської Г.Г., інспектора ОК Саломаткіної Л.В. у відділі кадрів заводу було ознайомлено з наказом № 496-к від 25 квітня 1989 року про його звільнення за скороченням штату за п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР. ОСОБА_1 було запропоновано отримати трудову книжку, від чого він відмовився, зазначивши: «Моя трудова книжка буде зберігатися у відділі кадрів». При цьому, йому роз`яснено право звернутися до бухгалтерії заводу, де з ним буде проведено повний розрахунок.
Крім того, судами не враховано, що з позовом до суду за захистом свого порушеного права на працю позивач звернувся майже через 18 років.
Разом із тим у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуск строку, а й усі обставини справи, права та обов`язки сторін».
За наслідком зазначених висновків, касаційний суд встановив, що допущені порушення норм процесуального права призвели до неправильного вирішення справи, тому ухвалені судами рішення по справі підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд.
Справа на підставі авто розподілу надійшла до провадження судді Загороднюк В.І., та ухвалою від 09 листопада 2015 року прийнято до провадження та призначена до розгляду. ( т. 3 а.с. 268)
18.12.2015 року відповідач звернувся з Заявою для врахування під час нового розгляду про пропущення позивачем строку звернення до суду. ( т. 3 а.с. 299)
06.01.2016 року ОСОБА_1 звернувся з заявою про відвід головуючого Загороднюка В.І., який необ`єктивний до журналістів, а позивач був співавтором статті у газеті про суддю. ( т. 3 а.с. 309).
Ухвалою від 08 лютого 2016 року прийнято самовідвід головуючого судді Загороднюка В.І., справу передано на новий авто розподіл. ( т. 3. а.с. 318)
Ухвалою від 12 лютого 2016 року головуючим суддею Бойчук А.Ю. цивільну справу прийнято до свого провадження. ( т. 4 а.с. 3)
26.04.2016 року позивач звернувся з заявою про відвід головуючого Бойчука А.Ю., мотивуючи відсутністю у молодого судді життєвого досвіду, ухвалою від 26.04.2016 року в задоволені відводу було відмовлено ( т. 4 а.с. 39, 45)
30.05.2016 року позивач звернувся з заявою про призначення судово-психологічної експертизи щодо встановлення моральних страждань його та членів сім`ї ( т. 4 .а.с. 55)
Також 30.05.2016 року позивач на доведення строків звернення до суду звернувся с Заявою та залучив до справи документи та газетні публікації по фактам «брутальних зловживань карательної психіатрії в Одесі». ( т. 4 а.с. 55-72)
30.05.2016 року відповідач звернувся з Клопотанням про залучення доказів ( судових рішень), якими доводить що позивач приймав участь якості представника інтересів у суді саме Одеського судноремонтного заводу, з якого його звільнили.( т. 4 а.с. 73-78)
08.06.2016 року позивач звернувся з Доповненням до клопотання про призначення судової експертизи, до якої додав перелік обставин під назвою «Морально-психологічні страждання», у яких висловив новий довід страждань, пов`язаних перериванням безперервного трудового стажу у виробничій діяльності та вимушеною перекваліфікацією в юридичну та правозахисну діяльність. ( т. 4 а.с. 109-110)
17.06.2016 року ухвалою головуючого Бойчука А.Ю. задоволено клопотання позивача, по справі призначена судова -психологічна експертиза яка направлена в Одеській національний університет імені І.І. Мечнікова, провадження по справі зупинене. ( т. 4 а.с. 121)
03.08.2016 року позивач звернувся до суду з Заявою про направлення справи для проведення с удової експертизи до Одеського науково дослідного інституту судових експертиз, у зв`язку відповіддю університету про відсутність ліцензії на проведення судової експертизи. ( т. 4. а.с. 128-130)
04.08.2016 року ухвалою суду провадження по справі відновлене ( т. 4 а.с. 132)
12.08.2016 року позивач подав до суду письмовий «Перелік фактів та обставин» які обумовили довготривалий процес захисту трудових прав. В переліку позивач навів нові доводи це: « багаторазові тривалі поїздки до державних установ у Москву та Київ; наявні вади у законодавстві того часу у галузі трудового права та сфері судочинства, суперечлива вкрай неповноцінна роль прокуратури. ( т. 4 а.с. 144)
Ухвалою суду від 12.08.2016 року задоволено клопотання позивача, по справі призначена судова -психологічна експертиза яка направлена до Одеського НДІСЕ, провадження по справі зупинене (т. 4 а.с. 147).
22.08.2016 року ОСОБА_1 подав до справи Заяву у якої виклав обставини та факти важких житлових умов, в яких знаходився він та його сім`я на протязі 30 років. ( т. 4 а.с. 149)
30.09.2016 року справа повернута з експертної установи з Повідомленням про неможливість проведення експертизи згідно наявної методики, тому як особливості спірній конфліктній ситуації , що склалося між сторонами не знайшли правової оцінки. ( т. 4 а.с. 150-152)
Ухвалою суду від 03 жовтня 2016 року провадження по справі відновлене та призначений подальший розгляд.
28.10.2016 року позивач звернувся до суду з Заявою про долучення до справи письмових доказів, на доведення обставин, які заважали реальному зверненню до суду. Зокрема надані Характеристики на позивача, документи пов`язані з вирішенням позивачем житлових проблем та конфлікту з сусідами по квартирі спільного проживання, документі на підтвердження участі позивача у захисті у прокуратурі та суді інтересів заводу з якого його звільнили, а також його правозахисної діяльності та публікації у газеті де позивач вказаний як автор статті. (т. 4 а.с. 158 -188)
28.10.2016 року ОСОБА_1 залучив до матеріалів справи Додаткові пояснення щодо поважності причин подання позову у 2007 році. ( т. 4 а.с 189-224). У поясненнях, позивач вперше виклав обставини на які посилається в їх хронології з посиланням на відповідні проміжки часу. У поясненнях зазначене, що у 1991 році був складений протест Генеральним прокурором СРСР на оскаржений наказ про звільнення. Після розпаду СРСР у 1991 році поновлення на роботі не було завершене. Далі позивач вказує, що час звільнення та подалі 1991 році він та його сім`я проживали у комунальній квартирі у дуже незадовільних житлових умовах, а після звільнення він залишався без доходів. На позивача «продовжували тиснути з різних сторін», що впливало на дружину, тому у 1992 році сім`я розпалася, дружина пішла. У 1993 погіршився стан здоров`я його батька, тому позивач багато часу проводив у лікарні, а для знущання над ним використовували сусідів. У 1994 році було посягання на викрадення його дитини за участю сусідів по квартирі, яке не вдалося, тому він увесь 1993 та 1994 рік займався її захистом і переховуванням. У 1995 році сусіди по комунальній квартирі провели незаконну приватизацію квартири посягаючи на житлові умови родини позивача, за наслідком чого він був примушений брати участь у позовних провадженнях. Лише у 2001 році сусідів по квартирі було відселено розпорядженням міського голови. В той час у 1996 році арештували його старшого сина, який був звільнений з під варти у 1997 році апеляційним судом, в цей час позивач спрямував свої сили на рятування сина, бо позивач вказує, що арешт був помстою за його правозахисну діяльність. Також у 1997 році ОСОБА_1 було запрошено керівництвом судноремонтного заводу з якого звільнили та надані довіреності для захисту у суді інтересів проти нафтових забруднювачів та стягнення на користь держави 21 млн доларів США. Участь в цій справі тривала до 2001 року, коли остаточне рішення на користь заводу прийняла Велика палата Верховного суду України, скасувавши рішення одеських суддів. За цей час через помсту посадовців, позивач був позбавлений волі на два місяця. Позивач вказує, що ці події свідчать про неможливість здійснення правосуддя в Одеському регіоні та вирішення його трудових прав у судах. У 1999 році в новій родині позивача народилася донька, а у 2000 році у дитини виникла невиліковна хвороба. У 2001 році у позивача народилися ще двоє дітей, тому була потреба доглядати за близнюками, перебувати у лікувальних стаціонарах, водночас здійснювати догляд з двома прикутими до ліжка інвалідами - батьком та братом. Поновлення трудових прав потребувало юридичних знань, але адвокати не бажали брати на себе його судовий захист, тому протягом 1998 року-2003 року позивач отримав юридичну освіту в Одеській Національній юридичній академії. Далі позивач посилається на те, що у 2003-2006 роках не було можливості претендувати на відновлення на роботі в Одеському судноремонтному заводі, бо його планомірно доводили до розвалу та ліквідації. 16.11.2006 року постановою Кабінету Міністрів України Одеський судноремонтний завод включено до складу Одеського морського порту як правонаступника, після чого відкрилась реальна можливість заявити позов про відновлення порушених прав.
На судовому засіданні 28.10.2016 року був заслуханий фахівець в області психології ОСОБА_9 , до справи залучений письмовий Психологічний аналіз життєвих обставин ОСОБА_1 в період з 1989 року по 2007 рік у якому наданий висновок, що у зазначений період обставини не дозволяли йому звернутися до суду. ( т. 4 а.с. 225)
Ухвалою суду 28.10.2016 року задоволено клопотання позивача та витребувана «від професорів-психологів Одеського національного університету висновок, щодо морально-психологічних страждань ОСОБА_1 » ( т. 4 а.с. 238) На виконання ухвали до справи залучений той же Психологічний аналіз життєвих обставин ОСОБА_1 , складений ОСОБА_9
21 листопада 2016 року від представника відповідача ОСОБА_10 надійшла заява про відвід судді, яка задоволена суддею Бойчуком А.Ю. ухвалою від 21 листопада 2016 року та справу передано для подальшого автоматизованого розподілу.
Справа надійшла до провадження судді Свяченої Ю.Б., та ухвалою від 29 листопада 2016 року суддею без прийняття до провадження взято самовідвід . ( т. 5 а.с. 18)
Справа на підставі авторозподілу надійшла до провадження судді Ільченко Н.А., ухвалою від 01.12.2016 року прийнята до провадження та призначена до розгляду ( т. 5 а.с. 24)
21 лютого 2017 року позивач подав до справи Уточнений позов (остання редакція, що подана та оформлена як позов). В позові позивач вказує на те, що на початку 90-х років серед одеських суддів пройшло глибоке морально-політичне «розлажение», а особливо серед голів судових органів Одеси та області, що знайшло відображення у ЗМІ. Зазначив, що йому як представнику міжнародного правозахисту, журналісту, та юристу прийшлося вести багаторічну боротьбу, переносити знущання та репресії, а при таких обставинах поважних причин більш ніж достатньо. Вказав, що у відповідача були відповідні порушення щодо виконання рішення суду по даній справі, а саме його певний час не поновлювали на праці та виникла недоплата за вимушений прогул, не здійсненні відрахування та обов`язкові платежі до фондів соціального страхування виходячи з виплаченої йому суми за рішенням суду. Заявив, що цими діями відповідача по тривалому не виконанню рішення суду позивачу завдана моральна шкода. Просить поновити строк звернення до суду, визнати незаконним та скасувати накази про звільнення з посади начальника цеху від 18.11.1988 року та звільнення з заводу від 25.04.1989 року, достягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 330427.20 грн., зобов`язати відповідача здійснити відрахування обов`язкових платежів до фондів за 331 місяців его вимушеного прогулу, стягнути моральну шкоду в розмірі 2708325.30 грн., яка рівнозначна сумі вже сплаченої йому середньої суми за час вимушеного прогулу. ( т. 5 а.с. 32)
21.04.2017 року позивач звернувся до суду з клопотанням про забезпечення позову де просив викликати 10 свідків, витребувати для огляду справи з Малиновського районного суду м. Одеси та призначити економічну експертизу по питанням встановлення суми відрахувань відповідачем в бюджет. Заява розглянута не була.( т. 5 а.с. 43)
24.07.2017 року позивач звернувся із заявою про відвід головуючої Ільченко Н.А., у якій звинуватив суддю у скоєнні злочинів при прийнятті судових рішень по двом іншим справам. Прямо натякнув, що при таких обставинах суддя повинна заявити собі самовідвід. ( т. 5 а.с. 58-60)
25.07.2017 року ухвалою судді Ільченко Н.А. відвід задоволений матеріали справи передані для авторозподілу. ( т. 5 а.с. 62)
Справа надійшла до провадження судді Нікітіної С.Й., та ухвалою від 31 липня 2017 року нею без прийняття справи до провадження заявлено самовідвід. ( т. 5 а.с. 68)
03 серпня 2017 року суддя Тарасов А.В. ухвалою прийняв цивільну справу до свого провадження та призначив до розгляду.
На судовому засіданні 07.09.2017 року, головуючим суддею Тарасовим А.В. ухвалено прийняти до розгляду Уточнену позовну заяву від 21.02.2017 року. ( т. 5 а.с. 80)
Ухвалою від 24.10 2017 року клопотання позивача про звільнення від сплати судового збору задоволено частково, сплата відстрочена. ( т. 5 а.с. 104)
27.11.2017 року позивач звернувся з аналогічною заявою про забезпечення доказів де вже зазначив 26 свідків, яких на його думку слід допитати у засіданні. ( т. 5 а.с. 118)
Також 27.11.2017 року відповідачем надані по справі письмові Заперечення на уточнену позовну заяву. ( т. 5 а.с. 120)
Ухвалою від 27.11.2017 року суддею Тарасовим А.В. відмовлено у задоволенні клопотання про забезпечення доказів, з зазначенням мотивів відмову, а саме відсутністю обґрунтування що свідки можуть підтвердити, та яке значення по справі має проведення експертизи. Також роз`ясненні підстави відмови у витребуванні справ з інших судів. ( т. 5 а.с. 130)
У зв`язку з закінченням п`ятирічного строку повноважень судді Тарасова А.В., нерозглянута справа передано для авторозподілу, яка в результаті надійшла до провадження судді Абухіна Р.Д. та ухвалою від 18 січня 2018 року прийнято самовідвід без прийняття до провадження. ( т. 5 а.с. 144)
Справа через авторозподіл надійшла на розгляд судді Шенцевій О.П., та ухвалою від 30 січня 2018 прийнята до провадження та призначена до розгляду. ( т. 5 а.с. 156)
11.06.2018 року позивач звернувся з заявою про забезпечення доказів аналогічного змісту пославшись на положення ст. 116-117 ЦПК України ( в нової редакції яка набула чинності з грудня 2017 року). В заяві вже зазначив 30 свідків, яких на його думку слід допитати у судовому засіданні. ( т. 5 а.с 167)
12.06.2018 року позивач звернувся з заявою про відвід головуючого судді Шенцової О.П.. В заяві вказав на розправу над суддею Івченко В.Б., який ухвалив рішення по справі, та наявність Злочинної групи у Приморському суді, яка пов`язана з членами Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та сумнів у об`єктивність в розгляді справи суддею. До заяви надані публікації в газеті «Вечерня Одеса» щодо судді Івченко В.Б. (т. 5 а.с. 172- 209)
Суд звертає увагу, що як підставу поважних причин не явки у судове засідання позивач надав відрядження оформлене саме від редакції «Вечерня Одеса», як представника редакції. Тобто, по справі підтверджене пов`язаність позивача з редакцією та діяльністю зазначеної газети, на публікації якої позивач вказує як на докази. (т.6 а.с. 172)
На судовому засіданні від 12 червня 2018 року ухвалою прийнято самовідвід судді Шенцевої О.П., справу передано до авто розподілу. ( т. 5 а.с. 221)
Справа на підставі авто розподілу надійшла до провадження судді Бондар В.Я. та ухвалою від 27 червня 2018 року суддею прийнято самовідвід без прийняття справи до провадження. ( т. 5 а.с. 231)
У зв`язку з наступним перерозподілом вказана цивільна справа передана судді Науменко А.В. для розгляду по суті.
З зазначеної хронології зміни суддів Приморського районного суду м. Одеси по справі, вбачається модель процесуальної поведінки позивача, коли він заявляв відвід усім головуючим з «відповідним» оформленням заяви і притаманною позивачу стилістикою, та коротким твердженням про сумнів в об`єктивності. Слід звернути увагу, що відводи були заявлені до початку слухання. Судді Тарасову В.А. не був заявлений відвід не заважаючи на те, що суддею було відмовлене позивачу у задоволені заяви про забезпечення доказів. Але, на це є пояснення, пов`язане з тим, що прийнявши справу до провадження у серпні, згідно публічної інформації п`ятирічні повноваження судді закінчувалися у грудні 2017 року. Інші судді, отримавши дану справу прийняли самовідвід.
13 липня 2018 року ухвалою головуючого судді Науменко А.В. справа прийнята до провадження та призначена до розгляду на 15.08.2018 року( т. 6 а.с. 9)
16 липня 2018 року ухвалою суду зазначена вище Заява про забезпечення доказів від 11.06.2018 року повернута позивачу, оскільки її подано без додержання вимог передбачених ст. 117 ЦПК України. В заяві не визначено чому слід розглядати питання про виклик 30 свідків та про витребування судових справ в порядку забезпечення доказів, не має доказів та обґрунтування що послідуючий виклик свідків буде неможливий. ( т. 6 а.с. 11)
14.08.2018 року відповідачем на підставі ст. 178 ЦПК України ( в редакції від грудня 2017 року) поданий Відзив на позовну заяву ( т. 6 а.с. 19)
Перед першим підготовчим засіданням ОСОБА_1 14 серпня 2018 року подано заяву про відвід судді Науменко А.В., а в судовому засіданні, яке відбулось 15 серпня 2018 року, подав додаткову заяву про відвід та висловив недовіру судді, яку мотивував тим, що відносно судді Науменко А.В. у заявника виникають сумніви в неупередженості та об`єктивності. А саме, ОСОБА_1 зазначив, що суддею Науменко А.В. допущено комплекс умисних правопорушень, на підтвердження яких у останнього, нібито, є не оскаржувані та неспростовні докази. Посилався на працю судді Науменко А.В. в слідчому відділі УСБУ в Одеській області, а потім адвокатом. Також в заяві є посилання на розгляд суддею Науменко А.В. деяких справ в минулому. У клопотанні неодноразово зазначив, що суддя Науменко А.В. входить до організованого злочинного угруповання Приморського районного суду, яке складається з посадових осіб Приморського районного суду м. Одеси. ( т. 6 а.с. 51)
Ухвалою судді Науменко А.В. від 15 серпня 2018 року провадження у справі зупинене та справу передано до канцелярії суду для визначення в порядку ч. 1 ст. 33 ЦПК України судді, який буде вирішувати питання про відвід. ( т. 6 а.с. 54)
Ухвалою судді Чернявської Л.М. від 17 серпня 2018 року визнано відсутніми підстави для відводу судді Науменко А.В. від розгляду справи. ( т. 6 а.с. 64)
22.08.2018 року позивач залучив Заяву про неправомірність ухвали судді Чернявської Л.М., розвів пояснення щодо упередженості головуючого за наслідком минулої роботи в СБУ та розглядом як судді декількох справ. ( т. 6 а.с. 71-76)
Суд звертає увагу, що на початку судового засідання 15.08.2018 року, головуючий ретельно роз`яснив позивачу новели процесуального законодавства, щодо порядку та підстав забезпечення позову, а також зобов`язання виконувати процесуальні норми щодо належного оформлення заяв на витребування доказів та виклик свідків. ( т. 6 .а.с. 52)
Ухвалою від 20 серпня 2018 року відновлено провадження у справі та призначено до розгляду на 10.09.2018 року. ( т. 6 а.с. 65)
На другому судовому засіданні підготовчого провадження 10 вересня 2018 року ОСОБА_1 знову подана заява про відвід судді Науменко А.В. та відповідно, ухвалою від 10 вересня 2018 року провадження у справі зупинено, заяву передано для вирішення питання про відвід. В заяві про відвід заявник посилається на процесуальні порушення та зазначає, що головуючий «отримав» посаду заступника голови суду «авансом за кримінальний заказ свого керівника» у розгляді саме даної справи. Слід зазначити, що на адміністративну посаду головуючий був обраний 31 січня 2018 року. ( т. 6 а.с. 92-95, 101-103)
Ухвалою судді Єршової Л.С. від 11 вересня 2018 року визнано відсутніми підстави для відводу судді Науменко А.В. від розгляду справи. ( т. 6 а.с. 107)
12 вересня 2018 року головуючим суддею по справі постановлено ухвалу про відновлення провадження та призначення судового засідання на 27.09.2018 року. ( т. 6 а.с. 108)
27 вересня 2018 року на третьому засіданні підготовчого провадження ОСОБА_1 подав до суду заяву про відвід судді на підставі п.1, п.3 ст. 36 ЦПК України та в порядку ст. 39 ЦПК України, в якій послався на ті ж підстави та обставини для відводу, які вже були зазначені в першій та другій заяві про відвід, крім того послався на стан здоров`я судді Науменко А.В.. Ухвалою від 27 вересня 2018 року вказану заяву залишено без розгляду, на підставі ст.ст. 39, 44 ЦПК України. ( т. 6 а.с. 112-124)
На судовому засіданні 27.09.2018 року головуючим суддею Науменко А.В. здійснено роз`яснення позивачу положень процесуального законодавства, щодо завдань підготовчого провадження, збору та надання доказів, виклику свідків, обов`язковості розгляду та висвітлення сторонами зауважень суду касаційної інстанції, з цитуванням відповідних статей та змісту ухвали касаційного суду по справі. Окремо позивачу було роз`яснене та запропоноване здійснити аналіз показів свідків по справі та вказати хто з них надавав пояснення та які саме, щодо дослідження причин на які посилається позивач як на поважні. Саме ОСОБА_1 просив суд відкласти розгляд справи для підготування. ( т. 6 а.с. 119)
03.10.2018 року позивач пославшись на рекомендації головуючого звернувся з заявою надати копії всіх дисків по справі з допитами усіх свідків по справі. ( т. 6 а.с. 127-132)
Актами від 08.10.2018 року встановлено, що у томі № 1, який сформований під час головування с. Терьохіна С.Є. та були допитані три свідка, диск у справі та в архіві суду відсутній. Технічний запис під час розгляду справи с. Івченко В.Б. з допитом трьох свідків відсутній на дисках, що зберігаються у справі та в архіві. ( т. 6 а.с. 113-135)
10.10.2018 року позивачу видана відповідь з диском запису допиту дев`яти свідків під час головування по справі судді Бойчука А.Ю. ( т. 6 а.с. 136)
З цього приводу суд звертає увагу на раніше зазначену ухвалу судді Івченка В.Б. від 28.07.2014 року згідно якої позивачу відмовлено у задоволенні зауваження на журнал судового засідання у зв`язку з тим, що згідно матеріалів справи позивач був ознайомлений з матеріалами справи отримав копію диску звукозапису усіх судових засідань, копію рішення суду згідно заяви від 04.07.2014 року. ( т. 2 а.с. 106).
На наступному судовому засіданні 19.10.2018 року, ОСОБА_1 не був присутній, представник позивача за довіреністю ОСОБА_9 наполягала на обов`язковій особистій участі позивача, необхідності оформлення певних клопотань по справі та звернулася з заявою про відкладення засідання у зв`язку з його відрядженням від редакції газети «Вечерня Одеса». ( т. 6 а.с. 171-173)
На наступному судовому засіданні 02 листопада 2018 року по справі закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду. Також ухвалою задоволено частково Клопотання ОСОБА_1 подане у засіданні, але датоване 10.09.2018 року в частині виклику свідка. В ухвалі детально роз`яснено, що заява в частині виклику інших 30 свідків та витребування доказів неналежно оформлена у відповідності до ст. 84 та 91 ЦПК України. Після оголошення ухвали, судом повторно були роз`ясненні положення зазначених статей, та обов`язок позивача дотримуватися норм процесу.
Суд звертає увагу, що після відмови в забезпеченні позову ухвалою від 16.07.2018 року та роз`яснень суддею на судовому засіданні 27.09.2018 року позивач звернувся з заявою з посиланням на положення ст. 84 ЦПК України, а саме з вимогою витребування доказів та виклику свідків, а не забезпечення позову. ( т. 6 а.с. 175-178)
Також слід вказати, що на отримання усіх дисків з записами засідань та у тому числи допиту свідків по справі на той час згідно ухвали від 28.07.2014 року вказав представник відповідача, у судовому засіданні 02.11.2018 року. На це, позивач не заперечував та погодився надати копії відсутніх записів на дисках до справи у разі їх «знайдення». Під час усього подальшого розгляду справи по суті позивач та його представники ані письмово, ані усно в засіданнях не визначилися з тим, хто з раніше допитаних свідків надав свідчення про конкретні обставини, що доводять поважність відповідних причин пропуску майже 18 років строку звернення позивачем до суду.
Далі, 16.11.2018 року на першому судовому засіданні заявлений четвертий відвід головуючому судді Науменко А.В., заява про відвід оформлена представником позивач ОСОБА_13 та підтримана позивачем. Заява мотивована тим, що головуючий ігнорує засади суддівської етики та зловживає процесуальними правами, маніпулює з відправленням поштової кореспонденції через неналежні поштові відділення за наслідком чого поштова кореспонденція не була йому вручена. Також звинуватив суддю у причетності до відсутності дисків звукозапису судових засідань в матеріалах вказаної цивільної справи, які були створені під час головування судді Івченко В.Б. у 2014 році. Вказав про «розправу над суддею Приморського районного суду м. Одеси Івченко В.Б. посадовою організованою злочинністю Приморського районного суду м. Одеси». ( т. 6 а.с. 209-213)
Ухвалою судді Науменко А.В. від 16 листопада 2018 року провадження у справі зупинено та справу передано до канцелярії суду для визначення судді, який буде вирішувати питання про відвід. (т. 6 а.с. 266)
Ухвалою судді Шкамерди К.С. від 19 листопада 2018 року визнано відсутніми підстави для відводу судді Науменко А.В. від розгляду справи.( т. 6 а.с. 224)
21.11.2018 року ухвалою суду відновлено провадження та призначений розгляд справи на 10.12.2018 року (т. 6 а.с. 226)
Також 16.11.2018 року ОСОБА_1 подав до суду Заяву про забезпечення доказів в порядку ст. 116-119. В супереч роз`ясненням суду та вимогам ст. 84, 91 ЦПК України заяву подано із допущеними недоліками, про які ОСОБА_1 самостійно зазначає у клопотанні. Заява оформлена аналогічно з заявою від 11.06.2018 року, а також позивач у заяві посилається, що задля безпеки життя заявлених свідків, не може вказати їх домашні адреси, оскільки ним може бути завдано фізичної розправи організованими злочинними угрупованнями, оскільки людське життя вище будь-яких «крючкотворств и формализма», який, на його думку, виникає при розгляді вказаної справи. ( т. 6 а.с. 202-208)
Вказані висловлювання позивача та навмисне, свідоме оформлення процесуальних документів без дотримання положень відповідних норм, з розумінням, що заява буде ухвалою суду повернута з аналогічних підстав як і по раніше прийнятій ухвалі, цілком характеризують процесуальну поведінку останнього у судовому провадженні, та підтверджують їх провакаціонність і направлення на дискредитацію судді, звинувачення його в не наданні стороні зібрати докази.
Ухвалою від 21 листопада 2018 року заява про забезпечення доказів від 16.11.2018 року повернута у зв`язку з неналежним оформленням, з роз`ясненням вимог до оформлення відповідного процесуального документу. ( т. 6 а.с. 227)
Слід вказати, що мотивовані ухвали від 16.07.2018 року та від 21.11.2018 року про повернення заяви забезпечення доказів, яка не підлягає оскарженню, були оскаржені позивачем до апеляційного суду. У зв`язку з апеляційним оскарженням ухвали від 16.07.2018 року про повернення заяви про забезпечення доказів ( яка не оскаржується), справа була витребувана Одеським апеляційним судом. При апеляційному розгляді позивач заявляв відвід головуючому Таваркіладзе А.М. 12.09.2018 р., у задоволенні якого було відмовлено. Апеляційне провадження було закрите ухвалою від 08.10.2018 року у зв`язку з відмовою позивача від апеляційної скарги. ( виділені матеріали т. 1 а.с. 58, 80) За наслідком апеляційного розгляду скарги на ухвалу від 21.11.2018 року, ухвалою апеляційної інстанції провадження закрите, скарга повернута апелянту. ( виділені матеріали т. 2. а.с 109).
На наступному судовому засіданні 10.12.2018 року позивач вп`яте звернувся з відводом судді Науменко А.В., у якому послався на ініціювання кримінального провадження відносно головуючого ( т. 6 а.с. 237-241). Ухвалою від 10.12.2018 року відповідно до положень ст.ст. 36, 39 та 44 встановлено зловживання позивачем правами та відвід залишений без розгляду т. 6 а.с. (т. 7 а.с. 9-10)
21.12.2018 року позивач знов звернувся з заявою про забезпечення доказів, а саме витребування документів у Міністерстві інфраструктури України.( т. 7 а.с. 18-20)
Ухвалою суду від 21.12.2018 року заява про забезпечення доказів повернута з аналогічним мотивуванням неналежного оформлення та обґрунтування. ( т. 7 а.с. 26) За заявою представника позивача ОСОБА_9 , судове засідання відкладено у зв`язку з перебуванням позивача на лікарняному (доданий до справи).
Наступне засідання 17.01.2019 року також було відкладено за заявою представника позивача ОСОБА_9 , у зв`язку з продовженням знаходження позивача на лікарняному ( т. 7 а.с. 41)
У наступному засіданні 04.02.2019 року до участі у справі залучений адвокат позивача за ордером Маркаров І.Р.. За клопотанням адвоката судове засідання відкладене для ознайомлення останнього з матеріалами справи. ( т .7. а.с. 51) 22.02.2019 року адвокат Маркаров І.Р. ознайомився з матеріалами справи ( т. 7 а.с. 57)
25.02.2019 року позивач подав до справи Заяву «Стислі додаткові пояснення до позову». В заяві позивач фактично вказав одночасно на нові обставини порушення прав та підстави звернення до суду у порівнянні зі змістом позовної заяви та уточнень з 2007 - 2016 роки. Вказав, що тільки в лютому 2007 року отримав копію наказу про звільнення, а при звільненні наказ йому не видавався, розрахунок після звільнення з ним не здійснений, трудова книжка не оформлена належним чином та не видана. ( т 7 а.с 60)
З цього приводу суд вказує, що ця заява не оформлена відповідно до положень ст. 175 ЦПК України, а відповідно ст. 49 ЦПК України змінити можливо або предмет або підстави позову, а зміна предмету або підстав позову при новому розгляді не допускається.
Виходячи з наведеної вище хронології поданих позивачем до справи усіх процесуальних документів вбачається, що позивач не спростовував доводи та письмові докази відповідача, що він відмовився від отримання наказу від звільнення та оформленої трудової книжки, а також ніколи не посилався, що після звільнення він не отримав розрахунок та з цього приводу не заявляв позовні вимоги.
На судовому засіданні 25.02.2019 року був присутній позивач ОСОБА_1 , його представник ОСОБА_9 та адвокат Маркаров І.Р.. Позивач послався на захворювання за наслідком якого йому важко розмовляти, тому у розпочатому судовому засіданні зі вступним словом виступив адвокат, який висловив правову позицію сторони позивача щодо підстав незаконності звільнення, а також поставив під сумнів Акт від 26.04.1989 року, згідно якого позивач ознайомлений з наказом про звільнення, отримав його копію та відмовився від отримання трудової книжки. ( т. 7 а.с. 62)
11.03.2019 року відповідачем подані до справи Заперечення з висловленням позиції щодо доводів позивача на неправомірність дій відповідача по не здійсненню відрахування в фонди від сплаченої позивачу за рішенням суду суми середнього заробітку за час прогулу з наданням копій письмових доказів відносно виконання рішення суду по справі. ( т. 7 а.с. 74-114)
На наступному судовому засіданні 11.03.2019 року, позивач ОСОБА_1 не був присутній у зв`язку із перебуванням на лікарняному. У присутності представника позивача ОСОБА_9 відповідачем були пред`явлені для огляду оригінали документів, що були поставлені стороною позивача під сумнів, зокрема Наказ про звільнення та Акт від 26.04.1989 року. ( т. 7 а.с. 118)
22.03.2019 року відповідачем подано Заперечення з висловленням позиції на Заяву (стислі додаткові пояснення позивача) з наданням письмових доказів. ( т. 7 а.с. 129-150) Копію Заперечення отримав адвокат позивача Маркаров І.Р. під розпис.
На судовому засіданні 22.03.2019 року позивач ОСОБА_1 не був присутнім у зв`язку з находженням на лікарняному. Представник ОСОБА_9 та адвокат Маркаров І.Р. заявили, що викладення доводів у вступному слові щодо наявних поважних причин пропуску строку звернення до суду може викласти тільки особисто позивач. ( т. 7 а.с. 151)
На наступному судовому засіданні 08.04.2019 року позивач в шосте звернувся з заявою про відвід головуючого послався відкриття провадження по його позову до Приморського районного суду м. Одеси, голови суду та судді Науменко А.В. по захисту честі та гідності. Заявив про наявний конфлікт інтересів у головуючого по справі, тому як він є відповідачем по справі де позивач по даній справі є також позивачем. Суд звертає увагу, що ОСОБА_1 в засіданні заявив, що розгляд справи у Приморському районному суді м. Одеси неможливий, тому як він не довіряє жодному судді в його складі. ( т. 7. а.с. 156-160)
Ухвалою від 08.04.2019 року заява позивача про відвід залишена без розгляду у зв`язку зі зверненням після закінчення процесуального строку ( т. 7 а.с. 166-167). Після оголошення ухвали, головуючий роз`яснив сторонам, що за наслідком процесуальної позиції позивача, за відповідною процедурою буде звернення буде звернення за роз`ясненням до Ради суддів України.
10.04.2019 року відповідачем подане до справи Доповнення до заперечень на позицію позивача у Заяві (стислі додаткові пояснення позивача) з наданням письмових доказів. ( т. 7 а.с. 180-192).
13.05.2019 року позивач звернувся з Заявою про неможливість розгляду справи суддею Науменко А.В. на замовлення відповідачів. В заяві позивач виклав аналогічні доводи, щодо злочинного угрупування у суді, «травлі» судді Івченка І.Б. та скоєні правопорушення суддею Науменко А.В. ( т. 7 а.с. 197-203)
У зв`язку з апеляційним оскарженням ухвали від 08.04.2019 року про залишення без розгляду заяви про відвід (яка не підлягає оскарженню), справа була витребувана Одеським апеляційним судом та 13.05.2019 року направлена до Одеського апеляційного суду ( т. 8.а.с. 78, 80). У зв`язку з відсутністю справи у головуючого, судове засідання призначене на 13.05.2019 року не відбулося, а розгляд справи був відкладений на невизначений строк.
21.05.2019 року надійшла відповідь Ради суддів України на звернення головуючого по справі від 08.04.2019 року, про надання роз`яснення щодо наявності конфлікту інтересів у судді Науменко А.В. під час розгляду даної справи. За наслідком розгляду заяви головуючого, надана відповідь з якої вбачається відсутність по обставинам розгляду справи прямого конфлікту інтересів. Наявність потенціального конфлікту інтересів, який випливає з приватного майнового чи не майнового інтересу (особистого, сімейного, дружнього, інших позаслужбових стосунків), повинен знати сам суддя. ( виділені матеріали т. 3 а.с. 121-124)
Виходячи з наведеного суд встановлює, що за власним внутрішнім переконанням у головуючого відсутній приватний інтерес по справі, що за своїм наслідком не дозволяє здійснити самоусунення суддею від здійснення правосуддя, незважаючи на відповідну направленість поведінки ОСОБА_1 у судовому провадженні. Таким чином, відсутні жодні законні підстави для задоволення відводу судді Науменко А.В., зокрема і за наслідком залучення його ОСОБА_1 у якості одного з відповідачів по його позову в іншій справі, щодо захисту честі. Також, не має жодних підстав для підтримання бажань позивача, щодо маніпулювання розподілом справи між суддями або зміни підсудності (свідчить заява позивача про недовіру всьому суддівському складу суду), тобто об`єктивних та законних підстав для самовідводу судді також не має.
Далі матеріали справи направлялася до Верховного Суду, ухвалою суду від 19.09. 2019 року касаційні скарги ОСОБА_1 на ухвалу апеляційного суду від 12 та 13 лютого 2019 року, відносно оскарження ухвали суду першої інстанції від 21.11.2018 року (повернення заяви про забезпечення доказів) - залишені без задоволення, а ухвали апеляційного суду без змін. ( т. 8 а.с. 74)
Далі справа знаходилася у Одеському апеляційному суді, де ухвалою від 20.11.2019 року закрите апеляційне провадження за скаргою позивача на ухвалу суду першої інстанції від 08.04.2019 року ( про залишення без розгляду заяви про відвід). ( виділені матеріали т. 3 а.с. 162)
Ухвалою судді Науменко А.В. від 09.12.2019 року після поверненні матеріалів справи до суду, справа прийнята до провадження та призначений розгляд на 17.01.2020 року ( т. 8 а.с. 85)
16.01.2020 року позивач звернувся з заявою про відкладення розгляду справи, у зв`язку з участю в іншій цивільній справі. ( т.8 а.с. 90)
17.01. 2020 року справа була витребувана та до Верховного Суду ( т. 9 а.с. 35). У зв`язку з відсутністю справи у головуючого, судове засідання призначене на 13.05.2019 року не відбулося, а розгляд справи був відкладений на невизначений строк.
Ухвалою Верховного суду від 11.03.2020 року ухвала апеляційного суду по справі від 20.11.209 року залишена без змін. ( т. 9 а.с. 56-59).
03.04.2020 року справа повернута до Приморського районного суду м. Одеси, ухвалою від 08.04.2020 року прийнята до провадження суддею Науменко А.В. та призначена до розгляду. ( т. 9.а.с. 62)
12.05.2020 року позивач подав сьому заяву про відвід, яка розглянута письмово та ухвалою від 12.05.20120 року заява залишена без розгляду. До заяви надана публікація в газеті «Вечірня Одеса» ОСОБА_1 під назвою «Коза-ностра у судовій системі», яку він підписав як правозахисник, журналіст та адвокат. Також надав публікацію «Ситуацію в порту стабілізували….». (т. 9 а.с )
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 15.06.2020 року апеляційна скарга позивача на ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду заяви про відвід - повернута, з черговим роз`ясненням, що ухвала не підлягає оскарженню окремо від рішення. ( виділені матеріали т. 4)
На судове засідання 12.05.2020 року позивач та його представник ОСОБА_9 з`явилися, була розглянута заява адвоката позивача від 12.05.2020 року про відкладення розгляду справи з посиланням на дії карантину. Позивач ОСОБА_16 його представник ОСОБА_9 підтримали заяву та також послались на дію карантину, представники порту не заперечували у відкладенні судового засідання.
На наступне судове засідання призначене на 28.05.2020 року позивач та його представники не з`явилися. Від адвоката позивача Маркарова І.Р . через електронну пошту суду надійшла заява про відкладення розгляду справи з посиланням на участь в іншому судовому засіданні по розгляду кримінальної справи, підтвердження участі у даній справі саме під час даного судового засідання з заявою не надано. Також, позивачем через канцелярію суду подана заява про відкладення розгляду справи з посиланням на дію карантину. Від представника позивача ОСОБА_9 заяв чи клопотань не надходило. Представники сторони відповідача заявили, що безпосередньо позивач на засідання по даній справі не з`являється посилаючись на карантин, але бере участь у інших справах без посилання на дії карантину. Вказали на зловживання правами з боку позивача, тому як за наслідком поведінки сторони та його представників справа залишається у стадії вступного слова позивача. Враховуючи не явку сторони позивача розгляд справи був відкладений. ( ти.9.а.с. )
11.06.2020 року позивач подав восьму заяву про відвід судді, яка розглянута письмово та ухвалою від 11.06.20120 року заява залишена без розгляду. ( т. 9 а.с. )
На судове засідання 11.06.2020 року позивач не з`явився. Від адвоката позивача Маркарова Р.І. надійшла через електронну пошту суду заява про відкладення розгляду справи ув`язку з участю в іншій справі, підтвердження участі у даній справі саме під час даного судового засідання з заявою не надано. Також, ОСОБА_1 через канцелярію суду подана заява про відкладення розгляду справи з посиланням на дію карантину. Представник позивача ОСОБА_9 у судовому засіданні наполягала на відкладенні розгляду справи. Підтвердила заяву, яку висловлювала у засіданні у 22.03.2019 року, що пояснення у вступному слові щодо обґрунтування поважності причин пропуску звернення до суду та визначити відповідні докази може особисто позивач. Представники відповідача вказали на неповажність причин відкладення розгляду справи. Надали письмові докази та пояснили, що ОСОБА_1 не дотримується карантину та бере участь у засіданнях у яких йому потрібне, а від участі в засіданні по донній справі де є позивачем ухиляється, просили визнати процесуальну поведінку позивача зловживанням правами. За наслідком розгляду заяви відповідача, судом без виходу до нарадчої кімнати ухвалено - визнати поведінку ОСОБА_1 , як зловживання правами, та його не явку без поважних причин, роз`яснено представнику ОСОБА_9 положення ст. 223 ЦПК України.
На наступне судове засідання 25.06.2020 року позивач ОСОБА_1 з`явився для підтвердження особи пред`явив посвідчення адвоката України видане від 20.09.2017 року, подав заяву про відкладення розгляду справи з посиланням на карантин. Представник позивача ОСОБА_9 не з`явилася звернулася з заявою про відкладення розгляду справи з посиланням на карантин. Адвокат Маркаров І.Р. в судове засідання не з`явився, з заявами чи клопотаннями не звертався. В засіданні позивач заявив, що не може брати участь у засіданні без свого адвоката, який не сповіщений належним чином. Судом роз`яснено положення процесуальної норми, що адвокат є сповіщений у разі належного сповіщення самого позивача, на що позивач заявив в образливій формі, що у головуючого невірний процес, та що головуючий зумисно розвалює справу. На зазначене висловлення судом зроблено попередження, як захід процесуального примусу за прояву неповаги до суду. Далі ОСОБА_1 в образливій формі за контекстом реплік зумисно почав звертатися до головуючого «громадянин Науменко». Судом роз`яснено положення процесуальної норми, щодо процесуального порядку звернення до головуючого по справі, на що позивач заявив, що по своїм переконанням не може належно звертатися до суду. На зазначене висловлення судом повторно зроблено попередження, як захід процесуального примусу за прояву неповаги до суду. Представники відповідача заперечували відкладенню розгляду справи та послалися на зловживання правами позивачем та затягуванню ним розгляду справи. Позивач ОСОБА_1 підтвердив що останнім часом бере особисту участь у судових засіданнях, але вважає, що інші справі важливіше зокрема тому, що розглядаються в апеляційній інстанції. Виходячи з пояснень сторін судом ухвалене відмовити позивачу у відкладенні розгляду справи у зв`язку з відсутністю на те підстав. Позивачу роз`яснена стадія судового процесу та запропоновано надати пояснення у вступному слові щодо поважних причин пропуску строку звернення до суду та відповідних доказів. ОСОБА_1 заявив, що не може давати пояснення, у зв`язку з запаленням ясен. Далі позивач в образливій формі звинуватив головуючого у тому, що той він вибив йому зуби. На зазначене висловлення суд ухвалив видалити ОСОБА_1 з залу, як захід процесуального примусу за прояву неповаги до суду. Далі розгляд справи був продовжений за відсутності позивача. Під час судового засідання був присутній представник засобів масової інформації, журналіст ОСОБА_18 .
Представники відповідача заперечували у задоволені позову з підстав зазначених у численних письмових Запереченнях, Поясненнях та Відзиві. Вказали на те, що виходячи з встановлених обставин справи касаційним судом дійсне під час звільнення була порушена лише одна вимога, а саме дозвіл на звільнення отриманий від президії профкому, а не від профкому. Але на час звернення позивача до суду та подальшого розгляду у суді справи виправити ці порушення відповідно до положень ст. 43 КзПП України вже не можливо, тому як не існує заводу з якого звільнили позивача та відповідно не існує профкому. Зазначили, що судом касаційної інстанції встановлене та визнане, що звільнення позивача було здійснене з порушенням, а справа направлена на новий розгляд з підстав порушення судами першої та апеляційної саме процесуальних норм щодо перевірки поважності причин порушення строків. Наполягали на відмові у задоволені позову з підстав не доведення поважності причин пропуску строку звернення до суду з позовом. Зазначили, що ОСОБА_1 не довів жодним належним та допустим доказом поважність причин, з яких не звертався до суду майже 18 років, а обставини на які він посилався протягом розгляду справи, згідно висновку суду касаційної інстанції, не можуть бути визнані поважними причинами. Вказали, що після звільнення позивач вільно обрав вид діяльності та займався правозахисною, журналістською діяльністю, отримав юридичну освіту. Зазначили, що посилання позивачем на політичні переслідування є припущенням. Висловили позицію, щодо показань свідків, які давали пояснення під час розгляду справи відносно подій майже двадцяти п`яти літньої давнини, що дані показання не є належним доказом. Пояснили, що допитані свідки є працівниками заводу, з якого звільнили позивача, а факти пов`язані зі звільненням у 1989 році підтверджуються письмовими доказами та не спростовуються відповідачем. А щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду на 18 років, свідки давали відповіді на запитання ОСОБА_1 , підтверджуючи наявні у нього сімейні та житлові проблеми та тиск на нього. Окремо звернули увагу суду на факти зловживання процесуальними правами позивачем під час розгляду справи.
Заслухавши пояснення сторін, та їх позицію висловлену у письмових процесуальних документах, дослідивши письмові докази та показання свідка ОСОБА_19 дійшов до наступних висновків.
Встановленими фактами є факти зазначені в ухвалі суду касаційної інстанції від 25.09.2015 року та не спростовані сторонами щодо обставин звільнення ОСОБА_1 ..
Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 571-р від 16.11.2006 року "Про реорганізацію державного підприємства "Одеський судноремонтний завод "Україна", згідно Постанови КМУ № 946 від 2006 року "Питання реорганізації, ліквідації та реструктуризації державних підприємств", погоджено рішення Мінтрансзв`язку щодо реорганізації державного підприємства "Одеський судноремонтний завод "Україна" - приєднання до державного підприємства "Одеський морський торговельний порт".
Відповідно до Наказу Міністерства транспорту та зв`язку України № 971 від 02.10.2006 року державне підприємство "Одеський судноремонтний завод "Україна" реорганізоване шляхом приєднання до державного підприємства "Одеський морський торговельний порт" на правах відокремленого структурного підрозділу.
19 жовтня 1987 року ОСОБА_1 на підставі наказу від 12 жовтня 1987 року № 1023-к переведено з посади начальника дільниці централізованих перевезень та вантажно-розвантажувальних робіт на посаду начальника цеху механізації.
Правовою підставою наказу про переведення позивача на вказану посаду став протокол загальних зборів колективу цеху механізації від 08 жовтня 1987 року, на яких відбулось голосування за обрання позивача та постановлено призначити наказом по заводу у відповідності до рішення колективу ОСОБА_1 на посаду начальника цеху механізації (копія протоколу наявна в матеріалах справи). Таким чином, по справі є доведеним, що на посаду з якого подалі звільнили позивача, останній був призначений на підставі обрання колективом цеху заводу, що спростовує раніше зазначені твердження позивача.
Згідно записів у трудовій книжці позивача, протягом 1988 року останньому двічі оголошувались стягнення директором заводу. Накази були скасовані як незаконні після його звернення до вищого у порядку підлеглості органу - Чорноморського морського пароплавства. Зазначені обставини не спростовані сторонами, та підтверджують обізнаність позивача щодо процедури захисту своїх трудових прав.
На підставі заяви трудового колективу цеху у кількості 55 осіб зборами трудового колективу цеху механізації, які відбулись 28 жовтня 1988 року, постановлено прийняти рішення трудового колективу стосовно виборів нового керівництва цеху, що оформлене протоколом № 92. ( т. 1 а.с. 8-23, 56-61,129-169 т. 2 а.с. 193-204)
Протоколом загальних зборів колективу цеху механізації від 17 листопада 1988 року № 96, в яких взяли участь 133 осіб, більшістю голосів ОСОБА_20 обрано начальником цеху механізації замість ОСОБА_1 . Як вбачається зі змісту оскарженого наказу від 18 листопада 1988 року № 1197-к про звільнення позивача з посади начальника цеху на заводі, саме наведений протокол загальних зборів і став правовою підставою для його прийняття.
Згідно частини 2 статті 6 Положення Союзу Радянських Соціалістичних Республік «Про державне підприємство (об`єднання)», введеного в дію з 01 січня 1988 року постановою Верховної Ради СРСР від 30 червня 1987 року № 7285-ХІ), на державному підприємстві здійснюється виборність керівників (як правило, на конкурсній основі), яка забезпечує поліпшення якісного складу керівних кадрів і посилення їх відповідальності за результати діяльності. Принцип виборності застосовується щодо керівників підприємств, структурних одиниць об`єднань, виробництв, цехів, відділень, дільниць, ферм і ланок, а також майстрів і бригадирів.
Відповідно до частини 3 статті 6 керівник підприємства, структурної одиниці об`єднання може достроково звільнятися з посади вищестоящим органом на підставі рішення загальних зборів (конференції) трудового колективу або за їх уповноваженням - ради трудового колективу.
Керівники підрозділів - виробництв, цехів, відділень, дільниць, ферм і ланок, а також майстри і бригадири обираються відповідними колективами таємним або відкритим голосуванням на строк до п`яти років і затверджуються керівником підприємства. Зазначені керівники можуть достроково звільнятись з посади, яку вони займають, керівником підприємства на підставі рішення колективу відповідного підрозділу.
Дострокове звільнення ОСОБА_1 з посади начальника цеху механізації здійснено чинним на той час керівником Одеського судноремонтного заводу ім. 50-річчя Радянської України в особі директора ОСОБА_21 , на підставі рішення колективу цеху механізації, оформленого протоколами загальних зборів колективу цеху від 28 жовтня 1988 року № 92 та від 17 листопада 1988 року № 96.
Були проведені дострокові перевибори начальника цеху механізації, на посаду якого претендували: ОСОБА_1 , ОСОБА_20 , ОСОБА_22 . Рішенням загальних зборів трудового колективу цеху на посаду начальника цеху механізації було обрано ОСОБА_20 (Протокол № 96 від 17.11.1988 р. - а. с. 150-154). Це рішення ні ОСОБА_1 , ні адміністрація заводу не оскаржували.
На підставі цього рішення був виданий наказ № 1197-к від 18.11.1988 р., згідно якого ОСОБА_1 звільнявся від займаної посади, а ОСОБА_20 призначався на посаду начальника цеху механізації.
З 22.11.1988 року по 13.02.1989 року ОСОБА_1 був на лікарняному.
Після одуження ОСОБА_1 , у зв`язку з необранням на посаду начальника цеху механізації, згідно чинному законодавства йому неодноразово пропонували інші посади:
-інженер 1 кат. ЗМО - оклад 180 карб, (лист від 28.02.1989 р. - а. с. 129);
-заступник начальника цеху плавзасобів - оклад 210 карб.(лист від 02.03.89 р.- а.с. 130);
-майстер УКК - оклад 170 карб, (лист від 02.03.1989 р. - а. с. 131);
-начальник навчально-виробничої практики - оклад 200 карб, (лист від 02.03.1989р. - а. с. 131);
-заст. начальнику РЕУ - оклад 200 карб, (лист від 03.03.1989 р. - а. с. 132);
-заступник начальника цеху плавзасобів - оклад 215 карб. + 25 карб, надбавка
(лист від 16 та 24.03.1989 р. - а. с. 133-134).
З матеріалів справи вбачається, що призначення ОСОБА_1 на посаду начальника цеху, так і звільнення його із займаної посади фактично відбулось за ідентичною процедурою, а саме на підставі протоколу загальних зборів трудового колективу цеху механізації про обрання керівника цеху.
Таким чином, суд встановлює, що твердження позивача стосовно невідповідності законодавству його дострокового звільнення з посади начальника цеху на заводі наказом № 1197-к від 18.11.1998 року не знаходять свого підтвердження та у повній мірі спростовуються приписами Законів СРСР та матеріалами справи. ОСОБА_1 законно достроково звільнений з посади начальника цеху саме за рішенням колективу, який обрав іншого керівника.
Відповідно до статті 118 Кодексу законів про працю Української РСР (у редакції від 27 травня 1988 року) робітникам і службовцям, звільненим від роботи внаслідок обрання їх на виборні посади в державних органах, а також у партійних, профспілкових, комсомольських, кооперативних та інших громадських організаціях, надається після закінчення їх повноважень за виборною посадою попередня робота (посада), а при її відсутності - інша рівноцінна робота (посада) на тому самому або, за згодою працівника, на іншому підприємстві, в установі, організації.
Ухвалою суду касаційної інстанції від 25.09.2015 року встановлено, підтверджено матеріалами справи та не спростовано сторонами, що ОСОБА_1 після дострокового звільнення з посади начальника цеху механізації у період з 28 лютого 1989 року по 24 березня 1989 року багато разів пропонувались різні нові керівні посади для зайняття на заводі, від яких позивач письмово відмовився по ряду підстав, які суд не оцінює, тому вони не входять до предмету спору та доказування, хоча характеризують позивача ( том 1 а.с. 129-169 )
Згідно пункту 2 «Роз`яснення Секретаріату всесоюзної центральної ради професійних союзів Державного комітету СРСР з праці та соціальних питань» від 29 квітня 1988 року № 15/13-41, о працівники, які відмовились від участі у виборах на займану ними без виборів посаду або не обрані на посаду зборами (конференцією) трудового колективу, звільняються з посади та їм надається посада у порядку, передбаченому статтями 40.1 та 40.2 КЗпП РСФСР
Пунктом 3 «Роз`яснення визначено, що за умови відсутності надання іншої посади або відмови від працевлаштування на даному підприємстві, наведені у пункті 2 даного Роз`яснення працівники вивільняються з такого підприємства по пункту 1 статті 33 КЗпП РСФСР по скороченню штату з наданням пільг та компенсації, передбачених статтею 40.3 КЗпП РСФСР.
Згідно оскарженого Наказу від 25 квітня 1989 року № 196-к на підставі п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР підставою для звільнення ОСОБА_1 з заводу стали:
- його дострокове звільнення з виборної посади начальника цеху механізації на підставі рішення трудового колективу цеху;
- відмова позивача від працевлаштування на інші посади, які запропоновано до зайняття у кількості семи.
Суд приймає до уваги пояснення відповідача, що згідно діючого на той час підзаконного акту - «Роз`яснення» центральної ради Профспілок СРСР підставою для звільнення позивача з заводу було зазначене саме скорочення штату за п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР. Але суд визнає, що відповідачем не доведено належним чином, що зазначені «Роз`яснення» щодо застосування положень КЗпП Російської СФСР підлягали застосуванню в Українській РСР відносно діючих норм КЗпП УРСР, враховуючи навіть не відповідність норм по нумерації.
Судом касаційної інстанції по справі визнано, що на момент звільнення позивача з заводу скорочення штатів не було, а звільнення відбулося без отримання згоди профспілкового комітету. Таким чином, правомірність посилання у оскарженому Наказі від 25 квітня 1989 року № 196-к, як на підставу звільнення п. 1 ст. 40 КЗпП УРСР відповідачем не доведена.
Звільнення ОСОБА_1 з заводу було погоджене Президією профспілкового комітету, що підтверджене протоколом засідання № 164 від 21 квітня 1989 року, на якому позивач взяв участь.
Згідно Акту від 26 квітня 1989 року, складений начальником відділу кадрів Одеського заводу, інспектором та старшим інспектором відділу кадрів про те, що ОСОБА_1 у присутності начальника відділу кадрів, та інспекторів відділу кадрів був ознайомлений з наказом про звільнення з заводу під розпис та відмовився від отримання своєї трудової книжки зі словами: «моя трудовая книжка будет храниться здесь». ( т. 1 а.с. 166)
Події встановлені даним Актом досліджені судом касаційної інстанції в ухвалі від 25.09.2015 року та визнані встановленими. Складання цього Акту та затверджені у ньому події не спростовані позивачем жодними доказами по справі.
Щодо того, що трудова книжка залишилась на підприємстві і йому не була видана, відповідачі неодноразово вказували, що позивач сам не бажає її отримувати на підприємстві, а поштою вони мають її відправити тільки за його згодою. Належним чином оформлена трудова книжка, отримувати яку ОСОБА_1 відмовився (Акт від 26.04.1989 р.), зберігається у відповідача, а позивач не довів що йому відмовили в її видачі. Крім того, матеріалами справи підтверджене, що позивач отримував у відповідача завірену копію трудової книжки для вступу на навчання до юридичної академії. Суд звертає увагу, що ОСОБА_1 не звертався до суду з позовом про порушення адміністрацією заводу ст.47 КЗпП і примушенням її видати належним чином оформлену трудову книжку.
При звільненні ОСОБА_1 виплатили вихідну допомогу і заробітну плату на період працевлаштування а також виплату за невикористану відпустку, що підтверджується довідкою бухгалтерії відповідача ( т. 7 а.с. 187), а також Акту пенсійного фонду по перевірці достовірності та обґрунтованості відомостей з питань нарахування заробітної плати у період з 1984 по 1989 рік ( т. 4.а.с. 29-33)
Дослідивши письмові докази по справі ( т. 1 а.с. 8-23, 56-61, 129-169, т. 2 а.с. 50-74, 193-204, т. 3 а.с. 9-12, т. 4 а.с. 13, 22-33, т. 7 а.с. 137-150,187) суд встановлює, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням положень ст. 43 КЗпП УРСР, але це порушення об`єктивно не могло бути усунуте у суді під час розгляду справи, у зв`язку з припиненням діяльності заводу на час звернення позивача до суду лише у 2007 році.
Відносно доводів сторін щодо причин та доведення пропуску позивачем строку звернення до суду за захистом права на працю суд дійшов наступних висновків.
Враховуючи що позивач має вищу юридичну освіту та ліцензію адвоката, зазначена вище процесуальна поведінка позивача судом розцінюється як зловживання своїми правами, та діями направленими саме на затягування розгляду справи по його же позову після повернення справи на новий розгляд, згідно ухвали суду касаційної інстанції від 25.09.2015 року.
Суд вказує, що наявна усталена практика Верховного Суду, щодо встановлення поважності причин строку звернення до суду.
«Згідно з частиною першою статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Отже, строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України. Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права. Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб`єктивних трудових прав працівників. Разом з тим ця стаття встановлює виняток для спорів про звільнення. Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі. Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк. Повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно звільнення працівника. У цьому разі строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки із записом про звільнення. Встановлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» роз`яснено, що у кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору» (Постанова ВС від 21.03.2018 року)
Висновком суду касаційної інстанції в ухвалі від 25.09.2015 року встановлене, матеріалами справи підтверджене та не спростоване належними доказами відповідачем, що позивач про звільнення з посади начальника цеху а потім з заводу з посиланням на скорочення штату за наказами відповідно від 18.11.1988 року та від 25.04.1989 року дізнався в день їх прийняття під час ознайомлення.
«Право на працю є основним конституційним правом громадян України. Згідно зі статтею 43 Конституції України право на працю визнається за кожною людиною і становить собою можливість заробляти на життя працею, яку людина вільно обирає або на яку погоджується.
Відповідно до статті 2 КЗпП України державою забезпечується право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
Зміст права на працю полягає у можливості кожної особи заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України). Це право забезпечується обов`язком держави створювати громадянам умови для повного його здійснення, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Однак це конституційне право громадянина не може пов`язуватись лише з певною формою трудового договору, який укладається громадянином відповідно до його волевиявлення»(абзаци третій, четвертий та п`ятий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство") від 9 липня 1998 року № 12-рп/1998).
«Свобода праці передбачає можливість особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати, забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його реалізації. Реалізація права громадянина на працю здійснюється шляхом укладення ним трудового договору і виконання кола обов`язків за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, яка передбачається структурою і штатним розписом підприємства, установи чи організації» (абзаци другий, третій підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення абзацу другого частини першої статті 39 Закону України "Про вищу освіту" (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу) від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004
З наведеного суд вказує, що право людини на працю, як і право людини на життя, є таким самим природним і невід`ємним правом кожної працездатної людини. Право на працю є основним соціальним правом, адже праця є сутнісною ознакою людини. Право на працю супроводжує людину протягом свого життя і навпаки. З реалізацією права на працю вникає ряд інших прав: право на навчання, підвищення кваліфікації, право на відпочинок, та головне на оплату праці і на захист своїх прав і інтересів. Тільки завдяки праці людина створює певні матеріальні і духовні блага та може таким чином забезпечити своє життя.
І з урахуванням специфіки трудової діяльності як такої, право на працю, науковці розглядають з позиції комплексного підходу, так як суб`єктивне право людини охоплює такі структурні елементи: 1) право на працю - це законодавчо визначена та гарантована можливість реалізувати свою природну здатність до праці та потребу в ній; 2) це суб`єктивна можливість індивідуального вибору - працювати чи ні, а якщо так - свобода вибору професії та роду трудової діяльності; 3) право здійснювати працю в умовах, що є найбільш оптимальними для задоволення потреб та інтересів працівника, включаючи право на справедливу оплату праці, на належні, безпечні і здорові умови праці; 4) право на захист від зловживань та порушень у сфері праці.
Після звільнення 25.04.1989 року ОСОБА_1 звернувся з позовом 15.02.2007 року тобто майже через 18 років. Таким чином, виходячи з того що строк звернення до суду встановлений у місячний строк з дня звільнення, позивач повинен був пояснити та довести належними, допустимими та достовірними доказами ( ст.ст. 76- 81 ЦПК України), що саме кожний з днів, кожного наступного місяця з 214 місяців були наявні обставини, які суд має дослідити та дати оцінку як поважним причинам пропуску строку.
При цьому суд вказує, що згідно ст. 417 ЦПК України зобов`язаний враховувати висновки суду касаційної інстанції в ухвалі від 25.09.2015 року, що не можуть бути визнані поважними причинами та підставами неможливості звернення до суду з зазначеним позовом до 2007 року та поновлення своїх прав такі причини: «моральний, психологічний та політичний тиск за місцем проживання позивача та його сім`ї; у 90-х роках він боровся за нормальні житлові умови своєї сім`ї, маючи на утриманні 9-річного сина, батька-інваліда Великої Вітчизняної Війни І групи та брата - інваліда І групи; у 2000 році захворіла його донька ОСОБА_6 , у 2001 році народилися сини-двійнята; безсонні ночі, великий обсяг роботи вдома та перебування в лікувальних закладах».
Виходячи з наведеного, суд вказує, що згідно вище зазначеної хронології пояснень ОСОБА_1 по справі, щодо висвітлення та обґрунтування обставин, на які він посилається, як на поважні причини пропущення строку звернення до суду, суд виділяє наступні основні:
- позасудовий порядок оскарження звільнення та поновлення на роботі не був завершений у зв`язку з розпадом СРСР;
- Були часті поїздки та проживання до 1991 року у Москві, а потім у Києві;
- повернувшись у 1991 році до м. Одеси зіткнувся з помстою за його активну позицію ще у середині 80-х років по захисту офіцерів від організованої злочинності, коли у 1992 році у помешканні був побитий батько позивача, який в наслідок чого був прикутий до ліжка протягом декілька місяців. Злякавшись «терору» дружина з донькою поїхала з м. Одеси, сім`я розпалася, а позивач залишився з сином;
- у 1993 погіршився стан здоров`я його батька, тому позивач багато часу проводив з ним у лікарні;
- у 1994 році було посягання на викрадення його дитини за участю сусідів по квартирі, яке не вдалося, тому він увесь 1993 та 1994 рік займався її захистом і хованням;
- у 1995 році сусіді по комунальній квартирі провели незаконну приватизацію квартири, за наслідком чого позивач був примушений захищати права на житло своєї родини у суді, з чим пов`язані його посилання на боротьбу за покращення житлових умов до 2001 року;
- у 1996 році арештували його старшого сина, який був звільнений з під варти у 1997 році апеляційним судом, в цей час позивач спрямував свої сили на рятування сина. Вказує, що арешт був також помстою за його правозахисну діяльність;
- у 1997 році ОСОБА_1 було запрошено керівництвом судноремонтного заводу з якого звільнили представляти інтереси у суді до 2001 року проти нафтових забруднювачів та стягнення на користь держави 21 млн доларів США. За цей час через помсту посадовців, позивач у 2000 році був позбавлений волі на два місяця;
- протягом 1998 - 2003 року позивач отримав юридичну освіту в Одеській Національній юридичній академії для повноцінного захисту своїх інтересів та правозахисної діяльності;
- неможливість здійснення правосуддя в Одеському регіоні та захисту його трудових прав у судах до 2007 року, у зв`язку з діями в тому числі голови апеляційного суду ОСОБА_5 ;
- 1999 році в новій родині позивача народилася донька, а у 2000 році у дитини виникла невиліковна хвороба. У 2001 році у позивача народилися ще двоє дітей, була потреба доглядати за близнюками, перебувати у лікувальних стаціонарах, водночас здійснювати догляд з двома прикутими до ліжка інвалідами - батьком та братом;
- у 2003-2006 роках не було можливості звертатися до суду та претендувати на відновлення на роботі в Одеському судноремонтному заводі, бо його планомірне доводили до розвалу та ліквідації. 16.11.2006 року постановою Кабінету Міністрів України Одеський судноремонтний завод включено до складу Одеського морського порту як правонаступника, після чого відкрилась реальна можливість заявити позов про відновлення порушених прав.
З пояснень позивача та усіх зазначених вище процесуальних документів поданих до справи суд вбачає, що поважність причин пропуску строку звернення до суду на думку позивача доведене публікаціями статей у засобах масової інформації та письмових доказах на які він послався. В свою чергу, суд вказує що висловлені позивачем при повторному розгляді справи причини та обставини на які позивач посилається як на поважні дійсно були деталізовані по подіям та хронології у часі, однак суд визнає що вони по суті не змінилися відносно тих поважних причин позивача , яким надана оцінка судом касаційної інстанції в ухвалі від 25.09.2015 року.
Дійсно , на момент звільнення ОСОБА_1 порядок вирішення трудових спорів регулювався главою XV КЗпП УРСР «Трудові спори» (ст.ст.221-242) та Положенням про порядок розгляду трудових спорів, затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20.05.1974 р.
Стаття 240 КЗпП та розділ VIII Положення визначали, що трудові спори по заявам працівників, які займають посади, передбачені в переліку №1 додатку №1 до цього Положення (п.3. Начальники цехів та їх заступники...) з питань звільнення розглядаються вищестоящими у порядку підлеглості органами. Працівник такої категорії з питань поновлення на роботі повинен був звернутися у вищестоящий у порядку підлеглості орган у місячний строк з дня отримання наказу (ч.І ст.232 КЗпП), а цей орган зобов`язаний розглянути трудовий спір не пізніше 10 днів з дня отримання заяви і про наслідки розгляду негайно повідомити зацікавленого працівника (ст.42 Положення). У разі визнання звільнення незаконним вищестоящий у порядку підлеглості орган зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на попередній роботі та виплаті йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше як за три місяця (ст.ст. 234-235 КЗпП, ст.ст. 44 - 45 Положення).
18 лютого 1992 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів», яким була скасована ст. 240 КЗпП, яка визначала порядок розгляду трудових спорів вищестоящими у порядку підлеглості органами.
28 червня 1996 року була прийнята Конституція України, згідно якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст.124), судам підвідомчі всі спори по захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку.
За наявними у справі матеріалами не представляється можливим встановити періоди звернення позивача ОСОБА_1 до вищестоящих організацій по оскарженню звільнення та їх реакції в їх хронології по місяцям.
Розглянувши матеріали справи ( т.2 а.с. 217-235, т. 4 а.с. 167, 171-175, 178-186, ) судом встановлене що надані сторонами доказами фактично підтверджуються деякі вказані вище обставини щодо знаходження позивача у Москві до 1991 року, припинення першого шлюбу, звернення позивача до суду та інших органів з підстав бажання покращення житлових умов та оскарження дій сусідів, народження дітей у другому шлюбі, хвороби батька, брата та дитини позивача, участь позивача в розгляді справи у суді у якості представника заводу з якого звільнили.
Суд звертає увагу що зазначені події та обставини ( т. 2. а.с. 236-264, т. 4 а.с. 160-162) не спростовувалися відповідачем. Водночас суд не вбачає, що наявними у справі документами ( т. 4 а.с. 58-53) прямо підтверджені чи встановлені обставини подій помсти будь-ким позивачу та пов`язаності будь-яких протиправних дій проти нього з його правозахисною діяльністю. Більш того, позивачем не надані письмові докази у яких були би відображені обставини особистої правозахисної діяльності позивача в конкретних справах після звільнення та боротьби з органами влади за Верховенство права, окрім «нафтарозлівної» справи з 1997 по 2001 роки, де позивач представляв інтереси заводу.
Суд не вбачає з наданих письмових доказів підтвердження заяви позивача, що у 2003-2006 роках не було можливості звертатися до суду, у зв`язку з доведенням у той час Одеського судноремонтного заводу до його планомірного розвалу та ліквідації.
Також суд не вбачає, що наявними письмовими доказами у справі доводиться, що судочинство в Одеському регіоні з 1991 року з часів незалежної України було «заблоковане». Суд звертає увагу, що посилання позивача на дії голови апеляційного суду, завдяки яким він не міг звернутися до суду до 2007 року не мають логічного обґрунтування, тому як з публічної інформації слідує що ОСОБА_5 пішов у відставку 04.02.2016 року.
В свою чергу суд вказує, що згідно наданих до справи та не спростованих сторонами письмових доказів вбачається, що згідно диплому НОМЕР_2 від 26.06.1984 року ОСОБА_1 отримав вищу освіту в Одеському інституті інженерів морського флоту, та наряду з іншими предметами проходив курс «Радянське право».
Відповідно до диплому НОМЕР_1 від 02.04.2003 року ОСОБА_1 закінчив Одеську юридичну академію та отримав вищу освіту за спеціальністю «Правознавство».
Матеріалами справи підтверджене, що з 1993 року є засновником української правозахисних організації та учасником міжнародної правозахисної організації. Також, позивач є журналістом співпрацює з газетою «Вечірня Одеса».
Позивач не спростовував пояснення відповідача в касаційній скарзі на рішення суду першої інстанції, що в м. Одесі ОСОБА_1 знають як активного правозахисника. Громадськість Одеської області запропонувала його кандидатуру на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (після закінчення повноважень ОСОБА_23 - 2012 р.), у зв`язку з чим була опублікована його біографія ( т. 2.а.с. 26), в якій викладається, в тому числі, й чим він займався після звільнення - з 25.04.1989 року:
«...С 1981 - по 1989 г.г. на Одесском СРЗ-1 работал механиком плавдока, начальником участка централизованних перевозок, начальником цеха механизации. С последней должности был незаконно уволен с формулировкой "по сокращению штатов", а фактически - за воспрепятствование разворовыванию производственного комплекса государственного предприятия в 1989 году. Это незаконное увольнение было опротестовано Генеральным прокурором СССР в адрес министра морского флота СССР, но ввиду развала Советского Союза этот вопрос остался неразрешенным.
В 1989 - 1991 г.г. являлся помощником Народного депутата СССР, работал в г.Москве.
В 1993 году был учредителем Украинской секции Международного общества прав человека .
В 2001 г. был учредителем Всеукраинской партии правозащиты.
За активное участие в раскрытии нефтеразливного дела на стороне законных интересов Украины по выплате нашему государству 21 млн.долларов США с мальтийских нефтезагрязнителей Одесского залива и за разоблачения злоупотреблений председателя Одесского областного суда по его лжедоносу и его договоренностями с Николаевским судом в 2000 году был подвергнут 2-х месячному незаконному аресту в Одессе, с последующим этапированием в г.Николаев.
Заместитель Президента Благотворительного правозащитного фонда «Рутения»……
Згідно наданих до справи позивачем характеристик, виданих різними організаціями у 1999 та 2000 роках, ( т. 4 а.с. 163-166) останній є досвідченим юристом та успішно здійснює правозахисну діяльність в різних справах у судах, бере участь у цивільних, господарських, адміністративних та кримінальних справах, як в органах слідства та і судах усіх рівнів, неодноразово виступав в судових процесах по захисту порушених прав пенсіонерів, військовослужбовців, інвалідів та добивався позитивних результатів.
Сам позивач в поясненнях та наданих письмових доказах фактично підтвердив, що при здійснені правозахисної діяльності у суді та органах влади використовував усі можливі варіанти, а саме звертався як з процесуальними документами до суду, так і зі скаргами до правоохоронних органів та органів влади та отримував позитивну реакцію. Обставини «нафторозлівної справи» на які послався позивач на думку суду навпаки свідчать, що судова система в Одеському регіоні та в Україні не була «заблокованою». Саме рішенням Жовтневого районного суду м. Одеси позовні вимоги заводу були задоволені у повному обсязі, а правомірність цього рішення було підтверджено рішенням касаційної інстанції. Суд визнає, що згідно матеріалів справи саме завдяки принципової позиції ОСОБА_1 , як правозахисника та представника заводу за довіреністю було втручання Генеральної прокуратури та здійснений касаційний перегляд справи, та прийняте справедливе рішення по захисту державних інтересів.
В той же час, як розглядалася зазначена «нафторозлівна» справа, ОСОБА_1 брав участь у справах по захисту його прав на житло та покращення житлових умов його родини. Таким чином, суд не вбачає доведеним посилання позивача як на поважну причину на неможливість його звернення до суду за захистом трудового права, а навпаки визнає доведеним, що ОСОБА_1 1991 року по 2007 рік мав необхідні специфічні знання у правозахисної діяльності, та використовував відповідні варіанти дій для досягнення успішних результатів, за що отримав публічне визнання та кращі характеристики.
Сам факт того, що позивач згідно довіреностей ( т. 2 а.с. 57-59) представляв інтереси заводу з якого був звільнений з 1997 по 2001 рік, та отримання юридичної освіти з 1998 по 2003 рік свідчить про його довірчі відносини з керівником заводу та відсутність зацікавленості позивача у поновленні на роботі.
На підставі викладеного суд визнає, що письмовими доказами доведене, що з 1988 року по 1991 рік позивач ОСОБА_1 дійсно використовував передбачений тоді радянським законодавством позасудовий засіб захисту порушеного права та звертався зі скаргами до вищестоящих органів. В той час, як працював у Москві звертався то депутатів Верховної ради СРСР та Генеральної прокуратури. Після розпаду СРСР у 1991 році не звертався до будь- яких органів влади за оскарженням його звільнення у 1989 році, а займався вільно обраними видами діяльності які слугували джерелом доходу для існування (правозахисна, журналістика, юридичні послуги), для реалізації власних потреб та забезпечення життя.
Згідно відповіді позивачу з пенсійного від 11.01.2016 року ( т. 4. а.с. 22) вбачається, що позивачу була нарахована пенсія із заробітної плати за період з 01.05.1984 по 30.04.1989 року, з 01.10.2002 року по 01.12.2002 року, з 01.06.2003 року по 31.03.2005 року, з 01.08.2005 року по 01.08.2005 року, з 01.10.2005 року по 09.04.2006 року та з 01.12.2010 року по 31.07.2013 року. Таким чином, позивач за час після звільнення був офіційно працевлаштований та отримав заробітну плату, яка покладена в розрахунок його пенсії.
У матеріалами справи не має підтверджень, що за час після звільнення позивач не працював та не здійснював робіт пов`язаних з інженерною освітою. Таким чином позивач не довів, що вимушено в майбутньому змінив вид діяльності та більш не повертався до праці інженером.
Виходячи з матеріалів справи позивач посилається як на доказ на наступні публікації:
- «ІНФОРМАЦІЯ_1» ( 1988 рік) щодо аналізу подій на заводі, опублікована до звільнення позивача.
- «ІНФОРМАЦІЯ_2» ( 1999 рік), «ІНФОРМАЦІЯ_3» ( 1999 рік), «ІНФОРМАЦІЯ_4» щодо висвітлення подій нафтарозлівної справи.
- «ІНФОРМАЦІЯ_5» (дата публікації не вбачається з наданої копії), щодо подій пов`язаних з обставинами коло ОСОБА_1 у 70 роках минулого століття.
- «ІНФОРМАЦІЯ_6» щодо житлових умов у правозахисника ОСОБА_1
- «ІНФОРМАЦІЯ_7», «ІНФОРМАЦІЯ_8» (1997 рік), щодо подій пов`язаних з арештом старшого сина.
- «ІНФОРМАЦІЯ_9» ( 2003), «ІНФОРМАЦІЯ_10», «ІНФОРМАЦІЯ_10», « ІНФОРМАЦІЯ_11 », ( дата публікації не вбачається з наданої копії) щодо критики судової влади.
- «ІНФОРМАЦІЯ_12», «ІНФОРМАЦІЯ_13», «ІНФОРМАЦІЯ_14», «ІНФОРМАЦІЯ_15», « ІНФОРМАЦІЯ_16», « ІНФОРМАЦІЯ_17» - статті в газеті «Вечерня Одеса» у 2017 році , присвячена судді Івченко В.Б., який розглядав дану справу та ухвалив рішення у 2014 році.
Суд звертає увагу, що у частині статей ОСОБА_1 є автором або співавтором публікацій. В даних статтях висвітлюються деякі події пов`язані позивачем, які знаходять підтвердження у письмових доказах, про що суд зробив висновок вище. Але журналістські розслідування та публікації можуть слугувати для збору належних доказів для доведення тих чи інших обставин та фактів як цивільному так і кримінальному провадженні, а самостійно не є доказами. Керуючись положеннями ст. 76-81 ЦПК України, суд не визнає публікації у газетах належними та допустимими доказами по даній справі.
Також, суд не визнає належним доказом Психологічний аналіз життєвих обставин у позивача в період 1989-2007 роках ( т. 4 а.с. 225), складений представником позивача ОСОБА_9 28.10.2016 року, тому як позивачем не доведені підстави та повноваження складення такого аналізу ОСОБА_9 , а сам по собі це аналіз не є висновком експертизи чи фахівця. Викладена представником позивача ОСОБА_9 особиста думка не спростовує висновків суду, щодо доказування позивачем наявності поважних причин пропуску строку звернення до суду.
Суд вказує, що жодного разу позивачем чи його представниками не обґрунтовано, які пояснення свідків допитаних під час розгляду справи доводять саме поважність причин, за якими обставинами та в які строки певних подій.
Суд враховує, пояснення відповідача щодо показань свідків, які на думку відповідача не є належними доказами. Суд зазначає, що ці показання безумовно не були «єдиним» доказом по справі. Тому, суд визнає, що нічого не вказує на те, що показання свідків є «вирішальними» для результату розгляду справи (див. згадане рішення у справі «Шачашвілі проти Німеччини» (Schatschaschwili v. Germany), пункт 123). Як зазначено вище, сам позивач посилався на показання конкретних свідків тільки як на доказ незаконного звільнення.
Науковці вказують, що поняття «свідок» трапляється в ньому щонайменше у трьох, певним чином споріднених значеннях: 1) Людина, що була присутня при якій-небудь події, пригоді й особисто бачила що-небудь; 2) Особа, яку викликають до суду для посвідчення відомих їй обставин; 3) Особа, присутня при чому-небудь для офіційного підтвердження дійсності або правильності чогось . Цінність та відмінність свідка від інших учасників процесу полягає, крім іншого, в юридичній незацікавленості щодо результатів вирішення справи.
Отже, юридична сила доказів - це здатність доказів служити законним засобом встановлення обставин справи та обґрунтуванням висновків суду про ці обставини. Показання свідків мають юридичну силу за таких умов: 1) отримання доказової інформації від належного свідка; 2) отримання відомостей про обставини справи у встановлений законом спосіб.
Виходячи з усталеної практики Верховного Суду, суд приймає до уваги при оцінці наявних показань свідків по справі можливість добросовісної помилки (ненавмисного перекручування об`єктивної дійсності) на користь сторони, яка базується на бажанні свідків допомогти стороні.
У зв`язку з наведеним, враховуючи, що усі свідки які були допитані під час розгляду справи є працівниками заводу та давали свідчення щодо відомих їм подій звільнення позивача з заводу, суд визнає, що відсутня цінність їх свідчень про особисте сімейне життя, обрання подалі виду діяльності (роботи) позивача та обставин пов`язаних з цією діяльністю, роботою в інших містах. З врахуванням минулого часу більше 25 років, показання вказаних свідків, суд визнає неналежним доказом по справі, тому як об`єктивно дослідити та надати оцінку спірним обставинам по справі можливе тільки на підставі письмових доказів, які в повному обсязі досліджені судом.
Конституція України гарантує право кожного на судовий захист своїх прав та інтересів, що включає також право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. При цьому звернення до суду може здійснюватися у межах встановленого строку, який у цивільному та господарському судочинстві визначений як строк позовної давності, а в адміністративному - строк звернення до суду.
У питаннях визначення строків одразу закладена певна суперечність між інтересами однієї сторони, яка наполягає на безумовному застосуванні процесуальних строків, та інтересами іншої сторони, яка вважає, що строк варто поновити; умовний конфлікт між принципом правової визначеності та принципом права на судовий захист, обидва з яких є елементами принципу верховенства права.
У науковій літературі наголошується, що правова визначеність є універсальним правовим інститутом, дія якого поширюється на такі важливі сфери правовідносин між державою та особою, як реалізація і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, встановлення юридичної відповідальності, підстав та порядку притягнення до такої відповідальності, неприпустимість дій і бездіяльності органів влади, спрямованих на необґрунтоване обмеження прав і свобод людини.
Зміст принципу правової визначеності розкрито у ряді рішень Конституційного Суду України. Наприклад, у Рішенні від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 Конституційний Суд України звернув увагу на правову визначеність як елемент верховенства права, зазначивши, що одним з елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини і громадянина та втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дозволять особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
При цьому ЄСПЛ у справах «Салов проти України», п. 93, «Сутяжник» проти Росії», п. 38) підкреслює, що відступ від принципу правової визначеності допустимий не в інтересах правового пуризму, а з метою виправлення помилки, що має фундаментальне значення для судової системи. Зокрема, під правовим пуризмом у практиці ЄСПЛ розуміється невідступне слідування вимогам процесуального закону при вирішенні питання щодо застосування чи скасування таких, що набрали законної сили, судових рішень без врахування того, чи призведе це у подальшому до реального, а не формального усунення допущених судових помилок; надмірно формальне, бюрократичне застосування правових норм й вчинення дій, що мають юридичне значення, безвідносне врахування їх доцільності, виходячи з обставин конкретної справи й необхідності забезпечення ефективного захисту прав, свобод та інтересів в цивільному або іншому судочинстві, що призводить до порушення права на справедливий судовий розгляд.
При оцінюванні поважності причин пропуску строку звернення до суду та прийнятті рішень про його поновлення ЄСПЛ, як правило, враховує: 1) складність справи, тобто, обставини і факти, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки; 2) поведінку заявника; 3) поведінку державних органів; 4) перевантаження судової системи; 5) значущість для заявника питання, яке знаходиться на розгляді суду, або особливе становище сторони у процесі (справи «Бочан проти України», «Смірнова проти України», «Федіна проти України», «Матіка проти Румунії» та інші
Водночас навіть наявність об`єктивних та непереборних обставин, що обумовлюють поважність причин пропуску строку звернення до суду, не може розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення пропущеного строку (справа «Олександр Шевченко проти України», п. 27), оскільки у випадку, якщо минув значний проміжок часу з моменту закінчення пропущеного строку, відновлення попереднього становища учасників справи, що може бути зумовлено скасуванням рішення або визнанням незаконної дії (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень, буде значно ускладнено та може призвести до порушення прав та інтересів інших осіб.
Аналіз практики ЄСПЛ свідчить про те, що у процесі прийняття рішень стосовно поновлення строків звернення до суду або оскарження судового рішення, ЄСПЛ виходить із наступного: 1) поновлення пропущеного строку звернення до суду або оскарження судового рішення є порушенням принципу правової визначеності, відтак, у кожному випадку таке поновлення має бути достатньо виправданим та обґрунтованим; 2) поновленню підлягає лише той строк, який пропущений з поважних, об`єктивних, непереборних, не залежних від волі та поведінки особи обставин; 3) оцінка поважності причин пропуску строку має здійснюватися індивідуально у кожній справі; 4) будь-які поважні причини пропуску строку не можуть розцінюватися як абсолютна підстава для поновлення строку; 5) необхідно враховувати тривалість пропуску строку, а також можливі наслідки його відновлення для інших осіб.
Поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише такі, які об`єктивно унеможливлюють або створюють істотні перешкоди для своєчасного вчинення відповідних процесуальних дій, а наведені позивачем причини до таких віднести не можливо.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis, пункт 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року в справі «Перетяка та Шереметьєв проти України», заява №45783/05, пункт 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України», заява №377/02).
Процесуальні строки (строки позовної давності) є обов`язковими для дотримання; правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності; зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані (пункт 45 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року в справі «Перез де Рада Каванілес проти Іспанії», («Perez de Rada Cavanilles v. Spain»), заява №28090/95).
Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна держава-учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (пункт 44 рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року «Осман проти Сполученого Королівства», («Osman v. the United Kingdom»), заява №23452/94 та пункт 54 рішення від 19 червня 2001 року «Круз проти Польщі», («Kreuz v. Poland»), заява №28249/95).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року (пункт 47, заява №3236/03) суд постановив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їхня свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків.
Отже, відповідно до практики ЄСПЛ застосування судами наслідків пропущення строків звернення до суду не є порушенням права на доступ до суду.
Суд враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення від 10 лютого 2010 року в справі «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (пункт 29 рішення від 09 грудня 1994 року в справі «Ruiz Torija v. Spain» («Руїс Торіха проти Іспанії»), заява №18390/91).
Також суд звертає увагу на необхідність застосування принципу пропорційності, який є принципом цивільного судочинства ( ст. 11 ЦПК України), забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідача та загальними інтересами.
Позивач майже 18 років не оспорював у суді незаконність свого звільнення з заводу. Як зазначене вище за час після звільнення у 1989 році по час звернення до суду у 2007 році (минуло майже 18 років) та до часу вирішення справи по суті у 2020 році ( минуло більше 30 років) позивач отримав другу вищу освіту, вільно обрав на майбутнє види діяльності (правозахисну та журналістику), вийшов на пенсію, а з 2017 року отримав ліцензію та займається адвокатською діяльністю, тобто набув життєвий та професійний досвід, отримав визнання спільноти, як видатного правозахисника. Таким чином позивач вільно створює певні матеріальні і духовні блага і забезпечує своє життя та життя своєї сім`ї. За час після звільнення змінилася держава в якій ОСОБА_1 вільно реалізував своє право на труд, припинив існування завод з якого він був звільнений, тому стабільність та прогнозованість суспільних відносин не може бути порушена з метою захисту прав позивача, який без поважних причин пропустив строк звернення до суду.
На підставі викладеного, суд встановлює, що позивачем не доведена безперервність поважних причин пропуску строку звернення до суду, тому позовні вимоги про скасування оскаржених наказів та поновлення на роботі підлягають відмові у зв`язку з пропуском місячного строку звернення до суду. Інші позовні вимоги є похідними від вказаних вимог захисту права на труд, тому також не підлягають задоволенню.
Виходячи з практики Європейського суду щодо тривалості провадження у національних судах визначене ряд критеріїв, за якими суд оцінює її розумність ( приклад "Тімотієвич проти України"). Серед них такі:
1. складність справи;
2. поведінка сторін;
3. поведінка державних органів;
4. важливість справи для заявника;
У зв`язку з цим, суд звертає увагу на викладення детальної хронології процесуального руху по справі ( ч. 2 ст. 258 ЦПК України), та вказує, що строк розгляду даної справи залежав не від складності справи та поведінки державних органів чи в даному випадку поведінки відповідача, а в більшій мірі залежав від поведінки самого позивача, яка детально описана вище. Суд вважає, що саме позивач не був зацікавлений у швидкому розгляді справи та за наслідком відповідних вище вказаних процесуальних дій затягував його розгляд, на що неодноразово вказував головуючий по справі під час засідань та посилався у процесуальних документах.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 76,77, 141, 259, 263, 264, 265, 268,272,273 ЦПК України, -
У Х В А Л И В:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Державного підприємства «Одеський морський торгівельний порт» про визнання наказів директора Одеського судоремонтного заводу №1, № 1197-к від 18.11.1988 року та № 496-к від 25.04.1989 року незаконними та їх скасування, стягнення з ДП «ОМТП» середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 330 427,40 грн, про зобов`язання ДП «ОМТП» через бухгалтерію порту здійснити відрахування із середньомісячного заробітку начальника цеху податки і обов`язкові платежі на користь державних фондів соціального страхування, Пенсійного фонду України за 311 місяців, тобто з 25.04.1989 року до 10.04.2015 року, тобто до дня фактичного поновлення на роботі, про стягнення з відповідача ДП «ОМТП» моральної шкоди у розмірі 2 708 325,30 грн., що співмірно розміру коштів, виплачених за вимушений прогул, та відповідає сьогоденним розмірам оплати праці керівництва Державного підприємства «Одеський морський торгівельний порт» - відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення із врахуванням положень ЦПК України щодо карантину. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення, згідно ч.1 ст. 354 ЦПК України.
Повний текст рішення виготовлений 06 липня 2020 року.
Суддя А.В. Науменко
26.06.20
