№ 2- 9
2011 рік
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
04 листопада 2011 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська
у складі: головуючого
судді Антонюка О.А.
при секретарі Ткаченко Л.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до комунального закладу «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня», комунального закладу Дніпропетровська міська лікарня № 14, головного лікаря КЗ Дніпропетровська міська лікарня № 14 ОСОБА_2 і Дніпропетровського міського управління охорони здоровя про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 28 серпня 2000 року звернулася до суду з позовом до відповідачів КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня», КЗ Дніпропетровська міська лікарня № 14, головного лікаря КЗ Дніпропетровська міська лікарня № 14 ОСОБА_2 і Дніпропетровського міського управління охорони здоровя про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди, позовні вимоги доповнювалися і уточнювалися. Позивач в своєму позові та в судовому засіданні посилалась на те, що в 1976, 1998-1999, 2000 і 2002 роках її було примусово госпіталізовано в психіатричні заклади міста, вона була поставлена на облік як психічно хвора людина, все це було не законно і не відповідає дійсності, дії лікарів та відповідачів були протиправними, їй завдана значна матеріальна і моральна шкода, вона понесла витрати. Звернулася до відповідачів з питаннями спростування вказаного та виставлених їй діагнозів, але отримала відмову, виник спір, який в добровільному порядку не вирішено. Вважає вказані дії відповідачів протиправними і просила визнати ці дії протиправними та стягнути солідарно з відповідачів завдану їй моральну шкоду, задовольнивши позов у повному обсязі.
Представник відповідачів КЗ Дніпропетровська міська лікарня № 14 і головного лікаря КЗ Дніпропетровська міська лікарня № 14 ОСОБА_2 в судовому засіданні позов не визнав, посилаючись на те, що дійсно було звернення до них правоохоронних органів та родичів стосовно психічного здоровя позивачки, але всі їх відповіді і дії були правильними та законними. Все ними зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобовязань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували, матеріальної чи моральної шкоди не завдавали. Вважають позовні вимоги до них безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.
Представники відповідачів комунального закладу «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня»і Дніпропетровського міського управління охорони здоровя в судове засідання не зявилися, про день та час розгляду справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили. Суд вважає можливим розгляд справи без представників вказаних відповідачів згідно ст. 169 ЦПК України.
Вислухавши пояснення позивача і представника відповідача, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.
Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст.10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
В судовому засіданні встановлено, що дійсно в 1976, 1998-1999, 2000 і 2002 роках позивача ОСОБА_1 було госпіталізовано в психіатричні заклади міста, вона була поставлена на облік як психічно хвора людина, на думку позивача, все це було не законно і не відповідає дійсності, дії лікарів та відповідачів були протиправними, їй завдана значна матеріальна і моральна шкода, вона понесла витрати. Звернулася до відповідачів з питаннями спростування вказаного та виставлених їй діагнозів, але отримала відмову, виник спір, який в добровільному порядку не вирішено, виник спір і позивачка вимушена була звертатися з позовом до суду.
Суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими, виходячи з наступного.
Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судом встановлено, що: стосовно госпіталізації позивачки з 15 червня 1976 року по 10 серпня 1976 року (історія хвороби № 597) - вона перебувала на стаціонарному лікуванні у психіатричному відділенні КЗ «ДОКЛ ім. Мечникова»з приводу параноїдної шизофренії (даний діагноз є наслідком захворювання
особи на один з видів шизофренії, головною складовою у клінічній картині якого є марення хворого); госпіталізація позивачки ОСОБА_1 з 28 вересня 1998 року по 05 лютого 1999 року (історія хвороби № 11588/98 року) проводилася на підставі письмової заяви її матері - ОСОБА_3, яка пояснила, що різке погіршення стану психічного здоров'я її доньки спостерігалося протягом 1998 року, вона накидувалася на матір, рідного брата, нецензурно лихословила,
називала усіх рідних співробітниками КДБ, була впевнена, що її речі навмисно пошкоджені родичами, що їй бажають зробити ушкодження. Неодноразово започатковувала бійки з рідними, порушила кримінальну справу проти брата, обвинувачуючи його у цих бійках. Також, мати хворої пояснила, що син змушений був захищати її, коли донька накивувалася на неї з образами та погрозами побити. До ЛВО «ДМКПНЦ»(нині КЗ «ДОКПЛ») ОСОБА_1 була доставлена у супроводі лікаря психіатра спеціалізованої психіатричної бригади швидкої медичної допомоги ОСОБА_4, який встановив, що у хворої галюцинаторно-параноїдний синдром з агресивними тенденціями до близьких - матері та брата. У направленні до ЛВО «ДМКПНЦ»(нині - КЗ «ДОКПЛ») відображено: збуджена, напружена, має агресивне відношення до матері і брата. Впевнена, що її брат спецагент КДБ, а матір допомагає йому в цьому. Приблизно місяць тому, прокинувшись вранці, виявила глибокі порізи в області промежини, які наступної ночі були заклеєні клеєм «Момент». При зверненні до гінеколога виявила у себе маленькі грудочки мертвої тканини гені талій. Виявила, що у будинку хтось підмінив розчин оцту на сечу. У приймальному відділенні ЛВО «МКПНЦ»хвора була оглянута комісією лікарів-психіатрів на предмет невідкладної госпіталізації, конкретних осіб - матері та брата, виявляла до них агресивні тенденції. Враховуючи активну продуктивну психосимптоматику хворої, виражену вірогідність реалізації погроз на адресу близьких родичів, агресивну налаштованість до оточуючих, відсутність у пацієнтки критичної оцінки свого стану, комісія лікарів, згідно наказу МОЗ України від 21 березня 1988 року № 225 «Про заходи з подальшого вдосконалення психіатричної допомоги», дійшла висновку про необхідність та правильність госпіталізації хворої ОСОБА_1 на лікування до психіатричного стаціонару за невідкладними показниками. Згідно зазначеного наказу ОСОБА_1 проходила щомісячний огляд комісією лікарів на предмет обґрунтованості та доцільності її знаходження на лікуванні. При цьому, обсяг лікувально діагностичних заходів був адекватним ступеню психічних порушень хворої ОСОБА_1 Внаслідок проведеного лікування її стан покращився, маячні ідеї на адресу близьких родичів інкапсулювалися та
втратили свою активність у структурі психічних розладів. ОСОБА_1 була представлена на ЛКК з пропозицією до неї адміністрації відділення про вирішення соціальних питань - направлення на МСЕК для встановлення групи інвалідності. Однак позивачка категорично в письмовій формі відмовилася від такої пропозиції, мотивуючи тим, що має достатній рівень матеріальних ресурсів для подальшого життя. Таким чином, після 130 днів стаціонарного лікування у стані відновленої працездатності, 05 лютого 1998 року вона була виписана в супроводі матері, надані рекомендації по нагляду та підтримуючому лікуванню в амбулаторних умовах. Але, як пізніше з'ясувалося, ОСОБА_1 до психіатра не зявлялася, лікування не приймала.
Відповідно до ст. 27 Закону України «Про психіатричну допомогу» виключною компетенцією лікаря психіатра є встановлення діагнозу хворому і прийняття рішення про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку. Лікар психіатр несе особисту відповідальність за прийняте ним рішення при здійсненні психіатричної допомоги.
Друга примусова невідкладна госпіталізація, яка тривала з 28 березня 2000 року по 08 серпня 2000 року (історія хвороби № 4040/2000р.) відбулася за активним зверненням матері хворої до швидкої допомоги, лікар-психіатр карети швидкої допомоги ОСОБА_5 обстежив ОСОБА_1 на дому та встановив розлади мислення вважала, що її матір і брат агенти СБУ, отримують там зарплату, а сусіди вночі проникають до будинку і обстежують його, а потім вимазують її шкарпетки губною помадою), внаслідок чого хвора і була доставлена швидкою допомогою до приймального відділення ЛВО «МКПНЦ». Зі слів матері хвора не спить ночами, дратівлива, агресивна, розбудила матір у ночі та вдарила її, стверджувала, що вона пошкоджує її речі, а брат і тітка вводять які-то уколи у сонному стані, щоб зробити ненормальною. Після обстеження пацієнтки комісією лікарів-психіатрів на предмет доцільності невідкладної госпіталізації, на підставі наказу МОЗ України від 21 березня 1988 року № 225, комісія, виявивши у хворої стійке маячення у відношенні матері та брата з агресивними тенденціями до них, відсутність критики до власної поведінки, дійшла висновку, що госпіталізація є необхідною. Надалі, згідно з вимогами нормативних актів з питань надання психіатричної допомоги, що діяли на той час (Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги, затверджене указом Президії BP СРСР від 05 січня 1988 року № 8282-ХІ та наказам Міністерства охорони здоров'я СРСР від 22 січня 1988 року № 47, наказ Міністерства охорони здоров'я від 21 березня 1988 року № 225 «Про заходи з подальшого вдосконалення психіатричної допомоги»), хвора систематично обстежувалася ЛКК, їй надавався необхідний адекватний комплекс лікувально-діагностичних процедур, в тому числі їй надавалися консультації фахівців та науковців кафедри психіатрії та медичної психології Дніпропетровської державної медичної академії і хворій було встановлено діагноз: шизофренія, параноїдна форма, безперервний тип перебігу, параноїдний синдром. Лікування хворої у стаціонарі проводилося із застосуванням сучасних медикаментозних засобів і використанням усіх параклінічних діагностичних процедур. Після поліпшення психічного стану, 08 серпня 2000 pоку, тобто після 133 днів стаціонарного лікування, хвора була виписана з лікарні у супроводі матері з рекомендаціями про раціональне працевлаштування і обов'язковим продовженням лікування в амбулаторних умовах. Надалі ОСОБА_1 стаціонарно не лікувалася, самостійно за допомогою не зверталася.
Госпіталізація для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи з 08 листопада 2002 року по 05 грудня 2002 року (історія хвороби № 13939/2002р.), за результатами проведення якої був складений акт СПЕ від 05 грудня 2002 року, відбулася на підставі звернення ОСОБА_1 до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська з позовом про стягнення з міського ПНД (КЗ ДМЛ № 14) та ЛВО «МКПНЦ» (КЗ «ДОКПЛ») моральної та матеріальної шкоди, нанесених їй внаслідок недоцільності та незаконності невідкладних госпіталізацій, що були проведені 28 вересня 1998 року та 28 березня 2000 року. Зазначена цивільна справа тривалий час розглядалася судом і 30 січня 2002 року Жовтневим районним судом м. Дніпропетровська була винесена ухвала, якою він задовольнив клопотання ЛВО «МКПНЦ»(КЗ «ДОКПЛ») про проведення у відношенні ОСОБА_1 судово-психіатричної експертизи. При цьому, виконання експертизи було доручено Дніпропетровському міжобласному центру судово-психіатричних експертиз. Ухвалою суду ОСОБА_1 була направлена до зазначеного центру на стаціонарну судово-психіатричну експертизу. Судово-експертною комісією, яка проводила судово-психіатричне дослідження ОСОБА_1, 05 грудня 2002 року було складено акт № 25, у висновку якого зазначено, що ОСОБА_1 страждає психіатричним захворюванням у формі шизофренії параноїдної, безперервного типу перебігу, афективно-параноїдного синдрому, поточного процесу. За своїм психічним станом на той час ОСОБА_1 не могла розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Згідно з ст. 14 Закону України «Про психіатричну допомогу»госпіталізація особи в психіатричний заклад може здійснюватися без згоди особи лише в тому випадку, якщо його лікування і обстеження можливі лише в умовах стаціонару. При цьому повинні бути обєктивні відомості про наявність у особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона здійснює чи має наміри здійснити дії, які представляють загрозу для цієї особи чи оточуючих осіб.
Стосовно вимоги позивачки визнати неправомірними усі діагнози, поставлені їй внаслідок госпіталізацій до психіатричного стаціонару та визнання їх такими, що отримані з порушенням порядку, встановленого чинними законодавством, суд вважає, що будь-який діагноз у цілому є категорією медичною, і належних доказів на підтвердження своєї позиції позивачка не надала, суд не повинен за позивачку збирати та надавати в справу будь-які докази, залучати відповідних фахівців, які наділені обсягом спеціальних знань для задоволення такої вимоги позивачки. Щодо зняття ОСОБА_1 з обліку у міському ПНД (КЗ «ДМЛ № 14») - позивачка знаходиться на обліку у психіатра міського ПНД з 1976 року, після того як вперше знаходилася на стаціонарному лікуванні з приводу параноїдної шизофренії у психіатричному відділенні КЗ «ДОКЛ ім. Мечникова»(госпіталізація з 15 червня 1976 року по 10 серпня 1976 року. Згідно історії хвороби № 597, анамнез захворювання такий: вперше психічний стан змінився у 1975 році, в той період часу вона навчання у металургійному інституті м. Дніпропетровська, тоді й почала відчувати голоси у голові, які лунали з чайнику. Говорила, що її переслідують, обговорюють.
Крім того, в епікризах історій хвороб № 11588/98 р. і № 4040/2000 р. вказано, що після стаціонарного лікування хвора виписана у стані відновленої працездатності та їй надані рекомендації про раціональне працевлаштування. Так як ОСОБА_1 не є інвалідом ні за психічним, ні за будь-яким іншим соматичним захворюванням, її ствердження про неможливість працювати за фахом із-за перешкоджання з боку КЗ «ДОКПЛ»є безпідставним та суб'єктивним висновком. Враховуючи, що за медичними показниками та станом здоров'я позивачка могла працювати, можна зробити висновок, що її намагання отримати упущену вигоду внаслідок неможливості працювати протягом достатньо тривалого часу є тяжінням її власного небажання належним чином реалізовувати право на працю. Також слід відмітити, що в матеріалах справи (Т.З стор. 84) є копія трудової книжки позивачки, де перед записом про її перебування на посаді начальника юридичного відділу ВАТ «Дніпрополімермаш»існує запис про перебування на обліку у Жовтневому центрі зайнятості, що свідчить про відсутність зв'язку між захворюванням позивачки та її працевлаштуванням. В уточненні позовних вимог, рівно як і в інших документах, що містяться в матеріалах розглядуваної цивільної справи № 2-18/07, позивачка постійно посилається на яких-то невідомих осіб, на догоду яким її незаконно поміщали до лікарні та брутально фальсифікували медичну документацію. Такі висновки ОСОБА_1 також є суб'єктивними, не переконливими та нічим не аргументованими, так як особи, які ніби-то мали намір нашкодити їй не конкретизовані, посилання на їх особистості та анкетні дані у справі відсутні. Крім цього, вона не є фахівцем з медицини, який може стверджувати про недійсність чи невідповідність лікарняної документації встановленим для її ведення стандартам. Твердження ОСОБА_1 про позбавлення її власної сім'ї та дітей, що ніби-то нанесло їй моральних страждань також є суб'єктивними, безґрунтовними, невмотивованими висновками з боку позивачки, так як зв'язок між перебуванням на лікуванні, її особистим життям та реалізацією репродуктивної функції не просліджується.
Згідно ч. 1 ст. 61 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов'язки сторін. Всі ці складові могли бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних правовідносин.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст. 60 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.ст. 27, 46 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 27 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. Слід також зазначити, що позивач в разі наявності труднощів щодо витребування доказів по справі, відповідно до статті 137 ЦПК, в передбаченому законом порядку міг би скористатися своїм процесуальним правом та звернутися до суду з відповідним клопотанням про витребування доказів. Але в даному разі цього зроблено не було.
Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідачів, повязаними з неналежним виконанням взятих на себе обовязків позивачу було завдано ушкодження здоровя, майнової шкоди та прямих збитків, які знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому звязку зі вказаними діями відповідачів і підлягають повному відшкодуванню за рахунок винної особи.
Відповідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Збитками є втрати, яких особа зазнала у звязку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Але в судовому засіданні це підтвердження не знайшло.
Ст. 1167 ЦПК України містить підстави відповідальності за завдану моральну шкоду: моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті; моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; в інших випадках, встановлених законом. Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
В позовній заяві та під час судового розгляду позивачем не було надано належних доказів наявності моральної шкоди та підтвердження факту заподіяння позивачу відповідачами моральних страждань.
Для відшкодування моральної шкоди за правилами ст. 1166 та 1167 ЦК України необхідно довести такі факти: неправомірність поведінки особи, наявність шкоди, наявність причинного звязку між протиправною поведінкою та шкодою, що є обов'язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об'єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, наявність вини завдавача шкоди. Таким чином лише наявність всіх вищезазначених умов є підставою для прийняття судом рішення про відшкодування завданої шкоди. Суд приймає до уваги ті обставини, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору (п. 5 постанови № 4 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»).
Наявність моральної шкоди доводиться потерпілим, який в позовній заяві має зазначити, які моральні страждання та у зв'язку з чим він поніс і чим обґрунтовується розмір компенсації.
Відповідно до ст. 212 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв'язок доказів у їх сукупності.
Не може суд прийняти до уваги і наполягання позивач на своєму позові, оскільки вони спростовуються вищенаведеним і нічим обєктивно не підтверджуються.
Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідачі заперечують будь-які домовленості і зобовязання стосовно відповідача по її укладу життя, госпіталізації, діагнозах, стосунках з лікарями та лікувальними закладами, предмету спору, а позивач не довів зворотнього, можливе твердження позивача про наявність будь-яких інших зобовязань є припущенням.
При таких обставинах суд вважає можливим ОСОБА_1 в задоволенні позову до КЗ «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня», КЗ Дніпропетровська міська лікарня № 14, головного лікаря КЗ Дніпропетровська міська лікарня № 14 ОСОБА_2 і Дніпропетровського міського управління охорони здоровя про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди відмовити.
Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 15, 16, 22, 23, 1116, 1167 ЦК України, ст. ст. 7, 11, 14, 25, 27, 33 Закону України «Про психіатричну допомогу», ст. ст. 3, 10, 11, 57, 58, 59, 60, 61, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд
ВИРІШИВ:
ОСОБА_1 в задоволенні позову до комунального закладу «Дніпропетровська обласна клінічна психіатрична лікарня», комунального закладу Дніпропетровська міська лікарня № 14, головного лікаря КЗ Дніпропетровська міська лікарня № 14 ОСОБА_2 і Дніпропетровського міського управління охорони здоровя про визнання дій протиправними та відшкодування моральної шкоди відмовити.
Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя -
