ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
Справа №532/308/15-к Головуючий суддя І інстанції ОСОБА_1
Провадження №11-кп/818/2107/20 Суддя доповідач ОСОБА_2
Категорія: ч.3 ст.27,ч.2 ст.28, ч2 ст.377, ч.3 ст.27,
п.п.6,11,12, ч.2 ст.115 КК України
УХВАЛА
Іменем України
22 квітня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду в складі:
головуючого - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі - ОСОБА_5 ,
за участю прокурора - ОСОБА_6 ,
захисників - ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
обвинуваченого - ОСОБА_9 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду м. Харкова кримінальне провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого на ухвалу Гадяцького районного суду Полтавської області від 13.02.2020 стосовно ОСОБА_9 ,-
ВСТАНОВИЛА:
Вказаною ухвалою обвинуваченому ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який органами досудового розслідування обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.4 ст.27, ч.2 ст.377 та ч.3 ст.27, п.п.6,11,12 ч.2 ст.115 КК України, продовжено строк запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на 60 днів, тобто до 12 квітня 2020 року.
В обґрунтування прийнятого рішення суд першої інстанції вказав на те, що ризики, передбачені ч.1 ст.177 КПК України, які існували на час обрання обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, не зменшилися та продовжують існувати.
В апеляційній скарзі, з урахуванням доповнень до неї, обвинувачений просить скасувати ухвалу про продовження строку тримання під вартою та застосувати до нього більш м`який запобіжний захід, а саме особисте зобов`язання.
Апелянт зазначає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим. Посилається на те, що суд першої інстанції вкотре, в автоматичному режимі без будь-яких доказів прокурора про наявність ризиків та недостовірність його заяв в клопотанні, незважаючи на його доводи про їх відсутність та об`єктивні дані про це у справі, продовжив строк тримання під вартою.
На думку апелянта, тримання під вартою вже більше 5 років і 5 місяців є незаконним, є тиском на нього, його близьких, на інших учасників судового провадження, на громадськість, порушує презумпцію невинуватості відносно нього.
В апеляційній скарзі обвинувачений просить скасувати ухвалу про продовження йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та застосувати до нього особисте зобов`язання.
Обвинувачений зазначає, що ризики, заявлені прокурором, ним не доведені. В ухвалі суду нічим не обґрунтована неможливість застосування до нього більш м`якого запобіжного заходу. Апелянт посилається на Рішення ЄСПЛ у справі «Левченко та інші проти України» від 11.04.2019р., яке винесено у даній кримінальній справі, відносно обвинуваченого ОСОБА_10 встановлено незаконність тримання під вартою, а тому, як вважає апелянт, вказане рішення повинно, як практика суду, застосовуватися відносно нього.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи обвинуваченого та його захисників, які підтримали апеляційну скаргу, думку прокурора, який вважав ухвалу суду законною та обґрунтованою, перевіривши матеріали судового провадження, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що наявність підстав для тримання особи під вартою має оцінюватись в кожному кримінальному провадженні з урахуванням його конкретних обставин. Тримання особи під вартою завжди може бути виправдано, за наявності ознак того, що цього вимагають справжні інтереси суспільства, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважають інтереси забезпечення поваги до особистої свободи.
Згідно з положеннями ч.3 ст.331 КПК України суд зобов`язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акту, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. За наслідками розгляду питання суд своєю вмотивованою ухвалою скасовує, змінює запобіжний захід у вигляді тримання під вартою або продовжує його дію на строк, що не може перевищувати двох місяців.
Відповідно до ст.177 КПК України метою запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам переховуватися від органів досудового розслідування або суду, перешкоджати кримінальному провадженню, незаконно впливати на потерпілих, свідків, тощо, вчинити інше кримінальне правопорушення, а підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді вважати, що підозрюваний може здійснити дії, передбачені частиною першою вищенаведеної статті.
При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, згідно ст.178 КПК України, враховується: вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення; тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується; міцність соціальних зв`язків підозрюваного в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців; наявність у підозрюваного постійного місця роботи або навчання; репутацію підозрюваного; майновий стан підозрюваного; наявність судимостей у підозрюваного; розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.
Згідно ч.1 ст.183КПК України тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст.177КПК України.
Під час апеляційного розгляду, колегією суддів встановлено, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим та постановлено з дотриманням зазначених вимог чинного та міжнародного законодавства.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, щодо продовження існування ризиків, передбачених ст.177 КПК України, зокрема можливість переховування від суду, оскільки ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь ймовірності того, що особа, вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати судовому розгляду або ж створить загрозу суспільству.
Зокрема, ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов`язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв`язками та усіма видами зв`язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідування («Бекчиєв проти Молдови» §58). Серйозність покарання є ревалентною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти («Ідалов проти Росії», «Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»), а наявність судимості може стати підставою для обґрунтування того, що обвинувачений може вчинити новий злочин («Сельчук проти Туреччини», «Мацнеттер проти Австрії»).
Надаючи оцінку можливості обвинуваченим переховуватися від суду, суд бере до уваги, що існує певна ймовірність того, що останні з метою уникнення покарання, передбаченого за вчинення інкримінованого йому злочину може вдатися до відповідних дій.
Матеріали судового провадження містять докази про існування інших ризиків неналежної процесуальної поведінки обвинуваченого, зокрема, незаконно впливати на потерпілих, свідків, вчинити інше кримінальне правопорушення, які поряд із ризиком можливості переховуватися від органів досудового розслідування та суду теж залишаються існувати та вірогідність їх настання є досить високою.
Крім того, колегія суддів враховує, що обвинувачений обвинувачуються у вчиненні тяжкого, за який передбачено покарання від обмеженням волі на строк до п`яти років або позбавленням волі на строк до шести років (ч.2 ст.377 КК України) та особисто тяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі від десяти до п`ятнадцяти років або довічним позбавленням волі, з конфіскацією майна (п.п.6,11,12 ч.2 ст.115 КК України).
У розумінні практики Європейського суду з прав людини, тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» №33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що наявність підстав для тримання особи під вартою має оцінюватись в кожному кримінальному провадженні з урахуванням його конкретних обставин.
Згідно сформованої практики Європейського суду з прав людини, тримання особи під вартою може бути виправдане, якщо існують реальні ознаки наявності справжнього суспільного інтересу, який незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи. Застосовуючи запобіжний захід у виді тримання під вартою, необхідно виходити із того, що судове рішення повинно забезпечити не тільки права підозрюваного, а й високі стандарти охорони прав і інтересів як суспільства, так і потерпілого. Визначення таких прав, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суспільства більшої суворості в оцінці цінностей суспільства («Летельє проти Франції»).
Крім того, відповідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес.
З урахуванням конкретних обставин вчинення злочинів, які інкримінуються ОСОБА_9 , колегія суддів вважає, що у цьому кримінальному провадженні наявний суспільний інтерес, який полягає у необхідності захисту високих стандартів охорони прав і інтересів суспільства.
Доводи обвинуваченого ОСОБА_9 в частині недоведеності його вини та недопустимості доказів колегією суддів не приймаються, оскільки на даній стадії кримінального провадження суд не наділений повноваженнями перевіряти належність та допустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, робити відносно них свої висновки.
Щодо посилання обвинуваченого ОСОБА_9 на Рішення ЄСПЛ у справі «Левченко та інші проти України» від 11.04.2019р., згідно якого з огляду на свою практику Суд визнавав скарги прийнятними та встановив надмірну тривалість досудового тримання під вартою заявників у зазначених справах, що як справедливу сатисфакцію Україна повинна виплатити визначені суми коштів, а саме: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_10 , то колегія суддів зазначає, що такі Рішення мають індивідуальний характер, і не можуть розповсюджуватись на кожну особу, яка перебуває під вартою.
З огляду на значимі для даного провадження обставини, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції прийняв рішення на основі всебічно з`ясованих обставин, з якими закон пов`язує можливість продовження виключного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, при цьому дослідив належним чином всі наявні відомості в матеріалах провадження та навів в ухвалі мотиви, з яких прийняв відповідне рішення.
За таких обставин, колегія суддів вбачає, що застосування інших, більш м`яких альтернативних запобіжних заходів не зможе забезпечити виконання обвинуваченому його процесуальних прав та обов`язків, що безпосередньо впливає на дотримання розумних строків судового розгляду.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_9 та відсутності жодних підстав для зміни чи скасування рішення за доводами апеляційної скарги обвинуваченого.
Керуючись ст.177, 178, 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів,-
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу обвинуваченого залишити без задоволення, а ухвалу Гадяцького районного суду Полтавської області від 13.02.2020 стосовно ОСОБА_9 , залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий
Судді
