ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
__________________________________________________________________
Справа №532/308/15-к Головуючий суддя І інстанції ОСОБА_1
Провадження №11-кп/818/2113/20 Суддя доповідач ОСОБА_2
Категорія: ч.3 ст.27,ч.2 ст.28, ч.2 ст.377, ч.3 ст.27,
п.п.6,11,12, ч.2 ст.115 КК України
УХВАЛА
Іменем України
29 квітня 2020 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Харківського апеляційного суду в складі:
головуючого - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі - ОСОБА_5 ,
за участю прокурора - ОСОБА_6 ,
захисника - ОСОБА_7 ,
обвинуваченого - ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні суду м. Харкова кримінальне провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого на ухвалу Гадяцького районного суду Полтавської області від 13.02.2020 стосовно ОСОБА_8 ,-
ВСТАНОВИЛА:
Вищевказаною ухвалою продовжено обвинуваченому ОСОБА_8 , запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, тобто до 15 год.30 хв. 12.04.2020.
Суд першої інстанції враховав, що ОСОБА_8 , обвинувачується у вчиненні злочинів, передбачених ч.3 ст.27,ч.2 ст.28, ч.2 ст.377, ч.3 ст.27, п.п.6,11,12, ч.2 ст.115 КК України, за вчинення яких, у разі визнання його винуватим, може бути призначене покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна, Крім того, суд першої інстанції виходив із того, що будь-яких даних про зменшення ризиків, які б давали підстави для застосування ОСОБА_8 більш м`якого запобіжного заходу ніж тримання під вартою судом не встановлено. Ризики, передбачені п.п.1,3 ч.1 ст.177 КПК України продовжують існувати.
В апеляційній скарзі обвинувачений просить ухвалу Гадяцького районного суду Полтавської області від 13.02.2020 про продовження строку тримання під вартою його скасувати. В задоволенні клопотання прокурора відмовити. Задовольнити клопотання адвоката ОСОБА_7 та змінити ОСОБА_8 запобіжний захід на такий, який не пов`язаний з триманням під вартою. В обґрунтування своєї апеляційної скарги обвинувачений вказує на те, що свою вину в інкримінованих йому злочинах не визнає, а тому кожні 2 місяці на протязі 5 років прокурор висуває чергові припущення щодо існування певних ризиків ухилення від виконання ним своїх процесуальних обов`язків. При цьому, обвинувачений зазначає, що не маючи можливості розглянути справу у розумні строки, суд не перевіряв наявність фактичних обставин, які були викладені у клопотанні прокурора про продовження запобіжного заходу. В клопотанні прокурора не має посилання на матеріали, які підтверджують існування певних ризиків, не вказано перелік свідків, яких прокурор вважає за необхідне допитати під час судового розгляду щодо запобіжного заходу, а також не було додано підтвердження того, що обвинуваченому надані копії цього клопотання. Крім того, суду не надано доказів існування певних ризиків переховуватися від суду, зокрема на окупованих територіях або десь ще, наявність у обвинуваченого соціальних зв`язків з колишніми співслужбовцями флотів колишнього СРСР та не підтверджено вплив обвинуваченого на свідків, зокрема на ОСОБА_9 . Також, суд першої інстанції не дослідив відомості про стан здоров`я ОСОБА_8 , неможливість отримання лікування в умовах СІЗО, міцність соціальних зв`язків, стан здоров`я дружини, позитивні характеристики.
Сторона захисту зазначає, що ризики, заявлені прокурором, ним не доведені. В ухвалі суду нічим не обґрунтована неможливість застосування до нього більш м`якого запобіжного заходу. Апелянт посилається на Рішення ЄСПЛ у справі «Левченко та інші проти України» від 11.04.2019р., яке винесено у даній кримінальній справі, відносно обвинуваченого ОСОБА_9 встановлено незаконність тримання під вартою, а тому, як вважає апелянт, вказане рішення повинно, як практика суду, застосовуватися відносно нього.
Вислухавши доповідь судді, думку сторони захисту, які вважали рішення суду не правомірним, думку прокурора, який вважав рішення суду першої інстанції законним і обґрунтованим, а апеляційну скаргу безпідставною, перевіривши матеріали кримінального провадження, колегія суддів прийшла до переконання, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачаєтьсяз матеріалівкримінального провадженняпрокурор укримінальному провадженнязвернувся зклопотанням пропродовження строкутримання підвартою ОСОБА_8 ,яке підтримавпредставник потерпілої,зазначивши,що стороноюзахисту затягуєтьсярозгляд кримінальногопровадження зметою переконатисуд внадмірній тривалостісудового розглядута змінитизапобіжний західобвинуваченим набільш м`який,зокрема домашнійарешт,в тойчас,як обвинуваченийта йогозахисники протизадоволення клопотанняпрокурора заперечували,звернулись зклопотаннямта зміну ОСОБА_8 запобіжного заходу з тримання під вартою набудь-який інший, не пов`язаний з триманням під вартою, зокрема, на домашній арешт або особисте зобов`язання.
Зі змісту ч.1 ст.183 КПК України випливає, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим цього Кодексу.
Як випливає з положень ст.177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам будь-яким чином перешкоджати кримінальному провадженню, а також вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
При цьому, п.1 ч.4 ст.183 КПК України наділяє суд правом при застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, враховуючи підстави та обставини, передбачені ст.ст.177, 178 цього Кодексу, не визначити розмір застави у кримінальному провадженні щодо злочину, вчиненого із застосуванням насильства або погрозою його застосування.
Отже, з наведених норм колегія суддів робить висновок, що суд першої інстанції розглядав клопотання прокурора у межах своїх повноважень з урахуванням чинного та міжнародного законодавства.
Вирішуючи клопотання прокурора про продовження строку тримання під вартою, суд першої інстанції врахував, що ОСОБА_8 обвинувачується у вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів, за які може бути призначене покарання у вигляді довічного позбавлення волі з конфіскацією майна. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо продовження існування ризиків, передбачених ст.177 КПК України, зокрема можливість переховування від суду, оскільки ризиком у контексті кримінального провадження є певна ступінь ймовірності того, що особа, вдасться до вчинків, які будуть перешкоджати судовому розгляду або ж створить загрозу суспільству.
Зокрема, ризик втечі має оцінюватись у контексті чинників, пов`язаних з характером особи, її моральністю, місцем проживання, родом занять, майновим станом, сімейним зв`язками та усіма видами зв`язку з країною, в якій така особа піддається кримінальному переслідування («Бекчиєв проти Молдови» §58). Серйозність покарання є ревалентною обставиною в оцінці ризику того, що обвинувачений може втекти («Ідалов проти Росії», «Гарицьки проти Польщі», «Храїді проти Німеччини», «Ілійков проти Болгарії»), а наявність судимості може стати підставою для обґрунтування того, що обвинувачений може вчинити новий злочин («Сельчук проти Туреччини», «Мацнеттер проти Австрії»).
Надаючи оцінку можливості обвинуваченим переховуватися від суду, суд бере до уваги, що існує певна ймовірність того, що останні з метою уникнення покарання, передбаченого за вчинення інкримінованого йому злочину може вдатися до відповідних дій.
Матеріали судового провадження містять докази про існування інших ризиків неналежної процесуальної поведінки обвинуваченого, зокрема, незаконно впливати на потерпілих, свідків, вчинити інше кримінальне правопорушення, які поряд із ризиком можливості переховуватися від органів досудового розслідування та суду теж залишаються існувати та вірогідність їх настання є досить високою.
У розумінні практики Європейського суду з прав людини, тяжкість обвинувачення не є самостійною підставою для утримання особи під вартою, проте таке обвинувачення у сукупності з іншими обставинами збільшує ризик втечі настільки, що його неможливо відвернути, не взявши особу під варту. У справі «Ілійков проти Болгарії» №33977/96 від 26 липня 2001 року ЄСПЛ зазначив, що «суворість передбаченого покарання є суттєвим елементом при оцінюванні ризиків переховування або повторного вчинення злочинів».
Крім того, Європейський суд з прав людини неодноразово підкреслював, що наявність підстав для тримання особи під вартою має оцінюватись в кожному кримінальному провадженні з урахуванням його конкретних обставин.
Згідно сформованої практики Європейського суду з прав людини, тримання особи під вартою може бути виправдане, якщо існують реальні ознаки наявності справжнього суспільного інтересу, який незважаючи на презумпцію невинуватості, переважає принцип поваги до особистої свободи. Застосовуючи запобіжний захід у виді тримання під вартою, необхідно виходити із того, що судове рішення повинно забезпечити не тільки права підозрюваного, а й високі стандарти охорони прав і інтересів як суспільства, так і потерпілого. Визначення таких прав, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суспільства більшої суворості в оцінці цінностей суспільства («Летельє проти Франції»).
Окрім того, відповідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, право людини на свободу є основоположним, але не абсолютним та може бути обмежено з огляду на суспільний інтерес.
З урахуванням конкретних обставин вчинення злочинів, які інкримінуються ОСОБА_8 , колегія суддів вважає, що у цьому кримінальному провадженні наявний суспільний інтерес, який полягає у необхідності захисту високих стандартів охорони прав і інтересів суспільства.
Доводи обвинуваченого в частині недоведеності його вини та недопустимості доказів колегією суддів не приймаються, оскільки на даній стадії кримінального провадження суд не наділений повноваженнями перевіряти належність та допустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, робити відносно них свої висновки.
Щодо посилання сторони захисту на Рішення ЄСПЛ у справі «Левченко та інші проти України» від 11.04.2019р., згідно якого з огляду на свою практику Суд визнавав скарги прийнятними та встановив надмірну тривалість досудового тримання під вартою заявників у зазначених справах, що як справедливу сатисфакцію Україна повинна виплатити визначені суми коштів, а саме: ОСОБА_10 , ОСОБА_11 та ОСОБА_9 , то колегія суддів зазначає, що такі Рішення мають індивідуальний характер, і не можуть розповсюджуватись на кожну особу, яка перебуває під вартою.
З огляду на значимі для даного провадження обставини, на переконання колегії суддів, суд першої інстанції прийняв рішення на основі всебічно з`ясованих обставин, з якими закон пов`язує можливість продовження виключного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, при цьому дослідив належним чином всі наявні відомості в матеріалах провадження та навів в ухвалі мотиви, з яких прийняв відповідне рішення.
За таких обставин, колегія суддів вбачає, що застосування інших, більш м`яких альтернативних запобіжних заходів не зможе забезпечити виконання обвинуваченому його процесуальних прав та обов`язків, що безпосередньо впливає на дотримання розумних строків судового розгляду.
З урахуванням зазначеного, колегія суддів приходить до висновку про законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції про продовження строку дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_8 та відсутності жодних підстав для зміни чи скасування рішення за доводами апеляційної скарги обвинуваченого.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.177, 178, 404, 405, 407, 418,419 КПК України, колегія суддів,-
УХВАЛИЛА:
Апеляційну скаргу обвинуваченого на ухвалу Гадяцького районного суду Полтавської області від 13.02.2020 стосовно ОСОБА_8 залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Головуючий
Судді
